Повернувшись з «Весняних зустрічей» МВФ та Світового банку, що відбулися у Вашингтоні 18–24 квітня, прем'єрміністр Денис Шмигаль заявив, що українська делегація домовилася про міжнародну допомогу в $4,8 млрд. Цього явно недостатньо для воюючої України: за оцінками Мінфіну, для фінансування держбюджету потрібно $5 млрд на місяць. Хто дасть ці гроші?
Владислав Рашкован, 43, працює заступником виконавчого директора від України в МВФ з лютого 2017 року. Він є одним із ключових авторів реформи Національного банку України 2014–2015 років. Під час «Весняних зустрічей» МВФ Рашкован узяв участь у десятках зустрічей щодо фінансової допомоги Україні. Конкретних результатів не так багато – досі незрозуміло, як саме Україна покриватиме місячний дефіцит у $5 млрд і звідки їй брати сотні мільярдів доларів на повоєнну реконструкцію. Рашкован насамперед займається темою пошуку грошей для України та програмою реконстукції.
«У нас зараз немає програми з МВФ, тому Фонд не може виділити кошти напряму. Але, як і Світовий банк, може допомогти зібрати їх в інших країнах», – зазначає Рашкован в інтервʼю Forbes. Як і коли це реально зробити та якою має бути післявоєнна реконструкція України?
Forbes публікує скорочену та відредаговану версію інтервʼю.
«Конкретика є, але грошей поки що недостатньо»
Премʼєр-міністр, міністр фінансів, голова НБУ повернулися з Вашингтона, де брали участь у Spring Meeting МВФ та Світового банку. Але в їхніх публічних звітах про поїздку майже немає конкретики. Виходить, наша делегація не привезла зі США нічого, окрім моральної підтримки?
Якби ви мене запитали, наскільки успішною була ця поїздка для української делегації за десятибальною шкалою, я сказав би 8,5. Я зазвичай скупий на оцінки, тому для мене це дуже високо. Такого, як на мене, не було ніколи в історії.
Але все ж таки не десять. Чому?
Ми говоримо про зустрічі найвищого рівня. Ніколи ще міністр фінансів не брав участі у засіданні глав мінфінів та центробанків G7 та G20. У премʼєра були зустрічі з Байденом, Єллен, Георгієвою, Мальпасом. У голови НБУ – з Лагард, десятком голів провідних центробанкірів світу. На всіх зустрічах Україна була у центрі дискусії.
Дуже правильно, що українська делегація приїхала говорити саме про короткострокові потреби. Ця цифра – $5 млрд, потрібних бюджету на місяць – обговорювалася ще до «Весняних зустрічей». Важливо, що вона була погоджена із МВФ, до неї ні в кого немає запитань. Глава МВФ Крісталіна Георгієва сама озвучувала її на кількох заходах – під час зустрічей і до них. Вона пообіцяла прем’єру, що буде амбасадором пошуку цих коштів.
Виникає питання: чому їх не знайшли під час зустрічі?
Під час круглого столу донорів у Світовому банку було озвучено підтримку України багатьма країнами у розмірі понад $4 млрд, $2,2 млрд – нові гроші. Тож конкретика є, але грошей поки що недостатньо.
Ми маємо три джерела фінансування короткострокових потреб. Перше – безпосередньо з бюджетів різних країн. Це означає, що витрати на допомогу Україні мають бути зарезервовані, тоді як бюджетний процес на 2022 рік завершився у середині минулого року. Країнам потрібно знаходити кошти на підтримку України, і вже є ті, хто висловив готовність вирішити це питання буквально найближчими тижнями, зокрема через зміну свого законодавства.
Друге джерело – кошти центральних банків. Тут є перепона – ЄЦБ прямо забороняє центробанкам видавати кредити або гранти зі своїх резервів. Але гроші у них є як фізично, так і у вигляді SDR, що були розподілені МВФ минулого року в межах боротьби з наслідками пандемії.
Під час зустрічі було знайдено потенційний вихід – мінфіни країн, Єврокомісія чи ESM можуть надати центробанкам гарантії щодо кредитів, які може отримати Україна. Технічно це вирішуване завдання. Голову НБУ запросили на засідання Ради директорів ЄЦБ, щоб обговорити, зокрема, надання таких ресурсів. Аналогічну дискусію має провести уряд із Єврокомісією. Найближчими тижнями працюватимемо над цим. Тим паче що йдеться про політичне, а не суто економічне рішення.
Третє джерело – приватні гроші. Я дуже не хотів би, щоб реконструкція України проводилася лише на гроші донорів чи уряду. Після війни ми маємо вийти з приватною, а не державною економікою.
Повертаючись до суті питання, на жаль, світ не такий стрімкий та сміливий, як Україна. Але робота ведеться, і гроші однозначно буде знайдено.
Владислав Рашкован Фото Forbes
Чому, перераховуючи джерела фінансування України, ви не згадуєте IFIʼs – МВФ, Світовий банк, ЄБРР тощо?
У питанні допомоги Україні є певна періодизація. Перший етап, кінець лютого – початок квітня, можна назвати періодом виживання на момент миттєвого військового шоку. Тоді МВФ, Світовий банк, ЄІБ та ЄБРР швидко виділили Україні гроші для подолання цього шоку. У цьому полягає їхня роль – підтримати країну в такий тяжкий момент.
Другий етап – умовно, військова економіка – триває зараз. Нам потрібні гроші, щоб протриматися якусь кількість місяців. У нас зараз немає програми з МВФ, тож Фонд не може виділити гроші безпосередньо. Проте, як і Світовий банк, він може допомогти зібрати їх в інших країн. Цьому й були присвячені зустрічі під час «Весняних зборів» у Вашингтоні.
Третій період – повернення до нормальної економічної, фіскальної, бюджетної та монетарної політики і відновлення критичної інфраструктури. На цьому етапі точно буде довгострокова програма МВФ. Сума залежить від багатьох чинників – дефіциту платіжного балансу, розміру квоти, динаміки ВВП. Поки рано говорити про тип програми та розмір, але впевнений, що вона буде значною. Нагадаю, 2015-го розмір програми становив $17,5 млрд.
Четвертий етап – реконструкція та модернізація країни. Тут знадобляться сотні мільярдів доларів. Поки тривають попередні дискусії щодо джерел цих ресурсів.
Наразі зрозуміло, якими можуть бути умови довгострокової програми МВФ?
Важливо відзначити, що те, що ми зазвичай називаємо програмами МВФ, правильніше називати програмами українського уряду, які фінансує Фонд.
Звичайно, дискусії вже мають починатися. Вони потребують часу, але вже зараз слід розуміти, яку політику проводитиме уряд. Функція МВФ – допомогти створити макрофінансову базу для сталої реконструкції. Це контрольована низька інфляція, гнучке курсоутворення, збалансована бюджетна політика. Після війни ми матимемо досить багато завдань у цих напрямах.
«Нам ніхто не випише просто так бланк-чеки»
Чи має існувати єдиний центр, який би координував і контролював усю міжнародну допомогу Україні?
Вважаю, що між позиціями «світова спільнота має дати гроші Україні, і вона розпоряджається ними як хоче» і «гроші залишаються в кишенях європейців та американців, а Україна постійно має випрошувати їх на кожен проєкт» правда має бути посередині.
Щодо програми відновлення потрібен суворий ownership – країну мають будувати українці. Бачення майбутньої України має вироблятися в Україні. Але слід розуміти, що нам ніхто не випише просто так бланк-чеки. