Коли спілкуєшся з мешканцями прифронтового Миколаєва, одразу стає зрозуміло, хто є головним героєм міста. «Марченко фактично врятував Миколаїв, – каже головний редактор місцевого сайту «НикВести» Олег Деренюга. – Треба бачити реакцію, коли він заходить до приміщення: всі намагаються потиснути йому руку, подякувати, всі посміхаються». «Через дії Марченка російський наступ на Миколаїв захлинувся, – вважає колишній міністр інфраструктури Володимир Омелян. – Він організував ефективну оборону». Омелян зараз воює на Миколаївському фронті. Генерал дивиться на містян із бордів, де великими літерами виведено: «Марченко з нами». Як йому вдалося врятувати Миколаїв та Одещину?
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Новий номер журналу Forbes Україна
Цей матеріал із останнього номеру Forbes. Придбати його можна за цим посиланням. У номері: Олександр Конотопський і його Ajax Systems, 30 стійких компаній України під час війни, список українських підприємців, які пішли воювати та інше.
Примітка: Текст написано до 11 листопада, коли українська армія звільнила Херсон
Дмитро Марченко народився у Вознесенську на Миколаївщині. «У цих краях він орієнтується без мапи, – каже генерал Сергій Кривонос, колишній командувач Сил спеціальних операцій. – Він на півдні розуміється краще, ніж ми у власній кишені».
Війну Марченко зустрів у Києві. Друзі з півдня завалили його відео, на яких колони росіян наближаються до Херсона. «Готовий виїхати на південь, не можу просто спостерігати», – написав Марченко заступнику главкома Євгену Масюку. Після розмови з головнокомандувачем Валерієм Залужним той відповів: «Їдь швидше, бо вони вже заходять у Херсон».
25 лютого, у свій 44‑й день народження, Марчелло дістався Миколаєва. Місто було охоплене панікою. У центрі міста генерал побачив, як чоловік знімає з будинку жовто‑блакитний прапор.
«Що ти робиш?» – спитав він, вийшовши з машини. «Так вони вже Херсон взяли, завтра тут будуть!» – відповів містянин. «Ми будемо битися, – відповів Марченко. – Припини!»
Страх поширився не лише серед цивільних. «У перші ночі з Миколаєва виїжджали колони з технікою та силовими структурами, – розказує Марченко. – Одного з таких керівників бійці повернули до міста. Я сказав йому: «Наступного разу будеш визнаний зрадником та розстріляний за законом воєнного часу». Аби зупинити втечу, Марченко наказав на ніч розводити міст через Південний Буг, за яким лежить дорога на Одесу. «Доки я тут, місто ніхто здавати не буде», – заявив він.
Передові загони росіян зайшли в Херсон та збиралися атакувати Миколаїв. За ним відкривалися два важливих напрямки – на Одесу та Південноукраїнськ, де розташована велика АЕС.
Росіяни наступали двома угрупованнями. «Близько 2000 машин – танків, БТР тощо – та відповідна кількість особового складу рушили з Херсона на Миколаїв, – пригадує генерал. – Інша група – 1200–1300 одиниць техніки – почала обхід».
На першій нараді Марченко спитав одного з командирів, яке в нього бойове завдання. «Кругова оборона моєї військової частини», – відповів той. «Частини? – здивувався генерал. – А місто хто захищатиме? Так не годиться».
Марченко поділив місто та його околиці на зони. Оборона кожної була закріплена за конкретним військовим підрозділом. Усі наявні екскаватори були «мобілізовані» рити окопи. «Все робили з колін, працювали вдень і вночі, двигуни в екскаваторів не зупинялися», – пригадує Марчелло. На блокпостах з’явились укріплення з бетону та металеві «їжаки».
Захисникам Миколаєва бракувало координації. Марченко мало не загинув від «дружнього» вогню. «Вночі мене обстріляли з одного з наших блокпостів, – розповідає генерал. – Я вийшов із машини, питаю: «Навіщо ти це робиш? Хто тебе сюди поставив?». Для комунікації між Територіальною обороною, військовими та цивільними було створено кілька груп у захищених месенджерах.
Піднімати моральний дух допомагали відео голови обласної військової адміністрації Віталія Кіма. Своїм оптимізмом та почуттям гумору він давав зрозуміти: боятися нема чого, ми вистоїмо. «Він змусив людей повірити в себе та стати на спротив», – вважає Марченко.
На початку березня росіяни почали обходити Миколаїв з півночі та впритул наблизилися до рідного міста Марченка – Вознесенська. Це вже була загроза оточення та виходу до АЕС: від Вознесенська до Південноукраїнська 27 км. Захоплені в росіян карти та інформація від полонених солдат підтверджували плани наступу на АЕС.
