Категорія
Картина дня
Дата

Чому Україні треба добре подумати, перед тим як припиняти вогонь. Пояснює професор воєнних досліджень Лоуренс Фрідман

У агресора є вихід: отримати значно менше, ніж він хотів. Причому отриманого буде явно замало, щоб обґрунтувати втрати Росії. Але чи готовий до цього Путін?

Головне, що треба пам'ятати про Путіна: він шпигун, а не солдат. За часів СРСР він служив у КДБ, а в Росії очолював ФСБ. І лише потім став прем'єрміністром, а згодом – президентом. У нього інстинктивний потяг до всього таємного, сфабрикованого і безчесного. Він прагне вигравати, маніпулюючи громадською думкою, дезорієнтуючи супротивника та мобілізуючи прихильників заявами, що навколо вороги.

На посаді президента Путін щороку все частіше використовував ці методи. Він будував відірваний від дійсності світогляд, який виправдовував його політику. Важко визначити, наскільки він відбиває його справжні переконання, а наскільки фальшиві. Можливо, його справжні погляди відображені в тому, як він описує «правильні» відносини України з Росією та як характеризує українське керівництво. І не важливо, що його висловлювання виглядають надуманими, а твердження про те, що українці підривають власні будинки або близькі до створення ядерної зброї, абсолютно цинічні.

На відміну від шпигунів, хороші солдати поводяться інакше. Вони чесно оцінюють ситуацію, в якій опинилися. У перші дні війни вони можуть переоцінювати свою міць та сподіватися на швидку перемогу. Але на війні панує сувора дійсність, від якої неможливо відмахнутися. Якщо колони з постачанням не доходять, підрозділи знищуються, а ключових цілей не досягнуто, потрібно приймати якесь рішення. Вдавати, що все добре, – значить, наближати свою поразку і робити її більш болісною.

Прірва між поглядами шпигуна і солдата на цю війну може поглиблюватися. Жодні хитрощі не допоможуть приховати того факту, що для Росії війна стала оперативною та логістичною катастрофою. Хоч як збройні сили агресора не перегруповувалися і змінювали напрями ударів, чим довше триває війна, тим більші втрати живої сили, техніки і репутації. Це реальність, яку Путін зараз відчайдушно намагається приховати від власного народу, жорстко придушуючи інакодумство та намагаючись відрізати країну від усіх інформаційних джерел, окрім державних. Але реальність нікуди не подінеться. Вона втілиться в гніві зневірених матерів і підвищенні стійкості демонстрантів на вулицях Санкт-Петербурга та Москви.

Знищена російська техніка в Київській області /Фото Getty Images

Знищена російська техніка в Київській області Фото Getty Images

Чи може правда зупинити війну, розв'язану за допомогою брехні? Щоб відповісти на питання, як закінчити цю війну, треба зрозуміти, на яких мирних умовах Путін готовий відмовитися від своїх ілюзій. Навіть якщо вторгнення виявилося б для Росії успішнішим, вона ніколи не мала можливості нав'язати Україні маріонетковий уряд і підтримувати його. Можливо, існують другорядні цілі, які задовольняють Путіна? Наприклад, розширення непідконтрольних Києву територій Донбасу чи нейтральний статус України? Але навіть у цьому разі виникають питання щодо ходу реалізації цих умов. Що потрібно, щоб обидві сторони не тільки дійшли згоди, але й були впевнені, що будь-яка угода буде дотримуватися?

Мирний процес не можна розглядати у відриві від подій, що відбуваються на театрі воєнних дій. Цей процес одночасно їх відображає та впливає на них. Мирні переговори – не альтернатива війні. Це продовження війни ненасильницькими способами. Цю тезу можна продемонструвати, розглядаючи різні ініціативи, які зараз пропонуються.

Припинення вогню

Досі головною темою прямих російсько-українських переговорів було припинення вогню з гуманітарною метою. В інших конфліктах це означало б паузу в бойових діях. Перепочинки використовували, щоб обмінятися пораненими та полоненими, а також дати мирним жителям можливість вийти із зон бойових дій. Росіяни, схоже, не зацікавлені в поверненні своїх поранених та полонених солдатів. Можливо, Кремль просто не хоче, щоб вони їхали додому та розповідали про пережитий жах. І про те, як їх обманювали командири, які говорили про навчання. (Є інформація, що росіяни навіть не хочуть забирати тіла загиблих, щоби не підривати пропагандистський міф про свої «перемоги».)

Щодо гуманітарних коридорів для цивільних, то росіяни маніпулюють цим питанням. Кремль уже підірвав довіру до своїх заяв про те, що піклується про безневинні жертви війни. Росіяни обіцяли гуманітарні коридори, але обстрілами та мінуванням доріг не випускали з-під вогню голодних, хворих та виснажених людей.

