Категорія: Життя
Дата: 25 серпня 09:00

Як зробити з колективу «фортецю стійкості»? Інтервʼю з директором інституту психології УКУ Олегом Романчуком

Борис Давиденко

Forbes

5 хв читання

У психологічну стійкість колективу потрібно інвестувати так само багато, як у енергонезалежність, вважає директор Інституту психічного здоровʼя УКУ Олег Романчук. У межах форуму Forbes Ukraine «Майстри добра» Романчук розповів, що таке посттравматичне зростання і як керівникам побудувати стійкі колективи

У результаті травматичного досвіду 75% людей зростають і стають більш психологічно стійкими, говорить директор Інституту психічного здоровʼя УКУ та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії Олег Романчук.

Стійкість – це система з п’яти складових, каже Романчук. Серед них – цінності, ефективна праця і стосунки з іншими людьми. Управлінці можуть побудувати зі своїх команд «фортеці стійкості», якщо інвестуватимуть у психічне благополуччя співробітників, зазначає він.

Як підвищити шанси на зростання і розвинути стійкість у колективі, Романчук розповів в інтерв’ю головному редактору Forbes Ukraine Борису Давиденку.

Бесіда скорочена і відредагована для зрозумілості.

Почнімо з базових визначень. Що таке «незламність»?

Війна ставить нас перед парадоксом. З одного боку, ми дуже відчуваємо свою вразливість. Але, як влучно висловився Гемінґвей, «світ ламає усіх, але багато хто стає сильніший на зламі». Йдеться про внутрішню силу, яку ми засвідчуємо зараз в Україні. Ця сила духу допомагає нам відроджуватися, долати депресію, посттравматичний розлад, будувати країну. І її не зламати.

Поряд із наративом про українську незламність є наратив про те, що всі українці травмовані війною і передадуть цю травму наступним поколінням. Чи все аж настільки погано?

Ми маємо реальні труднощі, і нам треба працювати із психічним здоров’ям, але водночас не катастрофізувати. Вплив війни на психічне здоровʼя визначається не просто тим, що ми пережили, а тим, як ми відповіли на пережите.

У США провели цікаве дослідження з військовими кадетами. 95% із них могли назвати симптоми ПТСР, але лише 10% знали, що таке посттравматичне зростання. Тоді як посттравматичне зростання показують 75% людей, які пережили психотравму.

Багато залежить від того, чи ми огорнули постраждалих співчуттям, любовʼю, підтримкою, професійною турботою, турботою спільноти. Це вибір нації. Якщо ми не хочемо мати ПТСР і трансгенераційну передачу травм, то маємо опрацювати досвід війни так, щоб залишатися стійким, незламним суспільством, і навіть зростати.

Як підвищити шанси на посттравматичне зростання?

Спершу повернуся на крок назад, щоб пояснити, що це таке. Перша ознака посттравматичного зростання – люди краще знають, заради чого вони живуть. Сенси стають більш чіткими, і в результаті зростає якість життя – людина фокусується на головному і відкидає другорядне. Зростає якість стосунків. Зростає відчуття цінності життя і вдячності за те, що маєш. І загалом росте відчуття сили.

Немає простого рецепту, як підвищити шанси на посттравматичне зростання. Стійкість – це вибір дороги. І стійкість росте, коли ми йдемо цією дорогою і набуваємо певних компетентностей. З іншого боку, це система, що має конкретні складники. Можна порівняти її з м’язами. Щоб добре рухатися, потрібно розвинути багато м’язів і мати злагоджену координацію.

Перша складова системи – це цінності. Як писав Віктор Франкл, людина може пройти крізь будь-які випробування, яким вона може надати сенс. Коли ми знаємо, заради чого щось робимо, сили приходять.

