Спецпредставник президента США Річард Гренелл заявив, що ядерна зброя, яка залишилася в Україні після розпаду СРСР, належала Росії і Україна лише її повернула. Як визначали власність на ядерний арсенал після розпаду Радянського Союзу? Інтервʼю з дослідницею ядерної політики з Гарвардського університету Марʼяною Буджерин
Подарунок для справжніх лідерок та лідерів
Сертифікат Forbes — 365 днів доступу до якісної аналітики, інсайтів та історій успіху, що змінюють мислення. Купуйте зараз
«Внесімо ясність щодо Будапештського меморандуму: ядерка була російськими залишками. Україна віддала її назад Росії. Вона не була українською. Це незручний факт», – написав у соцмережі Х спецпредставник президента США Річард Гренелл.
Звідки такий наратив у США? Forbes Ukraine звернувся до Марʼяни Буджерин, дослідниці ядерної політики з Гарвардського університету й авторки книги Inheriting the Bomb про ядерне роззброєння України. У відповідь на заяву Гренелла вона розглядає факти та надає пояснення щодо власності ядерної зброї, що опинилася на території незалежних держав після розпаду СРСР.
Розмову відредаговано та скорочено для зрозумілості.
Ваша перша думка після прочитання твіту Річарда Гренелла?
Це класичний російський наратив. Він виник не зараз – його коріння сягає часів розпаду СРСР у 1991 році. Тоді постало питання власності на радянську ядерну зброю, розміщену на територіях уже незалежних держав: що з нею робити та як нею розпоряджатися.
Як тоді з цим визначилися?
Швидких і простих відповідей на ці питання не було. Розпад ядерної супердержави – це безпрецедентне явище в міжнародній політиці. Радянський Союз як субʼєкт міжнародних відносин, згідно з Біловезькими угодами, припинив своє існування. А частки його ядерного арсеналу опинилися на територіях Росії, України, Казахстану та Білорусі.
З’явилося питання правонаступництва, яке довелося вирішувати через політичний дискурс і переговори.
Позиція Росії полягала в тому, що вся радянська ядерна зброя, яка перебувала поза межами РФ, належить Росії й має бути повернена на її територію. Україна була єдиною державою, яка активно виступала проти цієї позиції.
Чи вдалося Україні відстояти своє право на зброю?
У цих переговорах вона відстояла позицію, що ядерна зброя є власністю України. І навіть якщо вона вирішить її передати, це має бути зроблено як передача своєї власності.
Це було підкріплено документами?
Дискурс відбувався поступово. Верховна Рада України одразу після проголошення Акту про незалежність 24 серпня ухвалила постанову про підпорядкування Україні всіх колишніх радянських військових одиниць та активів СРСР на її території. Тобто всієї власності колишнього Радянського Союзу.
Ця постанова стосувалася і ядерної зброї?
Україна продовжувала наполягати, що після проголошення незалежності частка радянської ядерної зброї на її території стала українською власністю. Однак, оскільки контроль над озброєнням залишався в Москві, було ухвалено «проміжне» рішення – підпорядкувати українські військові підрозділи (ракетні та авіадивізії) спільному командуванню СНД, яке об’єднувало сфери, що важко було поділити одразу, зокрема військову.
Тоді вже стояло питання ядерного роззброєння?
Після майже 10 років перемовин 31 липня 1991 року СРСР та США підписали договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1, або СТАРТ-1), але він не був ратифікований через розпад СРСР. Постало питання, як ввести договір в дію та хто відповідатиме за скорочення ядерних озброєнь, які тепер були на території Росії, України, Білорусі та Казахстану.
Київ, Мінськ і Алмати наполягали на тому, щоб стати повноцінними сторонами СНО-1. Росія та США пропонували ратифікацію двосторонньо, а інші країни мали укласти імплементаційні угоди з Москвою. Втім, усі три країни заявили, що ядерна зброя на їхній території належить їм і вони повинні бути повноцінними сторонами СНО-1.
Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук зустрічає президента Джорджа Буша в аеропорту Бориспіль для обговорення саміту з ядерного роззброєння в Москві. Фото Getty Images
Чому США таки підтримали Україну, Білорусь і Казахстан?
Імплементація СНО-1 вимагала розширеного контролю, зокрема інспекцій американців на базах з ядерною зброєю. Це означало, що країни мали допускати іноземних інспекторів на свої території. Для США важливо було забезпечити доступ до таких обʼєктів, тому вони погодилися, щоб Україна, Білорусь і Казахстан стали рівноправними сторонами договору як правонаступниці Радянського Союзу. Це відбулося через підписання Лісабонського протоколу 23 травня 1992 року.
