Маріуполь – це яскравий доказ воєнних злочинів Росії /Євген Малолєтка/Getty Images
Категорія
Життя
Дата

«Не існує російського Маріуполя. Це буде пустеля». Як місто Марії виживало у перші дні вторгнення. Розповідь кореспондента The Guardian Люка Гардінґа

Люди повсюдно гуртувались і ховалися під землею, віддаючи перевагу жінкам, дітлахам і літнім. Тим часом авіаудари дедалі дужчали, російська бронетехніка швидко наближалась Фото Євген Малолєтка/Getty Images

Разом із Бучею Маріуполь – це яскравий доказ воєнних злочинів Росії, вважає британський журналіст і кореспондент газети The Guardian Люк Гардінґ. З перших днів повномасштабної війни він їздив у гарячі точки, щоб зафіксувати їх і показати світу. Свої враження, відчуття війни та історії людей він передає у книзі «Вторгнення»  

Як мотивувати команду не збавляти темп у надскладних умовах? Дізнайтесь 25 квітня на форумі «Надлюди» від Forbes. Купуйте квиток за посиланням!

«Це пекло. Це катастрофа, про яку знає кожен, весь світ. Але нікому не стає рішучості допомогти спинити її», – цитує Гардінґ слова президента Володимира Зеленського, сказані у зверненні до бельгійського парламенту. Британський журналіст описує Маріуполь різним – напруженим до вторгнення, знесиленим і водночас героїчним під час ударів російських окупантів.

«Ця книжка надзвичайно добре написана, швидко читається та майстерно балансує між свідченнями очевидців і широким висвітленням подій», – йдеться у рецензії на «Вторгнення» від Financial Times. Гардінґ показує життя у Києві, розповідає про Зеленського, окупацію Бучі, переселенців у Львові. Він зібрав палітру історій, що показують різні настрої українців, зокрема і проросійські. Та водночас він певен: на «визволителів» тут не чекали.

Гардінґ пригадує Маріуполь після 2014-го «привабливим та успішним». Він повернувся туди наприкінці січня 2022 року. «Захисники міста – бійці наземних і морських сил – були в доброму гуморі, – каже Гардінґ. – Хоча й визнавали, що росіяни переважають їх кількісно і мають більше зброї». У лютому в Маріуполі почався danse macabre – «танець смерті», який забрав щонайменше 22 000 осіб, пише журналіст. 

Яким було життя в Маріуполі в перші дні війни, Гардінґ описав у нарисі історичних подій «Вторгнення. За лаштунками кривавої війни Росії та боротьби України за виживання». Forbes публікує уривок з книги, яка вийшла у видавництві Vivat у 2023 році.  

«Не існує російського Маріуполя. Це буде пустеля». Як місто Марії виживало у перші дні вторгнення. Розповідь кореспондента The Guardian Люка Гардінґа /Фото 1

О пів на шосту 24 лютого Віка Дубовицька ще спала, коли Маріуполь здригнувся від перших вибухів. Російські ракети влучили в аеродром, пошкодивши засоби ППО і вибивши вікна пасажирського терміналу.

Жінка ніколи всерйоз не думала, що Москва нападе. «Я була на 90% упевнена, що цього не станеться, – сказала вона, коли ми зустрілись у Львові. На її погляд, у кремлівських обґрунтуваннях вторгнення не було сенсу. – Я розмовляю російською. У Маріуполі мене ніхто не утискав. Ми мали змогу обирати будь-яку школу для дітей – чи то україномовну, чи то російськомовну. Мене не треба було рятувати».

Прокинулася Віка лише о сьомій. Дізнавшись від сусіда про ранкову атаку, побігла до найближчого супермаркету, щоб купити їжі та інших припасів. А за дві години почула гучний вибух. Війна прийшла насправді. Сепаратисти обстрілювали житловий мікрорайон Східний так, як робили це 2015-го. Оскільки Вікин чоловік, Діма, був у Польщі, жінка лишилася сама з дітьми: восьмирічним Артемом і дворічною Настею.

Вибухи не припинялись, а сховатися не було де: будинок Віки не мав підвалу. Довелося видерти зі стіни ванну і перекинути догори дриґом, перетворивши на захисну баню. Під нею, накрившись куртками, сховалися малюки, а їхня мама сіла поруч в очікуванні, коли ж мине це жахіття (в саморобному укритті їй місця не стало). Того-таки дня вони переїхали до припортового району, де мешкав друг родини. У його домі був підвал. Усім здавалося, що там безпечніше, ніж у квартирі під ванною.

Люди повсюдно гуртувались і ховалися під землею, віддаючи перевагу жінкам, дітлахам та літнім. Тим часом авіаудари дедалі дужчали, російська бронетехніка швидко наближалась. Окупанти наступали не зі сходу, як очікувалось, а із заходу. Захопивши портове місто Бердянськ, 1 березня вони дісталися кордону Маріуполя й заблокували західну прибережну дорогу з міста.

Маріуполь опинився в облозі. Сталося те, чого так боялись у Києві.

