16 березня під час Саміту експортерів Forbes відбувся діалог голови фінансового комітету Верховної Ради Данила Гетманцева та бізнесмена Петра Чернишова. Головна тема – розвиток експортних інвестицій та зростання ВВП України. Погляди спікерів розійшлися щодо податкової політики.
Продовжуючи діалог, Данило Гетманцев надіслав редакції свою програму швидкого розвитку експорту України. Петро Чернишов, за пропозицією Forbes, підготував відповідь на статтю
Яка головна мета України?
Вирощувати економіку по 10% на рік упродовж хоча б 10 років. Це дасть змогу збільшити ВВП приблизно у 2,6 раза. Якби таке зростання було до ВВП 2019 року, ми через 10 років отримали б приблизно $9000 на людину. Це все одно набагато менше, ніж у Польщі у 2019 році ($15 500), а за 10 років вони ж теж зростуть. (Якщо Польща та Британія зростатимуть так само, як останні 5 років, то Польща за ВВП на душу населення обжене Британію у 2030 році – що поки що звучить фантастично).
Я вважаю, що жодних більш важливих цілей для України просто немає. Хто не згоден з метою «Плюс 10% 10 років поспіль», мені з ним немає про що сперечатися. Таке зростання допоможе вирішити і багато інших проблем країни: побудувати оборонну промисловість та зміцнити армію, платити пенсії, інвестувати в освіту.
Усі держкомпанії та держбанки в Україні останні 15 років існують лише для однієї мети – красти гроші з держбюджету. Жодних інших цілей у них немає. Іноді (дуже рідко) туди приходить СЕО, який має бізнес-цілі, але зазвичай, це ненадовго. Система його відторгає. Реформувати їх неможливо (практика ж – критерій істини?) – їх можна лише продати чи закрити. Поки держава має таку велику вагу в банкінгу та промисловості, нам не досягти +10% зростання економіки.
Також у статті Данила Гетманцева повторюється мантра «нульова терпимість до корупції» – це модно повторювати на всіх рівнях нашої влади вже 30 років. Я пропоную виходити з того, що системна корупція в Україні непереможна, і треба обговорювати, як ростити економіку в умовах корупції. І як зробити менше «поганої» корупції та більше «хорошої» — такий термін використав економіст Noah Smith у інтервʼю для Forbes.
Про реформу правоохоронної системи в Україні добре говорить такий анекдот. Циган прокидається вранці і дивиться на своїх дітей: їх багато, вони брудні та погано одягнені бігають по хаті. І він питає дружину: «Ну що – цих відмиємо чи нових народимо?». Ось так само в Україні – останні 10 років постійно створювали нові органи – САП, НАБУ, БЕБ, НАЗК – замість «відмити» існуючі (прокуратуру, СБУ, поліцію тощо). В результаті погано працюють тепер і нові, і старі.
Прості реформи
Я не вірю у складні реформи в Україні – вірю лише у прості. Що це означає? Реформувати митницю, наприклад, щоб вона була диджитальна, швидка, не брала хабарів та бізнес-орієнтована – я в це не вірю.
З двох причин: величезний опір «людей всередині», які зображатимуть, що вони змінюються, але насправді саботуватимуть. А також друга причина – я не бачу сильних менеджерів, яким це було б під силу (наївно сподіватися, що складну реформу зможуть зробити західні консалтери на гроші Євросоюзу).
А ось у просту реформу, наприклад, скасувати митницю – я вірю. І це не так божевільно! Адже ми хочемо до Євросоюзу? Їхній середній рівень ввізного мита – 3%, ПДВ між країнами-членами немає. Тоді чому Україні не скасувати митницю хоча б на імпорт із ЄС, адже 3% мита на імпорт не зробить дірку в бюджеті? Все одно так доведеться зробити, вступивши до ЄС.
16 березня під час Саміту експортерів Forbes відбувся діалог голови фінансового комітету Верховної Ради Данила Гетманцева та бізнесмена Петра Чернишова. Фото Наталля Кравчук
Моя логіка така:
1. Усі країни, у яких вийшло, виросли від бідних до середнього доходу (а деякі й до рівня багатих) через розвиток експорту. Починаючи від простих товарів, до більш складних. І це саме товари – немає жодної країни (за винятком різних нафтових монархій), якій вдалося б побудувати багату економіку без промисловості! Ті «експерти», які дивляться на Сингапур, абсолютно не мають рації. Сингапур має найвищий відсоток виробництва промисловості у ВВП (близько 32%) у світі. Друга у рейтингу – Швейцарія, яку багато «експертів» вважають країною банків і гірських лиж.