Вознесенськ обороняли бійці 80‑ї окремої десантно‑штурмової бригади ЗСУ. Вони підірвали міст через річку Мертвовод, унеможлививши подальший рух колон ворога. «Комбриг 80‑ї сказав мені: «Не дайте пройти резервам, а з передовими частинами ми самі розберемося», – згадує Марченко. Так і вийшло. Колони з танків та БТР, що рухалися дорогами, немов у себе вдома, були розшматовані українською артилерією.
А 4 березня до аеропорту Кульбакине у передмісті Миколаєва вдерся передовий загін росіян. Марченка здивувало, що на такий важливий об’єкт росіяни відрядили лише кілька танків та БТР із групою піхоти. Він вирішив, що мета атаки – змусити його перекинути до аеропорту найбільш боєздатні частини ЗСУ та послабити оборону на інших ділянках.
Відбивати Кульбакине генерал відправив патрульних поліцейських, озброєних РПГ радянського зразка та американськими Javeline. «Це не патрульні, це хижаки, – пояснює Марченко. – Вони пройшли АТО, більш як половина особового складу має бойовий досвід».
Марченко залишається в Миколаєві. Координує співпрацю між військовими та цивільними, керує партизанами на Херсонщині Фото ADRIEN VAUTIER / LE MONDE
Атаку на інший аеропорт – Баловне, розташований у 13 км на північ від міста, – відбив зведений загін тих самих патрульних, Територіальної оборони та спецназу під командуванням Віталія Даніли – начальника обласного управління патрульної поліції. «Інші командири перед боєм кажуть: «Усе буде добре», – розказує Даніла. – Я бійцям завжди говорю: «Вважай, що це твій останній бій, але ми повинні зробити те, що повинні».
«У нього немає страху, – розповідає Кім, який щодня спілкується з Марченком. – Він приїхав у місто, звідки всі тікали, і чудово розумів, що їде в кільце».
Марченко заряджав захисників міста своєю відчайдушною сміливістю. Це не імідж – вдача, яку він проявляє з початку війни з Росією. Ось лише один приклад.
Осінь 2014 року, оборона Донецького аеропорту. Доставка води, боєкомплекту, їжі, евакуація поранених та загиблих була постійною, але вкрай небезпечною роботою для бійців 79‑ї бригади, в якій служив Марченко. Найкраще він запам’ятав перший із таких рейдів – 7 жовтня. Марчелло отримав наказ від «кіборга» Майка – доправити вантаж із командного пункту в селі Водяне та забрати з аеропорту тіло майора Євгена Півня.
Бути лідером – отже, думати власною головою, брати ініціативу на себе, а коли стикаєшся з помилкою командування, відстоювати свою точку зору.
«Ми їхали на інкасаторському автомобілі, – розказує генерал. – Його броня стримувала лише кулі 5,45 мм, а 7,62 мм цю броню пробивало легко». Після розвантаження Марченко залишився чекати біля входу в старий термінал, який був під постійним обстрілом сепаратистів. Інкасаторську машину ледве не накрило з «Граду», але Майк по рації запевнив Марченка, що це його прикривають побратими. «Головне – забери Женю!» – кричав він. Лише повернувшись до своєї бригади, Марченко з’ясував, що вибух був не прикриттям, а пристрілкою від ворога. Майк свідомо занизив ступінь небезпеки, аби бійці виконали наказ.
Марченко багато разів повертався до ДАПу. «Туди було небезпечно заходити, але для нас то було за честь», – каже він.
Один із «кіборгів», полковник СБУ Роман Костенко, згадує: «Коли я вийшов із ДАПу, сказав: можете нагороди нам не давати, але дайте звання героїв усім водіям БТР, які щодня заїжджали до аеропорту».
Бути лідером – отже, думати власною головою, брати ініціативу на себе, а коли стикаєшся з помилкою командування, відстоювати свою точку зору і не поспішати виконувати наказ. Марченко згадує, що йому вісім разів давали команду підірвати Варваринський міст – єдиний міст через Південний Буг, який з’єднує Миколаїв із дорогою на Одесу. «У такому разі я б сам себе загнав у котел, – каже генерал. – Я пояснював, що цього не треба робити. Дякувати Богу, мене почули».
Не завжди держава чула генерала.
28 листопада 2019 року, Солом’янка, будівля Апеляційного суду. За два тижні до того Печерський суд відправив Марченка в СІЗО. Слідчі Державного бюро розслідувань звинуватили його як керівника департаменту Міноборони в закупівлі неякісних бронежилетів. За пів року слідчих відсторонять від справи, а їхні наступники не знайдуть у діях офіцера складу злочину. В 2022 році, після російського вторгнення, військові отримають бронежилети, які виявилися надійним захистом. Але це все потім. А в листопаді 2019‑го Марченку загрожувало ув’язнення.
П’ятеро побратимів, двоє депутатів та троє військових, запропонували суду взяти Марченка на поруки. Серед них – «кіборги»: начальник департаменту патрульної поліції Євген Жуков (Маршал) та комбриг 95‑ї бригади Максим Миргородський. Колишній міністр оборони Степан Полторак написав у Twitter: «Дмитро Марченко, я довіряв тобі і довіряю. Ти – один із тих, хто не побоявся брати участь у запеклих боях на сході та ламати корупційні схеми в оборонному відомстві».
Військові не приховували свого обурення. «Кожен із нас може бути наступним, – казав після процесу Герой України, генерал‑майор Ігор Гордійчук. – На кого Портнов пальцем вкаже, той і буде винним, підкинуть зброю чи наркотики».
Суд залишив офіцера під вартою під крики «Ганьба!» та «Волю Марченку!».
«Камерою мене не злякаєш – там кулі не свистять, нічого не розривається», – пригадував він. Слідчі погрожували: «Твої підлеглі все розповіли вже, а ти нам тепер розкажи про Порошенка». Вмовляли: «Розуміємо, що ви не крали ті мільйони, але підпишіть хоч, що вкрали на кілька десятків тисяч, потім – амністія, зможете навіть поновитися на службі».
17 грудня 2019 року Марченко вийшов з СІЗО під заставу, провівши в неволі п’ять тижнів. 19 млн грн із суми 20 млн грн надав колишній президент Порошенко.
Ексміністра Омеляна вразило «чуйне ставлення Марченка до бійців, бажання зберегти кожне життя». Це теж не є аберацією. Марчелло – такий.
21 липня 2014 року близько 70 бійців 79‑ї бригади потрапили в напівоточення під Маринівкою на Донеччині, захищаючи висоту. Командував підрозділом Семен Колейник (Браво) – земляк Марченка. Його позиції накривали вогнем із території РФ. «Людям не було де ховатися, залишати там солдатів – це було майже вбивством», – пригадує Марченко.
Колейник не міг ані провести ротацію, ані поповнити боєкомплект. Але й команди залишити висоту не було. Керівництво сектора Д зони АТО обіцяло Марченкові, який тримав зв’язок із Колейником, надіслати підкріплення. Коли Марченко зрозумів, що підмоги не буде, вирішив дістатися позицій Колейника, аби врятувати бійців.
На звичайному легковому авто, разом зі снайпером та кулеметником Марченко проїхав по лінії зіткнення і дав наказ відступати. В одному з інтерв’ю генерала спитали, які в нього були повноваження виводити людей з висоти. «Ніяких, – відповів він. – Було єдине повноваження – зберегти якомога більше людей».
Марченко не страждає на зіркову хворобу. «Головну роль відіграють солдати в окопах, я лише адміністратор», – описує він свою роль в обороні Миколаєва. І згадує характерний приклад. У березні 2022‑го він учив командира одного з взводів миколаївської ТрО, як боротися з танками.
У мирному житті доброволець був шкільним учителем історії. За кілька днів він зателефонував Марченку. «На нас кілька танків пре, все – нам пи…да! – переказує його слова генерал. – Я його заспокоюю: у вас є все озброєння, підступи до позицій заміновані, стріляй, як я тебе вчив. І головне – пам’ятай: вони там, у тих танках, бояться ще більше».
Кілька годин по тому Марченко знову почув колишнього вчителя. «Все було, як ви сказали, – кричав той у захваті. – Два танки підбили, ще один підірвався на міні, решта повтікали, а деякі здалися в полон!» «Дві години тому в його голосі була паніка, а тепер він і його солдати розмовляли так, ніби воюють уже кілька років», – резюмує генерал.
Захищаючи свій дім, колишні цивільні швидко перетворюються на воїнів. «Я бачив у кабінеті Кіма мисливця, який з однією рушницею взяв у полон трьох десантників, – розповідає Марченко. – Він застав їх зненацька, навів рушницю та сказав: «Хлопці, здавайтеся, бо принаймні двох я точно вб’ю. Вони кинули автомати та здалися».
Марченко залишається в Миколаєві. Координує співпрацю між військовими та цивільними, керує партизанами на Херсонщині. ЗСУ скоро звільнять і сам Херсон, певен він. Коли саме? Точних строків він не називає, бо цінує життя бійців і не бачить сенсу посилати їх у лобову атаку.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
