На 81-му Міжнародному Венеційському кінофестивалі показали документальну стрічку про військових армії Росії — «Росіяни на війні». Її створила російсько-канадська режисерка та колишня працівниця російського пропагандистського державного каналу Russia Today Анастасія Трофімова. Чому ця стрічка — російська пропаганда, ціль якої — відбілити в очах Заходу тероризм Росії в Україні. Та чому такі «культурні» кейси й досі допускають на світовий рівень? Розповідає бізнесмен з Маріуполя та волонтер Михайло Пуришев, який потрапив на показ фільму про російських окупантів на кінофестивалі у складі української делегації.
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
На цьогорічному Венеційському кінофестивалі Україна представляла документальну стрічку «Пісні землі, що повільно горить» режисерки Олі Журби. Як один з героїв фільму, я долучився до команди, яка поїхала презентувати його у Венецію. Ми їхали показати світу щоденник занурення України у повномасштабну війну, який знімали протягом двох років. Це глибока розмова з усім світом про горе, яке принесли російські військові в кожен український дім.
До початку великої війни я займався бізнесом в Маріуполі, після став волонтером — проривався через блокпости окупантів та возив гуманітарну допомогу в заблокований Маріуполь у березні-квітні 2022 року. А дорогою назад забирав людей та вивозив на підконтрольну Україні територію. Під час останньої поїздки за людьми на Азовсталь потрапив у російський полон на декілька днів.
І от з всім цим бекграундом ми дізнаємося, що разом з українською стрічкою про звірства росіян на наших землях, на фестивалі покажуть ще одну картину про війну в Україні. Але це буде російський фільм російської режисерки Анастасії Трофімової «Росіяни на війні» про «біль» військових армії РФ, які воюють в Україні.
У російських пропагандистів була повноцінна презентація на червоному хіднику, фільм показували в основному залі — Sala Granda, як і нашу українську стрічку, «Джокер» та інші світові премʼєри. Перше враження — шок від того, що країні-терористу дозволяють висловлювати свою думку та показувати свої стрічки на одному з найвпливовіших культурних майданчиків світу. Вбивці мають йти під трибунал, а не червоними доріжками.
Ми потрапили на перегляд російського фільму, як учасники фестивалю.
Під час показу цього пропагандистського кіно зал був напівпорожнім. Але коли стрічка закінчилась, глядачі почали стоячи аплодувати. Не вкладалося в голові, як ті ж люди, що аплодували команді української стрічки та українцям, аплодують і росіянам. Нас це дуже обурило, адже пропагандистська машина Росії досягає своїх цілей — щоб Європа і світ, яким показуватимуть це кіно, жаліли російських військових, які зараз воюють в Україні, та співчували їм, що це не їх вибір і їх силою примусили йти воювати.
Чому російський фільм — пропаганда. Кілька прикладів з контексту
Весь фільм російської режисерки Трофімової збудований на тому, щоб показати — росіяни не хочуть йти воювати, їх примушують. Вони «звичайні ребята», «не злодії» і не вбивці. Але при цьому вона не показує, які звірства вони коять в Україні. У фільмі не згадано про вторгнення РФ в Україну у 2014 році. Окупація Криму та знищені українські міста теж поза увагою. Персонажі фільму стверджують, що їх армія не може розстрілювати цивільних та ґвалтувати. Сама ж Трофімова стверджує, що не побачила ознак воєнних злочинів російських військових за сім місяців, які прожила з ними біля лінії фронту в Україні, а Росія не брала участь у війнах багато років. Тому війна у 2022 році стала для неї шоком. Ігноруючи російські війни та окупації у Придністровʼї, Ічкерії та Грузії.
Своє кіно Трофімова розпочинає діалогом з українцем. Той розповідає, що переїхав жити в Росію після початку громадянської війни в Україні та воює на стороні окупанта, бо «українці розбомбили схід власної країни».
Упродовж фільму російські військові знаходять тіла вбитих побратимів, вивозять їх з поля бою і плачуть за ними, страждають від нерозуміння ідеї цієї війни, за що вони гинуть теж вже не розуміють. Говорять, що українці та росіяни — братні народи та не повинні воювати.
Але паралельно є багато моментів іншої сторони медалі. Один з героїв, який спочатку розповідав, що не хотів йти на війну і просто виконує наказ, будучи вже в госпіталі після поранення, різко змінює свою думку — воюємо, бо нам треба боротися та йти далі. Ще один герой фільму каже, що «ми воюємо з нацистами». Тези інших — якщо ми зараз не підемо воювати, підуть воювати наші діти, або ж — воюємо за гроші, що українці бомблять власну країну і вони правильно роблять, що знаходяться тут, бо захищають власну країну від НАТО.
