У 2007-му журналісти Тім Гетерінгтон і Себастьян Юнґер (праворуч)
провели рік із взводом армії США в Афганістані, документуючи війну. /Tim Hetherington for sebastianjunger.com
Категорія
Життя
Дата

«Просто скажіть «Вітаємо вдома». 1 жовтня – День ветеранів. Прочитати це інтервʼю автора книги «Племʼя» Себастьяна Юнґера має кожен, хто прагне гідно зустріти захисників

7 хв читання

У 2007-му журналісти Тім Гетерінгтон і Себастьян Юнґер (праворуч) провели рік із взводом армії США в Афганістані, документуючи війну. Фото Tim Hetherington for sebastianjunger.com

Понад 30 років журналіст і письменник Себастьян Юнґер, 61, описує та вивчає війни. Останнє десятиліття він фокусується на проблемах реінтеграції ветеранів. До його порад варто прислухатися

Як створити продукт, який полюблять клієнти? Отримайте цінні поради від співвласника monobank™ – Олега Гороховського. Купуйте квиток на Форум підприємців, який відбудеться 27 червня.

У 1993-му році журналіст-початківець Себастьян Юнґер стояв на злітній смузі аеропорту в Сараєво і слухав, як у передмісті торохтять кулемети. «Якщо є якась ілюстрація апокаліпсису, це чоловік у діловому костюмі, який розпалює вогонь у дворі покинутої висотки», – так пізніше журналіст опише момент, що найбільше вразив його у першому контакті з війною.

Вторгнення Росії в Україну нагадує Юнґеру Боснійську війну – лише у більшому масштабі. «Важко описати, наскільки я підтримую Україну й пишаюся тим, що ви робите для світу», – каже письменник.

Юнґер, 61 – майстер пригодницького нон-фікшену. Він писав репортажі з громадянських війн в Африці та Боснії, досліджував торгівлю кривавими алмазами та лісові пожежі в Айдахо. У 2007-2008 роках він жив із американським взводом, розташованим у східному Афганістані. На основі цього досвіду Юнґер зняв дилогію документальних стрічок про братерство на війні й написав книгу «Війна». Пізніше його фокус змістився на повернення з фронту. 

Книга «Племʼя», що вийшла українською у видавництві «Наш формат», досліджує природу проблем із адаптацією. Її фундаментальна ідея – ветеранам не вистачає відчуття тісної міцної спільноти, виживання якої залежить від поведінки її членів. Саме таке дає війна. 

Як дослідник воєн і військових радить створити таку у цивільному житті і до чого готуватися компаніям, суспільству та родинам ветеранів.

Ви пишете про війни та воїнів понад 30 років. Який найважливіший інсайт про реінтеграцію ветеранів ви отримали за цей час?

Найбільш небезпечна помилка – вважати, що з ветеранами щось не в порядку, коли вони не вписуються в суспільство і переживають депресивні чи тривожні стани. Чому? Війни – травматичний і жахливий досвід – досить влучно відтворюють людську еволюцію. В армії люди живуть у групах по 30-40 осіб, у ворожому середовищі, їхнє виживання залежить від поведінки одне одного. Так людство провело останній мільйон років. Це приємне відчуття. 

А потім ветеран повертається до високомеханізованого, відчуженого, індивідуалізованого суспільства. Негативне сприйняття його – ознака психологічного здоровʼя та нормальна реакція. Вона не має викликати питання «Що з тобою не так і чому ти не радий бути вдома». 

То ось звідки в «Племені» ідея про потребу ветерана у приналежності до цивільного суспільства. 

Так. Людина – соціальний примат, вона помирає майже миттєво, якщо опиняється сама у дикій природі. Натомість в команді ми виживаємо. Сучасне суспільство вирішило більшість проблем, повʼязаних із щоденним виживанням, і в індивідуумів виникає відчуття, що їм не потрібні інші. У військових немає такої ілюзії – як не було її у доіндустріальних племен. 