Потім вони зробили інший хід – запропонували маршрути виведення цивільних до Росії та Білорусі. Не дивно, що ця пропозиція була відкинута. Хоч би які поневіряння нині терпіли люди, вони не хочуть, щоб їх використали в російській пропаганді. Вчора із Сум вдалося евакуювати 5000 осіб, у тому числі 600 студентів з Індії – однієї з небагатьох країн, яка ще не повністю виступила проти Росії. В інших містах, особливо в Маріуполі, питанням гуманітарних коридорів відверто маніпулюють. Замість того, щоб допомогти людям врятуватися, росіяни максимально посилюють їхні страждання та відчай, сподіваючись, що населення вимагатиме від керівництва здачі міста.

Це лише один приклад спроб росіян прикритись нібито гуманітарними ініціативами для маскування агресії. Їхня пропагандистська тактика була очевидна ще під час оголошення абсолютно непотрібної евакуації цивільного населення із спонсорованих Росією сепаратистських анклавів Донбасу безпосередньо перед початком війни. Так Кремль хотів надати правдоподібності своїм вигадкам про нібито неминучий «геноцид» із боку Києва.

Використання росіянами питань евакуації як психологічної зброї підриває її гуманітарну цінність. Міжнародний комітет Червоного Хреста зробить усе можливе, щоби гуманітарні коридори запрацювали. Але поки що ці зусилля не зменшили, а навпаки – додали страждань тим, хто опинився в зоні бойових дій. І підвищили ворожість населення до окупантів у регіонах, які колись були, на їхню думку, прихильними до Росії. Крім того, своїми діями Росія підриває довіру до того, що дотримуватиметься будь-яких майбутніх угод.

Чому Україні треба добре подумати, перед тим як припиняти вогонь. Пояснює професор воєнних досліджень Лоуренс Фрідман /Фото 1

Українці, які намагаються евакуюватися із захоплених росіянами міст

Інший вид припинення вогню – це пряме припинення бойових дій. У погоджений сторонами час стрілянина припиняється. За цим іноді (але не завжди) йдуть переговори щодо досягнення більш надійного врегулювання. Майже через 60 років після перемир'я в Корейській війні Північна і Південна Кореї досі не уклали мирного договору. Коли США оголосили про припинення вогню в Перській затоці 1991-го, залишалася загроза відновлення воєнних дій. Щоб цього не сталося, Ірак мав виконати широку низку вимог, включаючи ліквідацію зброї масової поразки (її наявність заявлялася як причина вторгнення США та Великої Британії до Іраку 2003-го).

У деяких конфліктах припинення вогню нав'язувалося ззовні. Перспектива того, що воно може настати внаслідок міжнародного тиску, наприклад, резолюції Ради Безпеки ООН. Це може вплинути на перебіг бойових дій: військові поспішають захопити якнайбільше території, щоб на момент припинення вогню зайняти більш вигідне становище. Так, наприкінці двох воєн (1967-го та 1973 року) Ізраїль усіма силами прагнув відстрочити припинення вогню, щоб захопити та утримати якнайбільше територій та використовувати їх для подальшого торгу. 1971-го, коли індійці просувалися до Дакки (нині Бангладеш), Пакистан розраховував на припинення вогню, щоб зупинити їх наступ. Навіть у Великій Британії під час Фолклендської війни британський уряд був дуже стурбований тим, що адміністрація Рейгана чинитиме на нього тиск і примусить до припинення вогню до того, як британці повністю відвоюють острови в Аргентини. Тоді Великій Британії стало би складніше підтвердити суверенітет над цією територією, навіть незважаючи на те що Велика Британія як постійний член Ради Безпеки ООН мала право вето. Вона ним і скористалася, коли Рада вже фактично ухвалила резолюцію про перемир'я перед близькою перемогою британських військ.

Утримати те, що є

Росія також може накласти вето на будь-яку резолюцію ООН щодо припинення вогню. Але вона зацікавлена в тому, щоби вогонь припинився за схемою «утримати захоплене». Іншими словами, де-факто встановити нові кордони по лінії, на якій стоять її війська. Як правило, припинення вогню на цих умовах добивається сторона, чия настання провалено. Мета – зберегти у себе завойовані території. Інша сторона, як правило, менш зацікавлена в такому результаті. До речі, спостерігати за тим, як воюючі сторони змінюють ставлення до цього питання, – один із способів визначити, хто перемагає. Чи можемо ми дійти до ситуації, коли одна із сторін запропонує припинення вогню, щоб мінімізувати втрати, навіть якщо це означає визнання поразки?