Ціль цього фільму — не показати реалії та наслідки війни, а відбілити та гуманізувати російських військових за допомогою наративів — вони насправді не вбивці та ґвалтівники, а нещасні люди, яких примусили йти воювати та вбивати. Стрічка ж закінчується епізодом, в якому звучать слова — це просто люди, добрі люди.
Європа зараз вже далеко від нас, зайнята своїми проблемами. Це гарний час для російської пропаганди нав’язувати та якорити свої наративи. Тому коли європейцям на очі потрапляє така картина, вони кажуть — хочемо поглянути на дві сторони та учасників подій. А як можна дивитися на дві сторони, коли це саме росіяни напали на чужу територію. Коли фільм не показує, як вони вбивають українців, а наголошує лише на стражданнях окупантів. Показує, як горюють жінки та матері, коли ховають своїх чоловіків та синів. Як російський військовий робить пропозицію своїй дівчині прямо у бліндажі.
Європа дивитиметься цей фільм і з’їдатиме російську пропаганду — вони насправді не вбивці, а добрі люди, які живуть, люблять, співчувають, створюють сімʼї. А на війну вони не самі пішли, їх змусили.
Чому Захід досі живе в парадигмі «культура поза політикою та війною»
Європейці вже не пам’ятають, як це жити у війні, попри криваві Першу та Другу світові війни та їх наслідки. Ті, хто зараз вирішує допомагати Україні чи ні, співчувати нам чи ні, не відчувають того горя, яке принесли на нашу землю росіяни, не відчувають страху перед війною, тому що це все відбувається не в них вдома. А в сусіда, який десь там. Впевнені — війна до них не дійде.
Можливо й не дійде: Україна тримається, стоїть фортецею, захищаючи своєю кров’ю всю Європу та кожного європейця поки вони висловлюють «занепокоєння», вважають, що це не їхня війна. Але якщо Україна впаде, Росія піде в Європу. Російські солдати прийдуть в їхні міста та домівки та коїтимуть там такі ж звірства як зараз в Україні.
Але європейці, на жаль, цього не усвідомлюють.
Щоб якось змінити їх ставлення, ми думали зняти фільм, де все було б інакше, де показувалася б можлива європейська війна. Україна б не воювала з Росією, а була на її боці. В сюжеті — Москва вирішує напасти на Європу, почалось би все з Придністровʼя, де й досі розташовуються російські військові.
Європі треба задуматись — якщо Україна самостійно спромоглася стільки років втримувати таку навалу як Росія, то що могла б зробити разом з Росією в Європі?
Як не допускати подібні кейси
Кейс з фільмом про добрих російський військових у Венеції показав, що ми програємо інформаційну війну з Росією не тільки всередині України, а й у світі.
По всьому фронту у нас не працює українське радіо, телебачення, немає газет, які мали б транслювати людям, що Україна вільна, жива і продовжує боротися. Але працює російська пропаганда. Коли спускаєшся у підвали, рятуючись від обстрілів, чуєш російське радіо, яке говорить — Україна покидає вас, якщо ви спробуєте виїхати на підконтрольну їй територію, вас вбʼють.
Зараз як ніколи нам потрібно посилити українське інформаційне поле у світі, призначити людину, яка за нього відповідатиме, буде відстежувати подібні кейси російської пропаганди. Щоб їх присікати раніше, а не тоді, коли кілька українців, які приїхали представити український фільм на кінофестиваль, почали бити на сполох про російську пропагандистську стрічку у своїх соцмережах.
Нам вдалося здійняти хвилю — генеральний консул України в Торонто Олег Ніколенко вже засудив організаторів Міжнародного кінофестивалю в Торонто за те, що на ньому також презентували фільм Трофімової. Українська діаспора в Канаді намагається зробити все, щоб цієї стрічки не показували в Канаді, намагається достукатися до канадської влади, чому вона спонсорує пропаганду російського тероризму.
Це все моменти інформаційної боротьби. Але вона має стати не точковою, а однією з програм перемоги над Росією, яка десятиліттями вкладає величезні кошти у свою пропаганду.
Перша думка, яка виникла в моїй голові після перегляду фільму про «добрих» російських окупантів — попри намагання режисерки відбілити терористів в очах світу, українські хлопці перемагають росіян навіть в російському фільмі. Для мене це кіно, як очевидця російських звірств, — про ущербність російської армії та концентрацію хаосу, який там відбувається. Але його зняли спеціально для Європи та вестернів, щоб вони пожаліли російських окупантів та сприймали їх участь у війні як наслідок режиму. Щоб вкласти в голови європейців — росіян примушують воювати, а Україна їх вбиває.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