Важко переносити самотність та ізоляцію від людей, заради яких ти готовий йти на жертви. Ніхто не почувається добре лише наодинці сам із собою. 

Повертаються перші ветерани великої війни. Поки це тисячі, проте ми готуємося до мільйонів. Що важливіше за все зробити на цьому етапі?

Ветеранам важливо мати близький звʼязок одне з одним – принаймні, певний час після повернення. Мати простір, щоб ділитися досвідом і почуватися захищеними. Але якщо ветерани занадто довго будуватимуть стіни і затримаються у безпечних соціальних колах, це може спричинити психологічний розлад. 

Я знайшов корисний інструмент у корінних народів США. У племені кайова є ритуал Gourd Dance. Повертаючись із битви, воїни танцюють, співають і описують свої перемоги всій спільноті. Некомбатанти приходять, слухають і вітають бійців. Це дозволяє спільноті морально взяти участь у війні, а ветеранам – подолати відчуття сепарації від людей, які не воювали. 

У США я запустив ініціативу Vets Townhall. Всі, хто пройшов Корейську війну, Другу світову, Вʼєтнам, Афганістан, можуть виступити і розказати, як вони почувалися, захищаючи країну. Гості мають просто слухати. Це катарсис для ветерана й корисно для слухачів, бо робить кожного частиною глобального досвіду. 

Спираючись на досвід США, у яких процесах реінтеграції повинні взяти лідерство роботодавці? 

Не варто забувати, що ветерани можуть бути психологічно вразливими. Але я б не радив надто фокусуватися на цьому. Це може породити небезпечний міф: «Я був на війні, ви не можете мене критикувати». Статус психологічної жертви може стати важелем маніпуляції – запитайте у будь-якої матері.

Компанії мають пропонувати систему психологічної підтримки, якщо її не пропонує держава. Якщо в компанії декілька ветеранів, корисно проводити зустрічі, де співробітники слухають колег із бойовим досвідом. Кожне відчуття має сприйматися нормально: жалоба, злість, гордість. Усе це є частиною війни. 

Компанії переймаються коректним наданням ментальної підтримки. З одного боку – роботодавці хочуть допомогти. З іншого – не хочуть перелікувати. Де баланс?

Це каверзна задача для суспільства в цілому. Служба приваблює твердих, стійких людей – і на додачу, бойові задачі часто вимагають вимкнути емоції. Тобі страшно або сумно? На це немає часу: життя побратимів під загрозою. У битві почуття можуть бути формою слабкості.   

Найважливіше – вивести травму з категорії слабкості. Варто нагадувати ветеранам: почуватися погано нормально. Навіть якщо на фронті здавалося, що все окєй. У багатьох випадках складна реінтеграція – ознака психологічного здоровʼя. 

Ще ветеранам треба показати: їхня роль у спільноті настільки ж цінна, як роль у підрозділі. Падіння значущості статуса – велика проблема. Як я можу бути клерком у продуктовому, коли щойно був снайпером? 

Після громадянської війни у США 1865 році Вінслоу Гомер написав картину «Нове поле діяльності ветерана». Хлопець у робочому одязі косить пшеницю, його спорядження – в кутку картини, на підлозі. Полотно казало ветеранам: ви були потрібні нам під час війни, і ви потрібні нам зараз. Це може звучати черство й невдячно. Проте, я вважаю, одна з найкращих речей, яку можна зробити для ветерана – помістити його в іншу ситуацію, де він потрібен.

Експерти, з якими ми спілкувалися, нагадують і про відчуття великої ідеї. Вони говорять: ветерану, який щойно захищав країну, потрібна така ж глобальна місія у цивільній роботі. 

Мені здається, це універсальна річ: те ж відбувається з зірками спорту, коли вони більше не можуть змагатися. Але, якщо подумати, в цьому є велика гідність – бути просто людиною, мати родину, допомагати суспільству, як можеш. Я готовий сперечатися з кожним, хто каже, що бути вчителем менш важливо, аніж солдатом.