Більшість аналітиків вважають, що перші два тижні війни обернулися для Росії невдачею та поставили її в складне становище. Ідуть суперечки про можливі подальші кроки росіян з урахуванням того, що їхній початковий план із тріском провалився. Головну увагу в цих дискусіях приділяють жорстокості атак на міста, начебто це може змусити Київ попросити миру. Відсутність серйозного просування у великі міста – показовий факт. Можливо, російське верховне командування побоюється кидати деморалізовані війська у міські бої, до яких українці ретельно підготувалися. Крім того, росіяни не зважилися на десант в Одесі, хоча його ймовірність поки що не можна відкидати.

Однією з можливих змін у російській стратегії (хоча це й очікувалося на початку кампанії) можуть бути атаки на місто Дніпро. Сили, що підійшли до Харкова, можуть повернути на Дніпро з півночі, а інше угруповання підійти з півдня. Оскільки деякі дуже цінні українські сили ще борються на півдні та сході, є ризик, що їх відріжуть та виб'ють переважаючі сили росіян. Якщо ж українці відступлять, щоб уникнути ізоляції, Росія займе територію, на якій ішла евакуація. Маріуполь, який, незважаючи ні на що, ще не здався, може впасти. Це дасть Росії умовний контроль за безперервною смугою території від Донбасу до Одеси.

Але, як я неодноразово говорив, це не завадить цивільному населенню чинити опір і вести в цьому районі партизанські дії. У цьому сценарії є багато інших «якщо». Наприклад, здатність російських військ швидко і відносно відкрито просуватися до Дніпра в умовах, коли Україна все ще має бойову авіацію та безпілотники, а також набагато якіснішу розвідку та зв'язок. І все-таки такий хід росіян має певну політичну логіку. Це означало б, що Росія має територію, якою можна торгуватися на можливій мирній конференції.

Евакуація мирних мешканців із захоплених міст в Київській області /Фото Getty Images

Евакуація мирних мешканців із захоплених міст в Київській області Фото Getty Images

Ще одна можливість актуальна хоча б тому, що українці тепер сприймають її всерйоз. Передумова цього сценарію в тому, що проблеми в росіян на півночі продовжують наростати. І хоча агресор досяг деяких скромних успіхів під Києвом, українці зустрічають його контратаками. Росія відчуває труднощі з поповненням та постачанням військ. У якийсь момент російський генштаб може вимагати від Путіна вивести війська в ситуації, коли вони насилу просуваються вперед і регулярно потрапляють під удари. Втім, зараз важко уявити, що Путін погодиться на такий крок.

Зараз Росія дуже зацікавлена в припиненні вогню. Для України згода буде означати, що вона піде на окупацію російськими військами певних територій. З цієї причини Київ продовжить протистояти такому припиненню вогню, навіть якщо зазнає деяких поразок на полі бою. Українці також не забувають про те, що час працює на них. До країни продовжують надходити цінні військові вантажі, які зміцнюють оборону України. Захід не допустить краху української економіки. Навпаки, росіяни змушені вишукувати резерви, і їхній економіці загрожує крах.

Мир у результаті переговорів

Остання нагода – це мир шляхом переговорів. У їхньому ході сторони обговорюють спірні питання та знаходять способи їх вирішення. Цей варіант здебільшого обговорювався в контексті пошуку потенційних посередників. На їхню роль висувалися Китай, Ізраїль та Туреччина. У цьому випадку роль посередництва другорядна. Одне із завдань посередників – передавати повідомлення однієї сторони іншій. У нинішній ситуації це не потрібно. Друге завдання – знаходити нетривіальні відповіді на складні питання. Це потребує великих дипломатичних навичок, а також попередньої принципової згоди між сторонами з деяких основних питань. Крім того, вони повинні хотіти втручання посередника. Його третє можливе завдання – примушувати сторони до поступок, на які вони не хочуть йти.

Саме тому стверджується, що залежність Росії від Китаю може зробити китайського лідера Сі Цзіньпіня ефективним посередником. Від нього потрібно висунути власні ідеї справедливого врегулювання. Але поки що, крім туманних заяв на користь мирного врегулювання, від нього немає жодних заяв. Невідомо, чи знають Сі Цзіньпін та його МЗС деталі ситуації, яких вистачить, щоб скласти надійний план врегулювання. Американці та їхні партнери по НАТО мають знання та важелі впливу на Україну у вигляді фінансової та військової допомоги. Але вони не збираються тиснути на Київ, щоб той погодився на вигідний для Росії результат. Ще неймовірнішим є те, що США погодяться розмовляти з Росією безпосередньо, щоб допомогти їй зберегти обличчя. Наприклад, зняти питання щодо можливого членства України в НАТО. Воює Україна, а не США, і саме Україні доведеться вирішувати, йти на якісь поступки чи ні.

Щодо росіян, то можна сказати лише те, що вони відмовилися від риторики зміни режиму в Києві. Або принаймні готові до того, що Зеленський залишиться президентом. Але вони, як і раніше, наполягають на нейтральному статусі України, визнанні анексованого Криму та незалежності сепаратистських анклавів на Донбасі.