Проте СНО-1 передбачав скорочення ядерних арсеналів, а не повне роззброєння. США ж не хотіли, щоб країни інтерпретували документ як можливість зберігати частину ядерної зброї. Тому до Лісабонського протоколу додали статтю, що зобовʼязувала Україну, Білорусь і Казахстан приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерні держави.
До цього часу ядерна зброя, що залишилася на їхніх територіях після розпаду СРСР, належала цим країнам. Вони були визнані правонаступницями Радянського Союзу щодо цієї зброї. Хоча вони й не могли легалізувати її в міжнародному режимі розповсюдження ядерної зброї. А могли залишитися ядерними державами тільки поза межами цього режиму.
Як Україна перейшла з позиції ідейного роззброєння до роззброєння за гарантії та компенсацію?
Ядерне роззброєння пострадянських країн було важливим для США, які без цього не надали б цим країнам дипломатичного визнання. Україна, Білорусь і Казахстан мали приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерні держави, про що було оголошено ще в 1991 році.
Спочатку Україна підтримала ідею безʼядерного статусу, що було підтверджено в Декларації про державний суверенітет. Однак із квітня 1992 року розпочалися обговорення і зʼявилася потреба в гарантіях безпеки та компенсаціях за відмову від ядерної зброї. Йшлося про фінансові компенсації за передачу стратегічної власності та цінних матеріалів, як високозбагачений уран і плутоній, які містилися в боєголовках ракет
Переговори щодо гарантій безпеки України почалися ще в червні 1992 року, і вже в грудні 1994-го був підписаний Будапештський меморандум. Але ще за рік до цього, у січні 1994-го, в Москві було підписано тристоронню заяву, яка передбачала надання Україні безпекових зобовʼязань та компенсацію твелами – паливними збірками для українських атомних електростанцій, за матеріали, які знаходилися в ядерних боєголовках.
Американці взяли на себе фінансування, оскільки Росія не мала грошей.
Президент США Білл Клінтон, президент Росії Володимир Єльцин і президент України Леонід Кравчук після підписання Тристоронньої заяви в Москві 14 січня 1994 року. Фото Getty Images
Що сталося з тактичною ядерною зброєю?
Під тиском США Україна отримала від Росії компенсацію за тактичну ядерну зброю, яку вивезли до РФ ще до 5 травня 1992 року. Це було оформлено як списання частини боргу України за газ та енергоносії. Хоча точну суму складно визначити, факт отримання компенсації свідчить про те, що це була українська ядерна зброя, хоча юридично і політично ситуація була дещо неясною.
Україна неодноразово підкреслювала це в усіх документах, включно з законом про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 16 листопада 1994 року. За цим договором Україна має всі підстави ініціювати вихід із нього.
Чи є підписання Будапештського меморандуму фактичним визнанням, що ядерна зброя, яка залишилася на території України після розпаду СРСР, є її законним активом?
Цікавий факт: Будапештський меморандум передбачає механізм консультацій за потреби. У березні 2014 року, після окупації Криму Росією, Україна скликала консультації у Парижі на рівні міністрів закордонних справ із підписантами меморандуму. Росія проігнорувала зустріч.
5 березня інші підписанти прийняли заяву, в якій засудили дії Росії як грубе порушення меморандуму та запевнень безпеки, наданих Україні в обмін на відмову від «its nuclear weapons». Тобто з боку сторін підписантів Будапештського меморандуму, крім Росії, є чітке визнання, що ця ядерна зброя була власністю України.
Дехто стверджує, що ядерна зброя не була власністю України, оскільки вона не контролювала управління нею.
Так, Україна не мала прямого контролю над ядерним арсеналом, оскільки система його управління була централізованою і запуск ракет вимагав комунікації з Москвою. Але Україна не претендувала на контроль управління, а наголошувала на праві власності на цю зброю як на актив.
Україна не стала ядерною державою через Декларацію про суверенітет та зобовʼязання, які виникли після розпаду СРСР. У грудні 1992 року МЗС розіслало розʼяснення, в якому чітко вказано, що Україна є правонаступницею СРСР і має право на ядерну зброю, що залишилась на її території. Україна обрала не контролювати зброю безпосередньо, бо планувала позбутися ядерного арсеналу.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
