Волину, Пташку і Ореста звільнили з російського полону. Що розповідають родичі про їхні цінності, мотивацію і мрії /Фото з особистого архіву
Категорія
Життя
Дата

Волину, Пташку і Ореста звільнили з російського полону. Що розповідають родичі про їхні цінності, мотивацію і мрії

Катерина Поліщук (Пташка), Сергій Волинський (Волина), Дмитро Козацький (Орест). Фото з особистого архіву

З 21 на 22 вересня з російського полону звільнили 215 українських захисників. Серед них — три герої останнього списку Forbes «30 до 30: обличчя майбутнього»: Сергій Волинський (Волина), Катерина Поліщук (Пташка) і Дмитро Козацький (Орест). Ось що родичі трьох захисників Маріуполя розповідають про їхній шлях на війну

6 жовтня. Онлайн-конференція Forbes «Без рожевих окулярів»

6 жовтня. Онлайн-конференція Forbes «Без рожевих окулярів»

Що ви дізнаєтесь: Правила розвитку бізнесу в умовах абсолютної невизначеності; Як отримати в клієнти й співпрацювати з Міноборони – найбільшим замовником у країні; Як «воєнні» інновації можуть допомогти вашому бізнесу; 2023-й у цифрах від Мінфіну й НБУ.

Квитки на конференцію за посиланням

20 спікерів: Олексій Резніков, Сергій Марченко, Михайло Федоров, Олександр Конотопський, Алекс Ліссітса, Сергій Ніколайчук, Юлія Бадрітдінова, Тарас Чмут та інші.

Коли: 6 жовтня, з 10:00 до 16:00

Сергій Волинський (Волина), 30 років

Майор ЗСУ, виконувач обов’язків командира 36-ї окремої бригади морської піхоти, учасник оборони Маріуполя

Сергій Волинський (Волина) /Фото з особистого архіву

Сергій Волинський (Волина) Фото з особистого архіву

Сестра Тетяна Харько, 33 роки, фінансист, представниця ГО «Асоціація родин захисників Азовсталі»: 

«Є люди, які з дитинства вирізняються. Наче не бояться йти у найтемніші закутки. Сергій серед них. Саме тому він очолив прорив підрозділу морської піхоти до заводу «Азовсталь», вивівши сотні військових та поранених, які під його керівництвом продовжили героїчний супротив у Маріуполі. Бо він йшов туди, де багатьом страшно навіть очі відкрити. 

Сидячи в підвалах бомбосховищ «Азовсталі», він жодного разу не пожалівся. Це не його стиль. Його стиль – під бомбами і артилерією звертатись до світових лідерів з листом, написаним власноруч. Пам’ятаєте фото замученого воїна з палаючими очима і листом, списаним дрібним почерком? Це легендарне фото, тому що з нього фактично почалася хвиля «Азовсталі» по всьому світі. Тільки лінивий не знав про маріупольський завод і сміливих людей, що залишились на тонучому кораблі. 

А ще його стиль – використовувати найменший шанс, щоб урятувати цивільних. Виводити їх такими шляхами, які одному Богові відомі. А може, Бог його і вів. 

Є історія з війни, яка його характеризує. Це був черговий день, коли наш Сергій у пеклі, а ми з ним подумки. Найкращий подарунок – повідомлення, де просто плюсик або три слова «Живий, все ок». Але у той день ми отримали дещо більше за повідомлення. Посеред дня телефонує його дружина: «Мені від Сергія квіти прийшли. І іграшка синові». Я чую її очманілий тон і не можу повірити, чи це взагалі можливо. Він же там – у пеклі під заводом, він виживає, захищається. Які квіти. «Так, – каже, – квіти і іграшка». 

Це він так робив, щоб покращити нам настрій. Знаходячись там, він якимось чином організовував підвіз їжі бабусі і дідусю, через друзів купляв їм ліки. Ми приїхали до них – а у них вже все є. «Від Сергія», – кажуть і всміхаються.  

Це все тому, що брат – це унікальне поєднання непоєднуваного. Ви бачите його сильним, мужнім, незламним. Бачите в його очах сталь. Я бачу, який він ніжний і турботливий. Бачу в очах любов. Він завжди поряд з нами, навіть якщо в бомбосховищі за сотні кілометрів. Навіть якщо у полоні – ми відчуваємо його любов. 

Чому пішов воювати? Він з дитинства захищав – дитину від хулігана, мене від кривдника. Обрав професію військового ще в 15 років. Батьки не сперечались, бо у Сергія залізна воля. Ми були на заході, де він дав присягу українському народові. Коли я дивилась, як він говорить, приклавши руку до серця, я знала, що для нього це зараз не просто набір фраз – це карбування поклику. Він обіцяв захищати Україну і він робить це – не зрадив країні в Криму в 2014, не зрадив на «Азовсталі». Не зрадить ніколи, бо він – захисник. 

Його українська мрія, як і у нас усіх, – жити в спокої. Я знаю, що він хоче перемогти, забрати дружину з сином до моря, побудувати там будинок, завести великого пса. І жити в спокої. 

Але він цим і відрізняється від мрійників – він діє. Наші сусіди не хочуть, щоб ми жили у спокої, тому він робить те, що нам заповіли наші пращури, – смерть ворогам. 

Катерина Поліщук (Пташка), 21 рік

Парамедикиня медичного батальйону «Госпітальєри», учасниця оборони Маріуполя

Катерина Поліщук (Пташка) /Фото Nik Mark/facebook.com/nik.mark.186

Катерина Поліщук (Пташка) Фото Nik Mark/facebook.com/nik.mark.186

Брат Катерини Поліщук (Пташки), Роман:

«Найперше, що сформувало її особистість, виховання в любові до себе, сімʼї та свого краю. Вона завжди боролась із несправедливістю, і саме ситуація в країні змусила Катюшку приймати такі доленосні рішення. 

Її суперсила – це стійкість та незламність. Завжди йде своєї цілі, незважаючи на складнощі. Доброта – бажання допомогти всім навколо, навіть коли це йде їй на шкоду. Безкорисливість у всіх справах. Не боїться труднощів та перешкод. Швидко навчається та освоює нові горизонти. Її різносторонність допомагає знаходити виходи зі всіх ситуацій та труднощів.

Це дівчина, в якої тисячі мрій, які з часом, завдяки її правильним діям стають реальністю. Із поки що нездійснених: до війни в неї були мрії співати на великій сцені. Під час переписки із мамою Катюшка написала – моя мрія здійснилась, я своїм співом змогла підняти світ. Але після початку повномасштабної війни всі думки були направлені на допомогу людям. Також вона говорила, що після перемоги планує допомагати постраждалим від агресора.

Чому Україна має перемогти і переможе? Приведу слова Каті, які вона сказала 24 лютого: «Ми на своїй, Богом чи Богами даній землі. Боже, нехай це буде їх останній світанок. Не тримаємось, а разом до кінця!». Це поклик молодого покоління України, її синів та дочок, справжніх патріотів своєї країни. Ми повинні стояти до кінця і вибороти собі свободу та місце під сонцем.

Дмитро Козацький (Орест), 26 років

Пресофіцер полку «Азов», учасник оборони Маріуполя

Дмитро Козацький (Орест) /Фото з особистого архіву

Дмитро Козацький (Орест) Фото з особистого архіву

Сестра Дарʼя Юрченко, 18 років, студентка Національного університету харчових технологій:

«Ми з Дімою завжди були як одне ціле, бо батьки, працюючи на залізниці, часто залишали нас самих удома. Можу його назвати не тільки братом, а й «мамою» та «татом». 

У дитинстві Діму любив весь двір – він завжди придумував ігри та забавки. Фотографією він захопився ще в дитинстві. Вчителька в місцевому фотогуртку побачила у ньому потенціал і давала камеру для зйомок. Він дуже хотів свою власну професійну фотокамеру, але у батьків не було можливості її придбати – подарували йому «мильницю». Тоді у мене почалося справжнє фотомодельне життя. Майже кожного дня він придумував нові ідеї для фото. Одного разу він знайшов у шафі тюль, зшив з нього плаття, і все це для того, щоб були гарні кадри. 

Коли йому було 13–14 років, він вже був відомим фотографом у нашому рідному Малині. Навчався добре, здобував призові місця на олімпіадах з фізики та математики. Навіть був занесений до літопису школи – дізнавшись про це, мама розплакалась. 

Після здачі ЗНО у нього було багато варіантів отримання вищої освіти. Подавши документи до кількох українських та польських університетів, у 2013-му він вибрав Вищу школу інформаційних технологій та менеджменту в місті Ряшів​​. Факультет графічного дизайну. Згодом влаштувався працювати на місцеве радіо і навіть розмірковував над переводом на факультет журналістики. 

Все змінив Майдан. Батьки з дитинства виховували нас дуже патріотично, тому, коли почалися протести, Діма вирішив повернутись в Україну. Батьки завадили, але якщо він щось вирішив, зупинити важко. Він приїхав таємно автостопом додому, а після розгону студентів поїхав до Києва – пробував на Майдані до самого його завершення. 

Попрацювавши в Малині на різних роботах, у 2015 році вступив до Нацгвардії. За розподіленням потрапив до Маріуполя, де вже велися бойові дії. Поїхав у частину, яку напередодні розбомбили. Там він почав цікавитися полком «Азов». Сподобалося ставлення – сказав, що там всі, як велика родина. 

За декілька років вступив до «Азову», з того часу Маріуполь став для нього рідним містом. Ми з родиною та друзями часто до нього приїжджали. Він дуже хотів стати військовим кореспондентом, зрештою, його бажання справдилось. 

За декілька днів до повномасштабного вторгнення він попереджав нас про можливий початок війни та просив скласти найнеобхідніші речі і бути напоготові, але ми не хотіли в це вірити. 

На «Азовсталі» була дійсно важка ситуація – багато дітей та жінок, відсутність запасів їжі та ліків. Він разом з хлопцями виходили до міста під обстрілами, щоб знайти їжу та воду. 

15 травня він називає своїм другим днем народження, тоді до «Азовсталі» потрапила бомба. Його ліжко завалило бетонною стіною, а його самого відкинуло хвилею вибуху. В той день багато його побратимів загинуло, а він вижив. 

Зробити фото поранених бійців йому було дуже важко морально. Але так весь світ побачив правду. Найбільше Діму характеризує його фотографія з «Азовсталі» «Світло переможе», бо, навіть знаходячись у самому пеклі, він продовжує вірити у краще.

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Спеціальний воєнний випуск Forbes до Дня Незалежності

Спеціальний воєнний випуск Forbes до Дня Незалежності

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні