Книжка ще не вийшла, але вже популярна, каже про антологію «Воєнний стан» відповідальна редакторка Meridian Czernowitz Євгенія Лопата. Право видати 50 есеїв, написаних українськими інтелектуалами, уже купили в Чехії. Тривають переговори про видання книги іспанською. Meridian Czernowitz також видасть «Воєнний стан» англійською, переклавши для цього видання 35 есеїв
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Російсько-українська війна триває понад 3290 днів. Антологія «Воєнний стан» зібрала спогади та рефлексії українських письменників, військових, волонтерів, філософів, істориків, режисерів. Часто кілька іпостасей поєднуються – наприклад, у книзі є тексти письменників, які служать у ЗСУ.
Передмову написав головнокомандувач ЗСУ, генерал Валерій Залужний. На обкладинці розміщена картина Матвія Вайсберга «Янгол ЗСУ». Всередині – 50 розповідей про різні грані воєнної дійсності: повернення додому в Бучу, спогади про 24 лютого та загиблих друзів, розмови з іноземцями про війну. Серед тих, хто писав про своє життя під час війни: парамедикиня Юлія Паєвська (Тайра), матір Романа Ратушного Світлана Поваляєва, Сергій Жадан, Станіслав Асєєв, Мирослава Барчук, Ірина Цілик, Артем Чех, Євгенія Кузнєцова.
«2022-й рік уже став історією, – пише у передмові Залужний. – Ця цифра назавжди закарбована в нашій пам’яті. Адже на цей рік ворог запланував знищення української державності. Лише завдяки титанічному подвигу воїнів і колосальному єднанню нації нам вдалося відвернути найгірший сценарій та дати відсіч орді. Так твориться історія. Так постає нація переможців».
Що змінила війна? Кристалізувала ідентичності як українців, так і росіян, пише у своєму есеї публіцист і журналіст Віталій Портников. Українці відстоюють свою незалежність, натомість «для росіян територія України – це землі «історичної Росії», які мають увійти до її складу».
Forbes публікує есей Віталія Портникова з антології «Воєнний стан», що навесні вийде у видавництві Meridian Czernowitz.
Війна ідентичностей
У перші дні після повномасштабного нападу Росії на Україну один із європейських каналів постійно показував заставку, що передувала новинам про війну. На цій заставці дівчина, яка була змушена втекти від обстрілів та бомбардувань, говорила журналістам: «Я не знаю, чого він хоче!».
Це нерозуміння справжніх цілей війни демонструють не лише люди, які були зненацька захоплені нападом Володимира Путіна. Я неодноразово стикався з подібним нерозумінням і в політичних, і в експертних колах, причому – не лише українських. Війну Росії проти України пояснюють насамперед якоюсь ірраціональністю російського президента, особистою ненавистю до України, страхом перед можливими успіхами українського державного будівництва та іншими схожими мотивами.
Тим часом конфлікт України з Росією було закладено навіть не проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року, а самим крахом комуністичної ідеології. Ми наче забуваємо, що до 1991-го Україна вже була незалежною державою – у 1918–1920 роках. Більшовики змогли повернути її до імперії, лише коли замість ідеології православ’я, самодержавства й народності «триєдиного народу» росіян, малоросів і білорусів висунули класову ідеологію і створили фейкову Україну під червоним прапором. Але, щойно комуністичний морок розвіявся, Україна повернулася до своєї справжньої, а не сфабрикованої комуністами державності.
А Росія? А Росія, природно, повернулася до концепції «триєдиного народу», яка й до краху КПРС була дуже популярною серед партійних чиновників, офіцерів КДБ і столичної інтелектуальної обслуги режиму. Володимир Путін просто концентрує ці уявлення власного суспільства про минуле, яким у Росії намагаються підмінити майбутнє. Інша річ, що в Росії завжди були впевнені, ніби незалежність України й решти радянських республік – явище тимчасове, тож рано чи пізно імперську державу буде відновлено за допомогою політичних та економічних важелів. І головне завдання – утримувати майбутні провінції на короткому повідку, не дати їм можливості вступити до альтернативних політичних та військових союзів, насамперед – до ЄС і НАТО. Перехід Росії від політичних та економічних методів тиску до військових – цілком передбачувана реакція на остаточну зміну вектора розвитку України. Україна, яка ще навіть не в ЄС, а просто підписує угоду про асоціацію з Євросоюзом, – це держава, яку важко буде приєднати до Росії. Тим більше – Україна, яка вступить до НАТО і ЄС.
Але чого досяг Путін своїм нападом на Україну? Насамперед – кристалізації ідентичностей. Для росіян територія України – це землі «історичної Росії», які мають увійти до її складу. Для українців – це власна держава, яку треба звільнити від окупації. На тлі війни починають зникати й відмінності серед самих українців. Донедавна ми могли бачити і людей із цілком очевидною українською державною ідентичністю, і людей, які радше були схильні погодитися із заявами Володимира Путіна про те, що росіяни й українці – «один народ», і людей, яких їхня ідентичність узагалі не цікавила. Війна значно зменшила – якщо не знищила взагалі – кількість прихильників «одного народу». А люди, які не замислювалися про те, що вони – українці, змушені були поставити собі запитання і про причини війни, і провину Путіна та Росії в персонально їхньому і спільному горі.
Це і є формування ідентичності, яке завжди прискорюється в періоди криз і воєнних дій. Так, попри це багато етнічних українців поки що розмовляють між собою російською мовою і далекі від класичної культурної самоідентифікації. Але ключові слова тут – «поки що», бо прихід до цієї культурної самоідентифікації, до української мови, до спільного розуміння історії та перспектив державного й цивілізаційного будівництва все одно відбудеться. Ніщо так не згуртовує людей, як перспектива загальної загибелі, можливість національної поразки чи, навпаки, спільної перемоги. При цьому треба розуміти, що подібні процеси нині відбуваються не лише серед етнічних українців, а й серед представників інших національних груп країни, насамперед, звичайно, серед етнічних росіян.
Однак подібна кристалізація відбувається нині й у самій Росії. І коли Росія зазнáє поразки у війні, цей процес тільки посилиться. Ми ще не знаємо, чи призведе крах путінського плану до збільшення агресії в російській національній свідомості, а чи до успіху помірніших і обережніших сил у російському суспільстві. Але очевидно, що цей крах – пряма дорога до можливого національного згуртування навколо власної національної ідеї. І, звісно, ця ідея визначатиме свідомість не лише етнічних росіян, а й тих представників інших національностей, які прагнутимуть зберегтися в «герметичній» російській державі. Зокрема, зрозуміло, і свідомість етнічних українців. До війни етнічні українці з російськими паспортами ще могли дозволити собі пам’ятати про власну національну ідентичність і співати українських народних пісень у дружній компанії. Після війни їхні народні пісні, як і вони самі, остаточно стануть російськими.
Висновок із цього є досить простим. Саме путінська війна остаточно перервала дифузію ідентичностей, яка століттями відбувалася на просторах колишньої імперії, і перетворила її на кристалізацію, а відтак і справжню битву ідентичностей. Саме цивілізаційна прірва між російською та українською ідентичностями обіцяє стати головним – і довговічним – результатом цієї страшної війни.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