8 березня офіс Зеленського опублікував свої пропозиції. Вони ретельно збудовані так, щоб запропонувати певний компроміс. Перше – можливість укласти договір про колективну безпеку з усіма сусідами України за участю провідних країн світу. Він би забезпечив гарантії і Росії, і Україні. В принципі, це добрий варіант для Путіна. Україні стане непотрібним членство в НАТО. Це виключить можливість використання її території як бази для американської зброї далекого радіусу дії. У той же час це дасть Україні гарантію безпеки за підтримки США, але не призведе до демілітаризації країни. Україна й раніше отримувала такі гарантії, зокрема в Будапештському меморандумі 1994-го, в обмін на відмову від ядерного арсеналу. Москва недвозначно відмовилася від них на тій підставі, що уряд у Києві нібито нелегітимний. Тому виникають очевидні питання про те, які гарантії зроблять новий договір надійним.

Щодо Криму Зеленський, схоже, шукає компроміс, який дасть обом сторонам можливість зберегти свої позиції. Але на практиці він, схоже, погоджується з тим, що на даний момент Крим контролює Росія. Це реалістичний погляд. Щодо Донецька та Луганська його слова були більш розпливчастими. Зеленський каже, що для нього важливим є те, як люди, які хочуть бути частиною України, будуть там жити. Його цікавить думка тих, хто вважає себе громадянами Російської Федерації. Тут криється очевидна пастка для Росії. Ватажки самопроголошених «народних республік» хочуть незалежності або навіть приєднання до Росії. Але далеко не зрозуміло, чи підтримують їхню позицію жителі. 21 лютого Путін, визнавши незалежність ОРДЛО, сказав, що кордони «республік» мають проходити адміністративними кордонами Луганської та Донецької областей. Але зараз два сепаратистські анклави займають лише близько третини їхньої території. Після того, що в останні дні довелося пережити людям на решті частини Донбасу, важко уявити, що вони налаштовані проросійськи.

Формулювання Зеленського можна розглядати як повернення до Мінських угод. Вони порушували питання про те, щоб повернути ці території Україні з деякими особливими правами, а також як провести вибори. Але перспективи вільних та чесних виборів під міжнародним наглядом змусять Москву понервуватися.

Пропозиції Зеленського не мають на увазі капітуляцію і звучать розумно. Можливо, Москва вирішить, що з ними варто працювати. Вже хоча б тому, що Кремль може інтерпретувати будь-яку таку пропозицію, як те, що рішучість України ослабла. Тоді можна уявити, що розпочнуться переговори по суті. Але зараз пропозиції Києва – це, швидше, натяки без будь-якої конкретики. На практиці вони вимагатимуть ретельного опрацювання та роз'яснень, у тому числі щодо ролі третіх сторін у їх застосуванні та моніторингу. На це потрібен час.

Це повертає нас до питання припинення вогню. Чи перестануть говорити гармати під час переговорів? Україна хотіла б уникнути підходу «залиш собі захоплене»: це було б вигідно Росії. Але перемир'я дасть обом сторонам можливість перегрупувати війська та поповнити сили. У багатьох інших війнах бойові дії призупиняли на час переговорів, а потім починали знову, коли дипломатичні зусилля не мали успіху.

Водночас Росія захоче скасування санкцій, і якнайшвидше. Важко уявити, що це станеться, поки російські війська залишаються в Україні і сторони не дійшли згоди.

Для Путіна пропозиції Зеленського – потенційний вихід із ситуації. Якщо він захоче ним скористатися, то отримає значно менше, ніж хотів. Причому отриманого буде недостатньо, щоб виправдати руйнівну війну. І тут ми повертаємося до питання, з якого починали: у що насправді вірить Путін і чи здатний маніпулювати російською громадською думкою? Якщо здатний, то він переконає своє населення вважати отриманий результат перемогою (навіть якщо незалежні спостерігачі скажуть, що це далеко не так і Кремль отримав далеко не те, що хотів). Але, можливо, Путін розраховує на свою здатність нав'язувати іншим власні інтерпретації текстів договорів. Якщо він хоче привести домовленості у відповідність до своїх поглядів, то посилить, а не послабить антагонізм з Україною. Тоді все повернеться до того, з чого почалося. Враховуючи те, як Росія поводилася перед самим початком військових дій, на переговорах про припинення вогню у нас мало підстав довіряти Москві.

Жодній із воюючих сторін не вигідно продовжувати цю війну до нескінченності. Ні в тої, ні в іншої немає гарантованого способу здобути вирішальну військову перемогу. У наукових працях, присвячених мирним переговорам, таку ситуацію часто називають «болючим глухим кутом». Нині ситуація надто мінлива, щоб назвати її патовою. Але вона, безумовно, завдає болю обом сторонам.

Матеріали по темі