У людей, які бояться математики й стикаються з цифрами, у мозку вмикається той же центр страху, що і під час споглядання змій або павуків. У такому стані ми втрачаємо здатність вирішувати проблеми. Через це люди думають, що просто не мають математичних здібностей. Насправді це – міф
Професорка педагогіки зі Стенфорду Джо Боулер впродовж останніх років співпрацювала з дослідниками людського мозку та вивчала нейропластичність. Вона переконана, що люди стають успішними не завдяки своїй генетиці, а наш розум – неймовірно адаптивний. «Щоразу, коли ми чогось навчаємося, мозок змінюється та реорганізовується», – каже Боулер.
Викладачка пояснює, що існує шість способів покращити свою здатність вчитися. Один із них – помилятися. «Якщо з готовністю зустрічаємо перепони та припускаємося помилок під час навчання, ми посилюємо нейронні зв’язки, які прискорюють і покращують наші навички», – переконана Боулер.
Forbes публікує уривок з книги «Розум без меж! Навчайся, зростай і живи без бар’єрів», яка вийде у видавництві Vivat наприкінці січня 2022 року.
Мистецтво помилятися
Уперше мені відкрився позитивний ефект помилок, коли я вела майстерню для вчителів і до нас приєдналася Керол Двек, ініціаторка дослідження умонастрою. Того дня учасники майстерні зібралися численною групою та уважно слухали Керол. Вона наголошувала, що кожна наша помилка активізує синапси в мозку, змушуючи його прогресувати. Усі вчителі в залі були шоковані, адже вони звикли прагнути максимальної безпомилковості. Керол змалювала свою роботу з дослідження реакції мозку на помилки як таку, що розглядає, який у людини умонастрій – зростання чи сталості.
Джейсон Мозер та його колеги продовжили роботу Керол. І знайшли дещо дивовижне. Вони попросили учасників пройти тести, під час яких їхній мозок піддавали МРТ-скануванню. Вони аналізували, що відбувається, коли люди дають правильні й неправильні відповіді. Дослідники виявили: коли люди припускалися помилок, їхній мозок працював активніше та розвивався. Сьогодні нейронауковці погоджуються в тому, що помилки зміцнюють нейронні зв’язки.
Цей ключ до навчання особливо значущий, адже більшість учителів організовує свої заняття в такий спосіб, щоб усі їхні учні давали правильні відповіді. Навчальні плани та підручники ставлять банальні запитання, які не спонукають до роздумів, щоб учні дали високий відсоток правильних відповідей. Загальне упередження полягає в тому, що учнів надихає розвиватися підтвердження їхньої правоти. Та ось у чому заковика: коли ти знаєш, що ти правий, твій мозок не тренується.
Для того щоб учні відчули власне зростання, треба ставити їм запитання, які змушують їх замислитись, запитання на межі їхнього розуміння. Вони повинні міркувати про них у середовищі, яке не засуджує за помилки, а вчить здобувати з них користь для себе. Це необхідність. Не досить давати складні завдання, які заохочують до спроб і помилок, середовище також мусить давати сміливість припускатися цих помилок. Лише взаємодія цих компонентів витворює ідеальний досвід навчання.
Деніел Койл вивчав «центри талантів», з яких виходить найбільше успішних учнів, і дійшов висновку, що їхні досягнення високі не завдяки природним даним. Це результат роботи та практики. У фокусі його уваги були ті, хто сягнув висот у музиці, спорті та академічних дисциплінах. Його дослідження виявило, що всі ці люди вдавалися до певних вправ, які сприяли тому, що їхні мозкові зв’язки вкривалися мієліном.
Наш мозок функціонує через взаємопов’язані нервові волокна (включно з нейронами), а мієлін – це така собі оболонка, яка огортає волокна й покращує силу сигналу, його швидкість і точність. Байдуже, що ми робимо (обмірковуємо якусь ідею чи ганяємо м’яча), – мієлін покриває нейронні зв’язки, задіяні в цьому процесі.