Другий компонент – це праця, ефективна дія. Моя близька колега з Українського Католицького Університету, Вероніка Карачевська, написала книжку «Історії загиблих». У ній вона пише про свого загиблого брата і маму, яка втратила сина. І вона дивується: «Звідки в моїй мамі ця сила?». Та щоранку встає, пече налисники онукам, веде в школу, збирає кошти, садить чорнобривці на могилі, ввечері перевіряє зошити. За словами матері, джерело цієї сили – любов, яку не зупинити жодній армії, жодній зброї цього світу.

Третя річ – це мудрість. Уміння мудрості – прийняти обставини, не сіяти безнадію чи панічні настрої. Інше важливе вміння – регуляція емоцій. Сильні почуття, як-от злість, можуть додавати мужності. Але якщо вони стануть неконтрольованими, є ризик виплеснути злість не туди, куди потрібно.

Пʼята складова системи – це стосунки. Спільна корегуляція емоцій робить нас справді стійкими. Як у гаслі Національного реабілітаційного центру Unbroken – «Незламні, коли ми разом».

10 липня загинув колишній співробітник Forbes, 27-річний Яр Батог. Його життєве кредо було: залишатися людиною і працювати. Я вважаю себе достатньо стійким, але мене його загибель вибила на тиждень. Як справлятися із втратами – що про це говорить наука?

Немає жодного рецепту. Втрата – це завжди про біль. Цього болю не можна уникнути. Єдиний спосіб не відчувати болю втрати – не любити. Ми б ніколи не обрали не любити, не мати близьких людей, щоб не відчувати болю їх втрати. Тому ми не лікуємо цей біль. Він буде з нами, доки ми любимо, доки памʼятаємо.

Радше нам дуже важливо навчитися жити з цим болем. Є дві речі, які нам у цьому допомагають. Перша – огорнути одне одного співчуттям. Друга – прислухатися, до чого нас спонукає любов до загиблого. Ця любов кличе нас робити те, що заповідав ваш працівник – бути людьми і працювати.

Чи є у вас поради для управлінців, які керують колективами, як їм підтримувати, розвивати командну стійкість?

Будь-яка інституція – компанія, благодійний фонд, університет – може бути «фортецею стійкості». У психологічну стійкість колективу потрібно інвестувати так само багато, як в енергонезалежність. Слід робити це мудро і ефективно.

Стійкість команди чи спільноти – у стійкості окремої людини. Тому важливо бути уважними до людей, цікавитися їхнім самопочуттям, дивитися в очі, усміхатися, відкриватися їм, ділитися своїми рецептами стійкості.

Важливо зробити так, щоб на роботі звучали цінності. Щоб співробітники знали, як їхня робота пов’язана з цінностями компанії.

Раніше я працював у центрі для дітей з інвалідністю, і наш директор робив дуже просту річ. Він не читав нам лекцій, але щотижня пропонував якусь мудру цитату – так зване гасло тижня. Памʼятаю одну з них: «Аніж проклинати темряву, краще запалити одну свічку».

Це дуже прості слова, але це гасло може стати філософією життя, бо це мудре мислення. Ми можемо проклинати, матюкатися, але також можемо «запалювати свічки» – робити добрі справи, підтримувати інших.

Маю субʼєктивне враження, що особистісно більшість із нас так чи інакше стали стійкішими: компанії, бізнеси, інституції. Але суспільної стійкості немає, і чим ближче до виборів, тим менше залишається спільності. Чому суспільство не дорослішає?

Люди єднаються, коли є спільна загроза, бо розуміють, що інакше вони її не здолають. Але єдність – це дуже складна річ, бо дуже непросто будувати гарні стосунки. Для цього треба розв’язувати конфлікти, слухати. Це велика робота. Єдність можлива, коли є спільні цінності і спільне бачення, якою ми хочемо будувати Україну.

Ми дуже поранена країна. Недовіра одне до одного – це результат роботи комуністичної системи, коли щоб отримати підвищення, потрібно було когось «здати». Руйнувався інститут сім’ї. Ми маємо великі рани в здатності довіряти один одному, бути спільнотою. Тож не дивно, що підтримувати єдність непросто. Якщо нам вдасться, то станемо країною, про яку ми мріємо.

Матеріали по темі