Моя дружина – наймолодша з 12 дітей. Її батько – ветеран Другої світової. Він мав звання капітана, був в Італії, Франції, Австрії, три роки бився проти фашизму. Коли він повернувся, став мером свого містечка. Очолював громадський банк, давав маленькі позики фермерам і підприємцям. Я не знав його. Але не думаю, що він згадав би війну, якби я запитав його: «Яку частину вашого життя ви вважаєте найважливішою?». 

Понад 30 років журналіст і письменник Себастьян Юнґер, 61, описує і вивчає війни. Останнє десятиліття він фокусується на проблемах реінтеграції ветеранів. /Getty Images

Понад 30 років журналіст і письменник Себастьян Юнґер, 61, описує і вивчає війни. Останнє десятиліття він фокусується на проблемах реінтеграції ветеранів. Фото Getty Images

Ще одне побоювання – комунікація. Часто лунає питання «Як говорити з ветеранами?» – про що питати, що казати. Ваша порада?

Гадаю, фундаментальна ідея – якщо військовий не хоче говорити про бойовий досвід, не варто питати. Це не треба сприймати як утискання почуттів або неповагу. Здебільшого це просто спроби уникнути незручності та навіть приниження від публічного горювання. 

Усі, хто воював, втратив когось. Ви не можете повернутися, не втративши побратимів та посестер. І ви плакатимете за ними. 

Моя порада цивільним? Просто скажіть ветерану: «Ласкаво просимо додому». Не завжди навіть варто дякувати, це може привернути небажану увагу. «Вітаю вдома», – базова репліка, повна любові. 

Що виявилося для вас найбільш дивовижним, коли ви спостерігали за ветеранами та їхнім поверненням? 

Спільне бажання групи американських ветеранів повернутися на війну в Афганістан. Їхній форпост був на віддаленому схилі – без інтернету, телевізора, звʼязку. Він кишів мухами та скорпіонами, там було або дуже спекотно, або дуже холодно. Постійні бої. Вони були абсолютно нещасливі – проте мали одне одного і прямолінійну задачу вижити. І коли вони зрештою повернулися до наречених, родин, торговельних центрів, їм дуже хотілося потрапити у долину Коренгал. 

Це було неочікувано. Я почав вивчати досвіди катастроф – зокрема, згадую історію чоловіка, який пережив землетрус в італійському Авеццано у 1916-му. Загинуло понад 90% населення містечка. Вижило декілька сотень. Зникли соціальні статуси, не було важливо, хто багатий, хто бідний. Єдине, що мало значення – наскільки ти береш участь у виживанні групи. 

Те ж саме – у взводі. Там неважливо, чи ти красивий, чи веселий, чи багатий. Ніщо з цього не важить у битві. Якщо ти гарний солдат, усі в твоєму підрозділі любитимуть тебе і будуть готові померти за тебе.  

У чому найсильніші навички ветеранів – як вони зможуть покращити компанії та спільноти, якщо ми правильно їх зустрінемо? 

Ветерани можуть внести у спільноти ідею того, що кожен потрібен. У багатих індустріальних суспільствах у певний момент починає здаватися, ти можеш зникнути й ніхто не помітить. Проте ні, ти потрібен. Солдати можуть комунікувати це.

Вони повернуться і отримуватимуть справедливу пошану. Важливо, щоб вони віддавали її назад і шанували людей, хто був критично важливий на своєму місці. 

Ветерани – потужна моральна сила. Коли вони наполягають на ідеї вільної, демократичної спільноти, в основі якої – людська гідність, до них дослухаються. Це корисно і для самих ветеранів. Ти більше не стріляєш зі зброї. Але у тебе є інша, затребувана спільнотою роль. 

Матеріали по темі

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Виправити
Попередній слайд
Наступний слайд
Передзамовлення нового номеру Forbes Ukraine. Купуйте зараз за 209 грн замість 279 грн

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні