Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний у колонці для The Economist пояснив нашим західним партнерам та аудиторії, чому війна в Україні перейшла у фазу «позиційної» та що ще, крім літаків та ракет, нам потрібно, аби ми почали повноцінно наступати та витіснили ворога з нашої землі.
Вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року спровокувало глобальну безпекову кризу. Напад на демократію з боку морально хворої імперської влади в серці Європи похитнув баланс сил в інших частинах світу, включаючи Близький Схід та Азійсько-Тихоокеанський регіон. Неспроможність таких органів, як ООН та Організація з безпеки та співпраці в Європі, підтримувати порядок, означає, що Україна може відновити свою територіальну цілісність лише військовою силою.
Українці показали готовність покласти душу і тіло за свою свободу. Україна не лише зупинила вторгнення значно сильнішого ворога, а й звільнила значну частину своєї території.
Однак війна наразі переходить на новий етап – те, що ми серед військових називаємо «позиційною» війною статичного та виснажливого бою, як у Першій світовій війні, на відміну від «маневрової» війни руху та швидкості. Це Росії на руку, дозволить їй відновити військову міць, що, зрештою, загрожуватиме Збройним силам України та самій Україні як державі. Який вихід?
Повітряна сила
Нам дуже потрібні ракети та снаряди. Але, щоб вийти з такого «виду» війни, важливий доступ до ключових військових можливостей та технологій. Найважливіші з них – повітряна сила. Контроль над небом необхідний для великомасштабних наземних операцій. На початку війни в України було 120 бойових літаків. З них лише третина була придатна до використання.
Військово-повітряні сили Росії зазнали величезних втрат, армія України знищила понад 550 систем російських ППО. Але вони зберігають значну перевагу над нами та продовжують створювати нові ударні ескадрильї.
Ця перевага ускладнила нам просування вперед. Російські системи ППО дедалі більше заважають нашим літакам літати. Наша оборона робить те саме з Росією. Таким чином, російські безпілотники взяли на себе значну частину ролі пілотованої авіації щодо розвідки та завдання авіаударів.
Безпілотники також мають бути частиною нашої відповіді ворогу. Україні необхідно завдавати масованих ударів із використанням приманок і ударних безпілотників, щоб перевантажити системи ППО Росії.
Нам потрібно полювати на російські дрони за допомогою власних дронів-мисливців, оснащених сітками. Ми повинні використовувати сигнальні приманки, щоб ловити російські плануючі бомби. А ще треба засліпити теплові камери російських безпілотників уночі за допомогою стробоскопів.
РЕБ
Це все підводить до другого пріоритету – засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ), щоб глушити сигнали зв’язку та навігації армії РФ.
РЕБ – ключ до перемоги у війні безпілотників. За останнє десятиліття Росія модернізувала власні сили РЕБ, створивши новий рід військ та 60 нових видів техніки. У цьому ворог нас перевершує: 65% наших платформ глушіння на початку війни були вироблені ще за радянських часів.
Ми вже створили багато власних електронних систем захисту, які можуть запобігти глушінню. Але нам також потрібен більший доступ до електронної розвідки від наших союзників, включаючи дані, які збирають сигнали розвідки, і розширення виробничих ліній для наших систем РЕБ проти безпілотників в Україні та за кордоном.
Нам потрібно поліпшити ведення радіоелектронної боротьби з наших безпілотників у ширшому діапазоні радіочастот, уникаючи при цьому випадкового приглушення наших безпілотників.
Контрбатарейний вогонь
Третій пріоритет – контрбатарейний вогонь: ураження артилерії противника. У цій війні, як і в більшості минулих воєн, артилерійські та ракетні ураження становлять 60–80% від усіх військових завдань.
Коли минулого року ми вперше отримали західну зброю, досить успішно виявляли та розбивали російську артилерію. Але ефективність такої зброї, як Excalibur, американський снаряд із GPS-наведенням, різко знизилася через удосконалення російської РЕБ.
Тим часом Росія вдосконалила власну контрбатарейну зброю. Значною мірою завдяки використанню баражуючих боєприпасів «Ланцет», які працюють разом із розвідувальними безпілотниками, а також зростанню виробництва високоточних снарядів, які наводять наземні сповіщувачі. Попри зневажливу думку деяких військових аналітиків, ми не можемо применшувати ефективність російської зброї та розвідки в цьому відношенні.
Наразі нам вдалося досягти паритету з Росією внаслідок меншої кількості більш точної вогневої потужності. Але це не може тривати довго. Нам потрібно створити наші локальні поля GPS, використовуючи наземні антени, а не лише супутники – щоб зробити наші снаряди з наведенням більш точними в умовах російського глушіння.
Нам потрібно ширше використовувати дрони-камікадзе для ударів по російській артилерії. Потрібно, аби наші партнери надали Україні якісніше артилерійсько-розвідувальне обладнання, яке може виявляти російські гармати.
Розмінування
Четверте завдання – технологія розмінування. На початку війни для цього було обмежене та застаріле обладнання. Але навіть західні засоби – норвезькі танки та ракетні пристрої для розмінування – виявилися недостатніми з огляду на масштаби російських мінних полів, які подекуди простягаються на 20 км. Коли ми прориваємо ці мінні поля, Росія швидко їх поповнює, випускаючи нові міни на відстані.
Технологія – це відповідь. Нам потрібні датчики, схожі на радар, які використовують невидимі імпульси світла для виявлення мін у землі, і димові системи, щоб приховувати роботу наших підрозділів з розмінування.
Ми можемо використовувати реактивні двигуни виведених з експлуатації літаків, водомети чи касетні боєприпаси, щоб пробивати мінні загородження. Нові типи тунельних екскаваторів, наприклад робот, який використовує плазмові пальники для буріння тунелів, також можуть допомогти.
Резерви
П’ятий і останній пріоритет – нарощувати наші резерви. Росія не змогла використати свою величезну перевагу в живій силі тому, що президент РФ Володимир Путін стурбований, що загальна мобілізація може спровокувати політичну кризу, і тому, що Росія не може навчити та спорядити достатньо людей.
Проте й наші можливості для підготовки резервістів на власній території є обмеженими. Крім того, Росія може завдати удару по тренувальних центрах. А в українському законодавстві є прогалини, які дозволяють громадянам ухилятися від своїх обов’язків.
Ми намагаємося розвʼязувати ці проблеми. Запроваджуємо ведення військового обліку через Єдиний державний реєстр призовників, військовозобовʼязаних та резервістів, маємо розширити категорію громадян, які можуть бути призвані на збори чи за мобілізацією. Запроваджуємо «бойове стажування», яке передбачає розміщення новомобілізованого та навченого особового складу в досвідчених передових підрозділах для їхньої підготовки.
Росію не варто недооцінювати. Вона зазнала великих втрат і витратила багато боєприпасів. Але у неї буде перевага в озброєнні, техніці, ракетах і боєприпасах протягом значного часу. Її оборонна промисловість нарощує виробництво, попри безпрецедентні санкції. Наші партнери по НАТО також різко нарощують власні виробничі потужності. Але для цього потрібен щонайменше рік, а в деяких випадках, наприклад у літаках і системах управління, – два роки.
Позиційна війна – це тривала війна, що несе величезні ризики для Збройних сил України та для України. Якщо Україна хоче вирватися з цієї пастки, нам знадобляться всі ці речі: перевага в повітрі, вдосконалені засоби електронної та контрбатарейної боротьби, нові технології розмінування і здатність мобілізувати та тренувати більше резервістів.
Нам також потрібно зосередитися на сучасному командуванні та управлінні, щоб ми могли ефективніше, ніж Росія, візуалізувати поле бою та швидше приймати рішення, а також на раціоналізації нашого матеріально-технічного забезпечення, водночас порушуючи логістику Росії за допомогою ракет великої дальності.
Нові інноваційні підходи можуть знову перетворити цю «війну позицій» на «маневрову».
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
