До нас їде МВФ. Що це означає для України

Минуло більше року, як програма МВФ з Україною опинилася на паузі. У червні 2020-го українська влада тріумфально підписала новий меморандум з Міжнародним валютним фондом та отримала $2,1 млрд першого траншу (програма загалом на $5,1 млрд). А вже у липні 2020-го – не минуло й кількох тижнів – співпрацю було зірвано. Ексзаступник голови НБУ Дмитро Сологуб тоді влучно зазначив: кредит довіри від МВФ потрібно знову здобувати практично з нуля.

Що відбулось і чому відносини з МВФ в одну мить перетворилися на стриманий обмін протокольними люб’язностями?

Меморандум 2020 року не передбачав жодних складних вимог. Наприклад, для успішного отримання наступного траншу у розмірі $700 млн потрібно було всього-на-всього затвердити план скорочення непрацюючих кредитів державних банків. Тобто навіть нічого реалізовувати не потрібно було, просто прийняти план.  

Крім набору подальших нескладних кроків, у меморандумі також містилася домовленість не ламати і не псувати нічого з того, що було створено у попередні роки реформування економіки.

І от саме на цьому моменті й послизнулася влада.

Перший постріл пролунав 1 липня 2020 року, коли тодішній голова Національного банку України Яків Смолій заявив, що йде у відставку, і при цьому зазначив, що на нього чиниться політичний тиск. Такий розвиток подій прямо порушував вимогу МВФ про незалежність центрального банку. Зрозуміло, що після такої витівки про співпрацю з Фондом уже не йшлося, оскільки з’явився серйозний ризик, що новий очільник НБУ буде дуже чутливим до настроїв на Банковій.

Однак заміною керівництва НБУ не обійшлося. Вже у серпні 2020-го Конституційний Суд України зачепив дуже чутливу для МВФ тему – антикорупційну вертикаль. Конституційний Суд вирішив, що призначення очільника Національного антикорупційного бюро України Артема Ситника було незаконним, а також визнав незаконними деякі положення закону про НАБУ.  

Як з’ясувалося згодом, до цього рішення Офіс президента, скоріш за все, не був долучений. Поза тим кризу у відносинах із Фондом це все одно поглибило.  

Далі ставало ще гірше. Складалося враження, що яму, куди впала нокаутована співпраця з МВФ, почали цілеспрямовано засипати землею. У Національному банку починаються внутрішні чвари з неприємними відголосками на публіку, гроші так званого ковідного фонду витрачають на різного роду інфраструктурні проєкти. Цей процес супроводжується корупційними скандалами в медіа.

Конституційний Суд скасовує е-декларування, з’являється напруга навколо відбору нового очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, у грудні 2020 року НБУ влаштовує масштабну емісію гривні, у лютому 2021-го Зеленський втручається у ціноутворення на газ та опалення для населення. У квітні 2021-го в обхід наглядової ради звільняють керівника НАК «Нафтогаз України». За ініціативою Зеленського з-під закону про держзакупівлі виводять понад 100 млрд грн на інфраструктурні проєкти. 

Такий набір рішень перевернув догори дриґом успішні реформи, що напрацьовувалися спільно з кредиторами.

Проте були спроби навести мости з Фондом. У лютому працювала віртуальна місія МВФ. Складалося враження, що ця місія відбувалася з великою натяжкою і тільки тому, що хтось дуже сильно благав про сам факт такої місії. Закінчилась місія передбачувано – нічим. На фоні відмови влади від ринкового ціноутворення тарифів на газ та опалення (дуже болюче питання для МВФ) інакше й бути не могло.

Потепління відбулося лише у липні, коли парламент реставрував е-декларування та ухвалив закони про Вищу раду правосуддя і Вищу кваліфікаційну комісію суддів, що запустили масштабну судову реформу. За значущістю цей крок співставний із земельною реформою, яка теж стартувала з 1 липня. 

Судові закони та запуск ринку землі (могли ж і скасувати!) поставили перед МВФ політичну необхідність визнати ці важливі досягнення та заохотити українську владу рухатись у правильному напрямку. Саме тому й відбулася нещодавня розмова між директором-розпорядником Міжнародного валютного фонду Крісталіною Георгієвою та президентом Володимиром Зеленським. 

Однак судові закони не знімають з порядку денного всі сумнівні дії, до яких вдавалася українська влада починаючи з липня минулого року. Крім того, в контексті активного псування керівництвом країни результатів минулих реформ завжди залишається ризик перегляду взятих зобов’язань і навіть скасування вже зроблених кроків.

У повітрі повисло важке питання цін на газ для населення, оскільки на міжнародних ринках ціна на природний газ перевищила $500 за 1000 куб. м, у той час як населенню обіцяно стабільність у цьому питанні. Хто покриватиме різницю – незрозуміло.  

Також у вересні починається бюджетний процес, і навіть за оптимістичного розвитку подій кошторис країни на 2022 рік буде ухвалено не раніше листопада. В обох питаннях МВФ традиційно надає перевагу очікуванню кінцевого результату. Іншими словами, у період з вересня по жовтень МВФ, як правило, не приймає жодних рішень, допоки не завершився бюджетний процес.

Чому ж тоді Крісталіна Георгієва говорить про візит місії МВФ у вересні, що передбачає можливе продовження програми?  

У липні рада директорів МВФ ухвалила додаткове розміщення спеціальних прав запозичень (SDR – валюта, якою оперує МВФ) на суму $650 млрд, внаслідок чого Україна отримає свою частку у розмірі $2,73 млрд уже найближчим часом. Отримання цих коштів узагалі не пов’язане з успішністю розвитку співпраці з МВФ. Однак за своїм масштабом майже повністю перекриває недоотримані кошти за поточною програмою stand-by.  

Це дуже щедрий і незаслужений подарунок українській владі від міжнародної спільноти. Виникає питання: як цей дарунок сприйме українська влада і який сигнал від перерахування коштів отримають наші керманичі? МВФ також турбує, чи не підуть ці кошти на велике будівництво в обхід прозорих закупівельних процедур.  

Тому виглядає так, що саме використання $2,73 млрд від емісії спеціальних прав запозичень і є основною метою оголошеної місії МВФ. 

Але про «звитяги» з переінакшуванням реформ попередніх років ніхто не забув і з порядку денного ці питання навряд чи зникнуть.