Він оптимізує конкретні ланцюжки та чинить так, щоб у майбутньому наші думки й рухи були злагодженими та чіткішими. Мієлін – невід’ємна складова навчального процесу. Навчання – річ здебільшого тривала, нею керує мієлін, посилюючи сигнали та поволі зміцнюючи зв’язки. Койл наводить низку прикладів успішних математиків, гольфістів, футболістів та піаністів і розповідає про те, як під час їхніх вправ мієлін накладався шарами на їхню нейронну систему. Він характеризує світових експертів як людей із «суперовими зв’язками», загорненими в багатошарові оболонки мієліну, що й робить їх такими ефективними.
Тож як розвинути ці «суперові зв’язки»? Вони виникають, коли люди працюють на межі свого розуміння, припускаються помилок у складних завданнях, виправляють ці помилки, ідуть далі та знову припускаються помилок, весь час торуючи шлях крізь труднощі.
Койл розпочинає свою книжку показовою історією про навчання. У ній ідеться про тринадцятирічну дівчинку, яку він для книжки називає Кларисою і яка опановує гру на кларнеті. Клариса, за його словами, не має відповідного «обдарування» чи «музичного слуху», у неї лише посереднє чуття ритму та низька мотивація. І все-таки вона стає знаменитою в колах музикантів, бо їй удається прискорити своє навчання в десять разів, згідно з підрахунками музичних психологів. Це нечуване досягнення записували на відео та вивчали музичні експерти. Дойл описує те, як подивився запис із вправами Клариси та запропонував назвати її «Дівчина, яка схоплює одномісячну програму за шість хвилин». А самі вправи описує так:
Клариса вдихає і грає дві ноти. Відтак завмирає. Відводить кларнет від губ і дивиться на ноти. Примружує очі. Грає сім нот – першу музичну фразу. Пропускає ноту й одразу зупиняється, майже відсмикує кларнет від вуст… Починає знову, цього разу йде на кілька нот уперед, перескакує ноту, повертається на початок, виправляє.
Початок пісні вже вимальовується – ноти набувають настрою і чутливості. Коли вона закінчила цю фразу, то затрималася на довгих шість секунд, мовби програючи її знову і знову у своїй голові та перебираючи пальцями на кларнеті. Нахилившись уперед, вона знову вдихає, починає. Звучить погано. Це взагалі не музика – якась ламана, заїкувата, уповільнена послідовність нот, із зупинками та пропусками. Здоровий глузд підказує нам, що Клариса зазнає поразки. Проте в цьому разі зазнає поразки саме здоровий глузд.
Адже музичний експерт, який подивився це відео, хвалить, що її вправи «чудові», і що «якби хтось зміг це повторити, ціни б йому не можна було скласти». Койл наголошує: «Це не звичайна техніка. Це щось інше – цілеспрямований, зосереджений на помилках процес. Коли відбувається зростання, розвиток. Коли з’являється пісня, а з нею – нова якість у Клариси».
У кожній з історій про навчання, які аналізує Койл, учень «намацував неврологічний момент дії механізму, у якому певні моделі цілеспрямованої практики формують навичку. Не усвідомлюючи цього, вони увійшли в зону прискореного навчання, куди має доступ лише той, хто знає дорогу. Якщо коротко, вони хакнули код таланту».
Однією з надважливих запорук високоефективного навчання є присутність помилок і роль викликів та поразок у перетворенні учня з початківця на експерта. Це суголосне і з тим, що доводить наука про мозок: мозкова активність підвищується, коли людина докладає зусиль або припускається помилок, і знижується, коли вона робить усе правильно. Хоч як жаль, більшість учнів іде торованою стежкою правильних відповідей і побоюється падінь, вважаючи, що так вони не досягнуть успіху, а насправді саме інакший підхід і є шляхом до успіху.
Практика важлива для накопичення будь-яких знань та навичок. Андерс Ерікссон допоміг світові зрозуміти природу успішності та виявив, що найкращі експерти на планеті – піаністи, шахісти, романісти, спортсмени – вправлялися в тому, що вони роблять, протягом десяти тисяч годин понад двадцять років поспіль. Також він довів, що успіх пов’язаний не з тестами на інтелект, а з кількістю «свідомої практики». Що важливо, експертами стають не просто ті, хто старанно працює, а ті, хто старанно працює в правильний спосіб. Низка різних досліджень визначає ефективну практику однаково – як вихід за межу своїх можливостей, як дорогу крізь помилки, роботу над ними й нові помилки.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