2. Внутрішній ринок України, по-перше, дуже маленький. По-друге, до війни був дуже конкурентний — всі ніші були закриті. Для внутрішнього ринку інвестиції більше не потрібні
3. Український бізнес не має необхідних фінансових ресурсів та технологій, щоб інвестувати та створити потужну виробничу базу, націлену на експорт. Треба залучати іноземні гроші (не лише Захід – арабів, китайців, казахів, окрім країни-агресора).
4. Коли фірма чи фонд із Лондона чи Дубая дивиться, де побудувати виробництво, їх насамперед цікавить ось що:
- Інфраструктура – легкий доступ до електрики, газу, можливість дешево експортувати через порти та/або залізницю.
- Наявність якісних і кількісних трудових ресурсів + гнучкий трудовий кодекс (або взагалі без нього, як у США), адже нам спочатку будуватимуть не роботизовані фабрики, як на Тайвані, а переводитимуть виробництва, де багато робочої сили.
- Мінімальне регулювання (у багатих країнах отримання дозволу на будівництво нового виробництва може тривати п’ять років). Нам не потрібні консультації з громадами, щоб отримати дозвіл. У жодному разі не можна заохочувати сильні зелені рухи – коли розбагатіємо, тоді можна собі дозволити. Усе це вирішується за допомогою індустріальних парків/зон.
- Податки у сумі з дешевими енергоресурсами та дешевою робочою силою мають бути такими, щоби виробництво в Україні було конкурентне з тими країнами, які нас оточують. Але не обов’язково найнижчими. І податки (тут Гетманцев має рацію) – це важлива тема, але не вирішальна. Якщо запропонувати інвестору податки «все по 10%» і вважати, що після цього прийдуть мільярди інвестицій, це не так.
5. Корупція та «влада закону» (реформа правоохоронної системи), що робити з цим? Якщо чекати таких змін, це займе щонайменше 10 років. За цей час усі, хто може щось створювати, втечуть до Європи. Потрібно рухатися вперед в умовах корупції та слабкої влади закону. Або не рухатися взагалі.
Все у цих пунктах передбачає прості реформи. Це важливо.
І ще. Чомусь ніхто не обговорює такий парадокс: ми хочемо створити (або робимо вигляд, що хочемо) умови для інвестицій кращі, ніж у тих країнах, які нас оточують – Польща, Угорщина, Словаччина, країни Балтії, Румунія, Болгарія. Тобто Україна каже: «Хочу, щоби більше грошей інвестувалося до нас і менше грошей – у ці країни!».
Під час Саміту експортерів Forbes відбувся діалог голови фінансового комітету Верховної Ради Данила Гетманцева та бізнесмена Петра Чернишова. Головна тема – розвиток експортних інвестицій та зростання ВВП України. Погляди спікерів розійшлися щодо податкової політики. Фото Наталля Кравчук
Саме вони наші головні конкуренти за інвестиції від компаній Америки, Німеччини, Японії, Південної Кореї та інших. Але ті країни, які оточують нас – наші найважливіші друзі (крім Угорщини). І ось нікого не бентежить, що ми хочемо зробити їм гірше. Тому що основа їх економік – промислові підприємства, які виробляють на експорт в багаті країни. І те саме хочемо робити ми. І якщо, скажімо, Unilever чи Peugeot збудують завод в Україні, вони не збудують його в Польщі/Словаччині!
І на завершення: вже багато років ми щось собі говоримо і майже нічого не робимо. Тому що часто намагаємося зробити найкраще (і це складно!), а треба просто хороше (це простіше). Тому що влада боїться втратити контроль та довіритися ринку. Тому що сходити та виступити на черговому ток-шоу – це не мішки тягати. Тому що будь-яка серйозна зміна – це ризик на виборах.
Черчілль правильно говорив: «Ніколи не дозволяйте собі втратити хорошу кризу – це найкращий час для реформ!». Тому я не бачу нічого жахливого у тому, щоб робити економічні реформи під час війни.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
