Україні знадобиться не менше десяти «Хорватій» за масштабом, щоб очистити власну територію від мін. Але справа не лише в цифрах – справа в системі. Северин Лубківський, директор з розвитку бізнесу хорватської компанії DOK-ING в Україні, пояснює, чому без єдиного координаційного центру, чіткої пріоритизації та поступового переходу до національного фінансування жодні технології й ресурси не дадуть результату
Новий журнал Forbes Ukraine – у продажу з безкоштовною доставкою
Четвертий номер Forbes Ukraine у 2026 році – про людей і бізнеси, які вже сьогодні визначають майбутнє країни. Усередині – «30 до 30», 15 перспективних ветеранських компаній, 20 франшиз із потенціалом зростання, Говард Баффет і $1,4 млрд допомоги Україні, ціна війни для бізнесу та українське мистецтво воєнного часу.
1 березня 2026 року Хорватія офіційно оголосила себе країною, вільною від мін. Це завершення майже тридцятирічного процесу – від післявоєнного хаосу до повністю вибудуваної системи управління розмінуванням.
Для України ця новина має не лише гуманітарне, а й чітке економічне значення. Початково уряд оцінював потенційно забруднену територію у 174 000 кв. км. Станом на сьогодні цю оцінку вже скориговано приблизно до 132 000 кв. км. При цьому частина цих територій залишається тимчасово окупованою, що обмежує фактичний доступ до значної частини забруднених земель.
Якщо порівнювати масштаб із Хорватією, де йшлося приблизно про 13 000 кв. км, Україна має справу з обсягом, що еквівалентний приблизно 10–13 «Хорватіям» залежно від методології оцінки.
Як адаптувати досвід Хорватії до принципово іншого масштабу?
У 2023 році Україна задекларувала ціль – очищення територій у горизонті близько 10 років. Досвід Хорватії показує, що такі строки виглядають надто оптимістично без фундаментальної системної перебудови підходу.
Хорватія починала з тих самих пріоритетів, які сьогодні стоять перед Україною: повернення населення, відновлення інфраструктури, запуск економічної діяльності. Однак ключова зміна відбулася тоді, коли країна відійшла від моделі, що базувалася виключно на державних структурах. Вона виявилася повільною та неефективною. У відповідь була створена система, де держава визначає політику, стандарти та контроль, а виконання робіт здійснюється через ринок операторів у чітко регульованому середовищі.
Центральним елементом цієї моделі став єдиний координаційний орган, який об’єднав дані, пріоритизацію, акредитацію операторів та контроль якості. Саме це дозволило перейти від фрагментованих дій до керованого процесу.
Одним із ключових факторів ефективності стала роль нетехнічного та технічного обстеження. Практика показує, що значну частину підозрюваних територій може бути скорочено або виключено ще до початку очищення. Це не питання економії, а питання точності управління ресурсами. Саме через обстеження формуються реалістична картина забруднення, строки та бюджети.
Це безпосередньо підводить до питання очікувань результату. Ідея повного, стовідсоткового очищення територій виглядає привабливо з політичної точки зору, але на практиці вона означає експоненційне зростання вартості та строків. У більшості випадків йдеться про досягнення прийнятного рівня ризику залежно від подальшого використання землі – аграрного, інфраструктурного або житлового. Саме цей підхід дозволяє балансувати між безпекою та ефективністю.
У цьому контексті логічно поставити питання пріоритизації. Чи має держава витрачати однакові ресурси на території з різним економічним і соціальним значенням? Чи є доцільним очищення земель, які не використовуються, в той самий спосіб і з тією ж інтенсивністю, як і територій, де проживають люди або ведеться господарська діяльність?
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Україна вже починає рухатися в правильному напрямку, зокрема через впровадження інструментів пріоритизації, таких як GRIT. Це важливий крок до системного підходу. Водночас сам інструмент не вирішує проблему без чіткої інституційної відповідальності та узгодженої логіки прийняття рішень.
І саме тут проявляється одна з ключових проблем поточної моделі.
Система розмінування в Україні залишається фрагментованою. Відповідальність розподілена між кількома органами: Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, ДСНС, Міністерством економіки та іншими. Це призводить до дублювання функцій, затримок у прийнятті рішень, перетинання мандатів і відсутності єдиної точки відповідальності.
На практиці це означає ускладнену пріоритизацію, складні закупівельні процеси, неефективну координацію операторів і проблеми з контролем якості. Рахункова палата України вже зазначала, що поточна система не відповідає масштабу виклику.
Фінансова модель є ще одним критичним фактором. Загальна вартість розмінування Хорватії за весь період оцінюється приблизно у €1,2 млрд. При цьому, за різними оцінками, від 60% до понад 70% фінансування було забезпечено національним бюджетом, а решта – за рахунок фондів ЄС та міжнародної допомоги.
В Україні ситуація інша. У 2023–2024 роках значну частину фінансування забезпечували міжнародні партнери, і загальні оголошені обсяги допомоги перевищують $2 млрд на середньострокову перспективу. Це дозволяє швидко нарощувати обсяги робіт, але створює структурну залежність від зовнішніх ресурсів.
Ключове питання полягає не в обсязі фінансування сьогодні, а в його структурі в довгостроковій перспективі. Жодна країна не завершила розмінування, спираючись виключно на донорську підтримку. Стійкість системи формується тоді, коли держава поступово бере на себе роль основного інвестора.
З цього випливають кілька принципових висновків.
По-перше, швидкість без точності створює ілюзію прогресу. Без якісного обстеження навіть значні обсяги робіт можуть бути неефективними.
По-друге, розмінування є не лише гуманітарним процесом, а й частиною економічної політики. Кожен очищений гектар має економічну цінність, що потрібно розглядати в контексті відновлення економіки.
По-третє, фрагментована система не масштабується. Без єдиного центру відповідальності, стандартів і контролю якості ефективність завжди буде обмеженою.
І вже в останню чергу – про техніку.
Досвід Хорватії показує, що механізовані рішення, зокрема дистанційно керовані машини хорватського виробництва, відігравали важливу роль у підвищенні безпеки та ефективності, особливо на етапі технічного обстеження.
Водночас в Україні сьогодні формується ризик так званого «зоопарку машин» – великої кількості різнотипної техніки без уніфікованого підходу до застосування, обслуговування та життєвого циклу.
Це створює додаткове навантаження на операторів і державу – складніша логістика, потреба в різних запасних частинах, неоднорідні підходи до навчання та обслуговування.
У цьому контексті важливим є не кількість техніки, а її інтеграція в систему.
Розмінування завершується не тоді, коли є ресурси чи технології. Воно завершується тоді, коли всі елементи – дані, інституції, фінансування і технології – працюють як єдине ціле.
