На Заході почастішали заклики до України сісти за стіл переговорів з агресором. Але контури цих домовленостей та гарантії безпеки, які має отримати Україна, незрозумілі навіть деяким із тих, хто до них закликає, пише The Economist у редакційній колонці. Forbes вибрав головне
Новий номер Forbes Ukraine: 202 найбільші приватні компанії та 303 ефективних СЕО. Замовляйте та отримуйте два журнали за ціною одного!
Спроба блискавичного наступу Москви на Київ провалилася. Її повзучий поступ на Донбасі зайшов у глухий кут. Нещодавно Росія втратила окуповані райони Харківської області, а цього тижня оголосила про відступ із Херсона – єдиного обласного міста, яке змогла захопити з початку вторгнення. З кожною невдачею Путін шукає нові способи посилити страждання українців. Однією з останніх спроб є постійні удари по енергетичній інфраструктурі.
4 листопада радник президента США з національної безпеки Джейк Салліван здійснив незаплановану поїздку до Києва та пообіцяв «непохитну підтримку» Україні. Але він також закликав подумати про майбутні умови миру. Пізніше з'ясувалося, що він спілкувався зі своїми російськими колегами та попередив їх про неприпустимість застосування ядерної зброї.
9 листопада Байден заявив, що після битви за Херсон Росія та Україна «зализуватимуть рани» і, можливо, думатимуть про компроміс. Він наполягав, що не вказуватиме Україні, що їй робити.
Фінський, німецький та ізраїльський сценарії
У приватному порядку західні та українські чиновники починають замислюватися про те, яким може бути стабільний мирний договір. Чи стане Україна новою Фінляндією, яка поступилася землями загарбникам і десятиліттями зберігала нейтралітет? Чи розділеною війною Німеччиною, західна частина якої увійшла до НАТО? Часто обговорюють модель Ізраїлю – країни, яка живе під постійною загрозою і зуміла захистити себе без формальних союзів, але з великою військовою допомогою Америки.
Умови будь-якого врегулювання залежать від того, як розвиватиметься ситуація на полі бою. Найімовірніше, попереду ще багато битв. Здача Херсона – приниження для Путіна, але це дає російським військам можливість зайняти вигідні оборонні позиції щодо Дніпра. Путін не виявляє ознак того, що має намір здаватися. Україна зі свого боку сподівається зберегти набраний темп.
Кампанією зі знищення української енергетики Путін сподівається заморозити країну. Але досвід минулих конфліктів показує, що удари по цивільних об'єктах без ефективного наземного наступу рідко забезпечують перемогу. Майже 90% українців хочуть, щоб країна продовжувала воювати. У Росії, за даними «Левада-Центру», лише 36% хочуть продовження війни, а 57% виступають за мирні переговори.
Здача Херсона – приниження для Путіна, але він не виявляє ознак того, що збирається здаватися. Фото Getty Images
Володимир Зеленський озвучив свої умови: Київ готовий розпочати переговори, але лише якщо Росія готова повернути українські території, виплатити репарації та взяти на себе відповідальність за військові злочини. Байден визначив свої цілі у статті, опублікованій у травні в New York Times: «демократична, незалежна, суверенна та процвітаюча Україна із засобами стримування та захисту від подальшої агресії». Примітно, що питання про межі України у травневій статті він не зачепив.
Останнім часом союзники України почали говорити більш конкретно. У заяві від 11 жовтня лідери країн «Великої сімки» висловили «повну підтримку незалежності, територіальній цілісності та суверенітету України у її міжнародно визнаних кордонах». Вони зажадали від Росії «повного та беззастережного відходу» з усіх окупованих територій.
Заява «Великої сімки» – це, по суті, вимога повної капітуляції Росії. Чи його можна назвати дипломатичним кроком: дипломатія за визначенням передбачає взаємні поступки.
Мало хто із західних лідерів ставить під сумнів прагнення України повернути собі територію, втрачену після вторгнення в лютому 2022-го. Багато хто підтримує зусилля щодо повернення частини Донбасу, захопленої в 2014-му. Але коли йдеться про повернення Криму, думки розходяться. Багато хто побоюється, що перспектива втрати півострова може спровокувати небезпечну ескалацію з боку Путіна.
Для деяких чиновників адміністрації Байдена Крим – це питання принципу: не можна захоплювати силою чужу землю. Інші сумніваються в здатності України відвоювати ще більше територій та вважають, що настав час для дипломатії. Але Білий дім не поспішає із заявами, які могли б спричинити розкол у проукраїнському таборі.
Питання гарантій
Інша нагальна проблема – характер майбутніх західних гарантій безпеки для України. Вони мають бути надійними, враховуючи, що Росія залишатиметься загрозою для України, як мінімум, доти, доки Путін залишається при владі, якщо не довше. Декілька країн Центральної та Східної Європи виступають за якнайшвидше прийняття України до НАТО на тій підставі, що це стримуватиме Росію. Однак адміністрація Байдена побоюється, що їй доведеться поширити свою ядерну парасольку на країну, яка перебуває у стані прихованого чи реального конфлікту з РФ.
Тому іноді спливають проєкти альтернативних домовленостей. У вересні колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен та керівник ВП Андрій Єрмак запропонували проєкт «Київський договір про безпеку». Він передбачав допомогу в забезпеченні безпеки, але не пакт про взаємну оборону. На зразок західної підтримки Ізраїлю, договір зміцнив би Збройні сили України, перетворивши нинішню періодичну підтримку на систематичне довгострокове зобов'язання.
Партнери мали пообіцяти Україні інвестиції в її оборону на десятиліття вперед, масштабні постачання озброєнь, навчання військових, спільні навчання та обмін розвідданими. Договір не вимагав би ні згоди Росії, ні нейтралітету України. Він не відкидає членства в НАТО. За певних обставин, Захід може піти на військове втручання для надання допомоги Україні.
У разі нападу на Україну країни, які підписали договір, «задіють усі елементи своєї національної та колективної могутності та вживуть відповідних заходів, які можуть включати дипломатичні, економічні та військові засоби». Ширша група країн, у тому числі азійські союзники, мають підкріпити таку військову допомогу санкціями щодо Росії, включаючи положення про «відновлення» будь-яких санкцій, які можуть бути скасовані в рамках угоди.
Але навіть такий урізаний договір може виявитися для адміністрації Байдена надто амбітним. Дехто запитує, наприклад, які зобов'язання візьме на себе Україна, скажімо, у вигляді реформ щодо зміцнення демократії чи боротьби з корупцією. Крім того, ізраїльська модель не цілком придатна: Ізраїль – ядерна держава та окупує арабські землі.
Звільнений Херсон, центральна площа. Фото Офіс Президента України
Дипломатичні ігри вигідні Путіну
Як довго триватиме війна? Це залежить насамперед від Путіна. Він потрапив у скрутне становище і в Україні, і вдома. Технократи в його уряді стурбовані станом економіки, а «націонал-патріоти» на кшталт Євгена Пригожина закликають до чисток у лавах генералітету.
Дипломатична гра може на якийсь час влаштувати Путіна, особливо якщо допоможе йому закріпити деякі територіальні завоювання. Щоб здобути паузу, він пом'якшив ядерну риторику і раптово заявив українцям про те, що вони стали жертвами агресивної західної політики. А Росія, навпаки, за його словами, «завжди ставилася до українського народу з повагою».
Одночасно Путін прагне залучити на свій бік тих, хто вагається, особливо на «глобальному Півдні», та заспокоїти друзів – Китай та Індію. Ті відкрито заявили про те, що не схвалюють його ядерну нерозсудливість.
Насамперед Путін зацікавлений у достуканні до одного слухача: Дональда Трампа, чиї союзники в Конгресі ставлять під сумнів американську допомогу Україні.
Варіанти ескалації
Незважаючи на всі невдачі, у Путіна ще не вичерпано можливості піти на ескалацію в Україні та розколоти Захід. У воєнному відношенні він може задіяти більше авіації, мобілізувати більше військовозобов'язаних. Він також може влаштувати диверсії на підводних газопроводах та лініях зв'язку, розпочати більш масштабні кібератаки, втручатися в роботу супутників зв'язку та активізувати кампанії з дезінформації.
Можливі напади на судна, які перевозять зерно з України. Зрештою, Путін може застосувати тактичну ядерну зброю. Проте за все це доведеться заплатити високу ціну: це зробить Росію ще більшим ізгоєм, послабить її всередині країни та може спровокувати жорстку відповідь.
Ставки для Путіна вищі, ніж для Заходу. Але ще вищі вони для українців, багато з яких не вірять у саму ідею переговорів із Росією і вважають військову перемогу єдиним прийнятним варіантом, навіть якщо на неї підуть роки.
Україна вважає, що чим більше території зможе відвоювати, тим більше у неї шансів позбутися Путіна. І ця перспектива турбує багатьох на Заході: розгром російської армії може стати для Путіна поштовхом до ядерного удару. Це одна з причин, через яку адміністрація Байдена давно перестала говорити про те, що допомагає Україні здобути «перемогу».
Як це часто бувало з Ізраїлем, США можуть спробувати обмежити амбіції України. Вони мають можливість зробити це опосередковано – просто перестануть постачати Україні зброю, якої вона потребує. Певною мірою США це вже роблять – відмовляються поставляти сучасні літаки, системи ППО Patriot і тактичні ракети ATACAMS.
Доля України залежить не лише від доблесті її солдатів чи стійкості її народу, а й від зовнішніх чинників, які вона не може контролювати: незбагненних розрахунків деспотичного правителя Росії та стійкості українських друзів. Захід уже отримав переваги: Росія надзвичайно ослаблена, що значно полегшує захист європейського флангу. Для України, яка зазнала жахливих втрат, результат виглядає значно менш визначеним.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
