Невміння топменеджменту відповідати на кризову ситуацію може стати початком кінця великої організації. Доведено на прикладі Української православної церкви Московського патріархату. Найімовірніше, на цю церкву очікують заборона та маргіналізація.
Forbes попросив ексредактора нашого видання Влада Головіна пояснити, чому УПЦ МП вперто йшла шляхом колабораціонізму й не намагалась це виправити (Головін багато років вивчає церковний устрій України).
Найбільша релігійна конфесія України на межі офіційної законодавчої заборони – РНБО радить уряду та парламенту окремим законом «унеможливити діяльність релігійних організацій з центром впливу в Російській Федерації». Під таку фразу підпадає будь-яка конфесія з керівництвом у Москві, але, вочевидь, йдеться про найбільшу – УПЦ МП. Зважаючи на те, що парламент контролює президентська партія, зрозуміло, що поради Ради нацбезпеки у Верховній Раді виконають.
Держава почала помічати УПЦ МП лише в листопаді, на девʼятий місяць війни. Обшуки в Києво-Печерській лаврі, які розпочала СБУ, були сприйняті суспільством спочатку радісно: «О, нарешті!», а потім – із подивом: «Чому так довго не помічали?»
Схожі реакції були й після арешту Віктора Медведчука та після затримання В’ячеслава Богуслаєва. Державний апарат іноді справді занадто довго готується. Інший чинник – сама УПЦ МП тривалий час мала прихильників серед вітчизняних провладних еліт.
Корпорація «Колаборант»
Утім, це лише перше, найбільш очевидне пояснення того, що за цю конфесію взялися лише зараз. Інші, більш важливі, причини: топменеджери великої організації виявили вкрай низький рівень компетенції в питаннях GR, PR та кризового менеджменту.
Найбільше завдання, яке стояло перед УПЦ МП від початку збройної агресії, – це переконати суспільство та владу, що ця конфесія – патріоти України, від Москви вже від’єдналася і є повноцінно українською.
Певний час це завдання, хоч і з багатьма хибами, виконувалося. Очільник конфесії – митрополит Онуфрій – засудив напад Росії ще 24 лютого, різні єпархії звітували про допомогу ЗСУ. А 27 травня УПЦ провела собор, на якому формально заявила про сепарацію від Москви.
Але в такій великій організації, яка обʼєднує сотні монастирів і тисячі парафій, однаково буде певна кількість людей, лояльних до Росії. І ці люди можуть поводитись зовсім не так, як декларує церква, до якої вони належать.
Ось кілька яскравих прикладів. 31 липня 2022 року ієрарх УПЦ МП – митрополит Ізюмський та Куп’янський Єлисей Іванов «благословляє» колаборанта Віталія Ганчева, який від імені Москви керував захопленою частиною Харківської області. Іванов усіляко підтримував окупаційну владу, вихвалював патріарха Кирила, але щойно почався контрнаступ ЗСУ, втік до сусідньої Білгородської області. 14 вересня фото із ним публікують на одному із сайтів РПЦ.
Невдовзі після цього в Москві на церемонії «приєднання» анексованих територій України Володимиру Путіну аплодує інший ієрарх УПЦ МП – митрополит Луганський та Алчевський Пантелеймон (Поворознюк) – його можна побачити на кадрах цього дійства.
Обох ієрархів по кар’єрній драбині просував і настоятель УПЦ МП – митрополит Онуфрій. Єлисею у 2018 році він дав високий сан митрополита, Пантелеймону в 2019 році доручив керувати Луганською єпархією.
До того ж серед представників УПЦ є навіть коригувальники вогню ворожої артилерії. Про це наприкінці жовтня заявляє офіційна особа – в.о. голови СБУ Василь Малюк. «Із початку війни ми відкрили 23 кримінальних провадження щодо таких персонажів, вже є 33 підозрюваних – від класичних агентів збору глибинної інформації до банальних корегувальників вогню в рясах», – усе це саме про УПЦ МП.
Це лише кілька випадків очевидного колабораціонізму, яких було більше. Будь-яка велика конфесія в такій ситуації виступила б із заявою: мовляв, ці люди зрадники, вони більше не належать ні народу України, ні українській церкві. Але ієрархи УПЦ живуть у своєму світі й не вважають за потрібне визнавати помилки чи гріхи.
Митрополит Онуфрій у відповідь видає прямо протилежні меседжі: синод УПЦ називає «героями» тих священників, які залишились на окупованих територіях. Звинувачення стосовно ієрархів-зрадників синод називає «недоведеними та безпідставними». Їх звільняють від керівництва єпархіями, але жодної оцінки їхній діяльності від церкви не прозвучало.
Ієрархи або не розуміють, або вдають, що не розуміють, у чому відмінність між перебуванням на окупованій території, вимушеною співпрацею та наведенням вогню й відвертими заявами на користь ворога й участі в церемоніях анексії.
Заява від голови СБУ про наявність «коригувальників вогню в рясах» – це вже останнє попередження для УПЦ МП. Бо якщо у вас є такі люди, і їх доволі багато, то значить, ваша організація є дуже комфортним місцем для зрадників і колаборантів. Тоді питання у СБУ будуть не лише до них, а й до вас також. Навіть якщо ви самі не коригувальники, то у вас немає з ними принципових суперечностей, якщо ці люди роками залишались у вашій організації.
Фактично УПЦ МП виявилася не здатною ані прибрати ворожих агентів серед себе, ані переконати владу чи суспільство у своїй проукраїнській позиції. І тому кількість та якість обурення вже дійшла того рівня, коли не помічати проблему УПЦ МП вже неможливо. І тому ми тепер спостерігаємо рішучий похід влади проти цієї конфесії.
Канонічна проблема
Проблему цієї конфесії можна було б вирішити, якби УПЦ МП погодилася на приєднання до ПЦУ (Православна церква України). Але тут заважає окрема тема – так звана «канонічність». Це церковний термін, який означає відповідність канонам, тобто церковним законам.
Ієрархи УПЦ МП постійно наголошують, що не можуть приєднатися до ПЦУ саме тому, що ця конфесія – неканонічна, тобто утворена з порушенням церковних законів. Хоча за всю історію церкви було створено тисячі різних правил, які час від часу всі порушують.
Наприклад, відповідно до одного канону, священником не може бути висвячена людина, молодша за 30 років. Це правило дуже часто порушують, ставлячи на панотців хлопців, щойно ті закінчують навчання в семінарії чи академії. Канони забороняють висвячувати розлучених чоловіків – його теж постійно порушують.
Існує навіть окрема заборона на жіночу працю в чоловічих монастирях та чоловічу – в жіночих. Порушення цього канону можна щодня спостерігати в тій самій Києво-Печерській лаврі – чоловічому монастирі, у магазинах якого працюють переважно жінки.
Які саме канони виконувати, а які можна порушувати? На такі запитання ієрархи УПЦ зазвичай кажуть: це вирішує церква. В сухому залишку маємо: «ми канонічні, а ви – ні, а за якими саме канонами, ми самі вирішуватимемо». З юридичного погляду це не закон, а безлад.
Вадим Новинський на фото в центрі Фото УНІАН
Маргінальна церква України
Що буде далі? Законодавча заборона стане новою проблемою для УПЦ – адже в Київській митрополії є досвідчені юристи, які порадять панотцям, що робити. Фактично ця ініціатива Володимира Зеленського у боротьбі з УПЦ МП дуже нагадує те, як Петро Порошенко за часів свого президентства намагався розвʼязати церковну проблему. Тоді УПЦ МП зобов’язали змінити назву на «Російська православна церква в Україні», але рішення на місцях саботувалось.
Цього разу тиск на цю конфесію більш продуманий та потужний. До законодавчої заборони додаються ще санкції стосовно головного спонсора УПЦ МП – Вадима Новинського, тобто Київська митрополія тепер ризикує залишитися без важливого джерела значних донатів.
Найпевніше, всі відзнаки навіть афілійованого зв’язку з Москвою тепер будуть прибрані. Але це не допоможе. Ця конфесія безнадійно зіпсувала свою репутацію не лише прикладами зрадництва, а й невмінням визнавати ці випадки як помилки.
Владний консенсус щодо заборони УПЦ МП – прямий шлях до її маргіналізації. Вона не матиме притоку нових адептів, бо тепер вчитися в семінарії чи академіях УПЦ – значить брати на себе всі репутаційні ризики цієї конфесії. Якщо раніше представникам УПЦ МП було заборонено бути капеланами в ЗСУ, то тепер панотці стануть «персонами нон ґрата» скрізь: у школах, інститутах, на будь-яких офіційних заходах.
Найімовірніше, найближчим часом уряд порадить КМДА не продовжувати для УПЦ МП оренду Києво-Печерської лаври та дозволить там служити ПЦУ. Принаймні юридично монастир із такою самою назвою ПЦУ вже створила.
Самі парафіяни та священники легко переживуть такий тиск та назвуть його «переслідуванням за віру» і вважатимуть себе мучениками. Бути жертвою – це завжди героїчно. Але нових парафіян, нових храмів чи монастирів ця церква вже не побачить. Поступово стискатиметься, як «Шагренева шкіра» Бальзака.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