За словами Віки, спершу умови були стерпні, їжі й води не бракувало. Але потім росіяни зруйнували міську електромережу, а 4 березня пошкоджень зазнав міський газогін. Місто лишилося без інтернету та зв’язку, опалення, світла й води, аж ось за кілька днів випав сніг. Ремонтні бригади намагалися налагодити електропостачання, проте інтенсивні обстріли змусили їх припинити роботи. Маріуполь поринув у темряву. «Єдине, про що можна довідатися, – куди впаде бомба. Це нестерпно, жахливо», – написала у Facebook містянка Діана Берґ, поскаржившись, що втратила зв’язок із рідними.

За словами Сергія Орлова, заступника мера, 400 000 людей опинилися в середньовічних умовах. Урядовець змальовував похмуру картину життя та смерті, повільного жахливого занепаду в умовах снігопадів і морозів, постійних бомбардувань і ракетних атак із літаків та військових кораблів. Тривало тотальне знищення, якого Європа не бачила від часів Другої світової.

Чи не найбільшою цінністю стали дрова, адже містяни готували їжу надворі – на вогнищах, розігріваючи все, що можна було винести з кухні. Хоч українські військові й намагалися підтримувати лад, почалося мародерство. Купки людей вешталися між зруйнованих будинків, вишукуючи харчі. Із крамниць крали хліб, з аптек – ліки. Розбивали автівки, щоб розжитися бензином.

Ще більшу проблему становила питна вода. «Люди радіють снігу. Адже зараз їм є що пити», – розповів мені Орлов за допомогою кволенького супутникового зв’язку за тиждень блокади Маріуполя. Деякі мешканці завбачливо наповнили ванни.

Багато хто злив батареї, що однаково були холодні. Біля поодиноких цистерн шикувалися довжелезні черги. Дехто вичерпував воду з джерел і калюж, хтось збирав сніг із дахів.

«Де б знайти трохи чаю і дрібку цукру? І чи можна запекти яйце у фользі? У мене є шість штук», – цікавилась у Facebook Анжела Тимченко, нарікаючи, що без проточної води складно нагодувати дітей. «Надворі лютий мороз, страшенно холодно», – писала вона. За її словами, вікна двигтіли від бомбардувань, що починались о третій ранку.

Кудись тікати з міста – пішки або машиною – було дуже небезпечно. За спогадами Віки, щойно її сусідка за укриттям вийшла надвір у пошуках їжі, просто над головою відчайдухи пролетів російський снаряд, завдавши їй синців і налякавши до дрижаків. Відтак, вони вирішили не потикати носа з-під землі.

Також небезпечно було переносити тіла, що лежали при дорозі, вкриті килимами й ковдрами. Місцеві намагалися ховати їх в імпровізованих могилах, викопаних коло будинків. Перед лікарнями, під руїнами – скрізь громадилися трупи, і ніхто не забирав їх. Пізніше росіяни заходилися робити масові поховання в сусідньому селищі Мангуш та інших місцях.

Переліки померлих, поширювані маріупольцями в Telegram, містили понад 11 000 осіб. Кожен загиблий розповідав свою історію, стиснуту в сухі факти, як-от: ім’я, вік, адреса, причина смерті, місце поховання.

Любов Афанасьєва, 88, померла від голоду й холоду, похована біля будинку.

Іван Миколайович, 37, став жертвою авіаудару в будинок, похований на власному подвір’ї.

Андрій Вадимович, 25, розстріляний в автівці на перехресті вулиць Рівної та Жигулівської.

Денис, вік невідомий, убитий мінометним снарядом на футбольному полі школи №34.

Оксана Леонідівна, разом із чоловіком загинула від уламків снаряду, похована на подвір’ї.

Любов Власівна, 76, померла від голоду й зневоднення, з проспекту Будівельників, 181, тіло забрали солдати.

А ще…

Катя Винниченко, 12, загинула 15 березня разом із матір’ю від прямого влучання снаряда.

Мирослава, 1 рік 6 місяців, загинула разом із бабусею Світланою Червертаковою та іншими родичами; сім’я жила в районі залізниці; їхня кухня була знищена 29 березня 2022 року.

Загиблих було так багато, що міським очільникам довелося викопати 25-метрову могилу. «Ми не могли всіх упізнати, – побивався Орлов. За його словами, ситуація нагадувала апокаліпсис: до 9 березня у місті вже налічувалося 1170 жертв, 47 із яких було поховано в братській могилі. – Половина загиблих були українцями російського походження». Якби Маріуполь пав, тут постало б місто примар, додав він. «Не існує російського Маріуполя. Це буде пустеля».

Протиповітряна оборона більше не працювала, тому Москва безкарно обстрілювала й бомбардувала місто. «Вони застосовують авіацію, артилерію, безліч пускових ракетних установок «Град», а також інші види зброї, про які ми навіть не знаємо. Нас закидають півтонними бомбами. Це не просто підступно. Це воєнний злочин і геноцид у чистому вигляді. Більшість районів спустошені. Путін жадає захопити Маріуполь, попри все, хай би які великі були людські втрати», – з гіркотою в голосі зазначив урядовець.

Матеріали по темі

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Виправити
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий номер Forbes Ukraine

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні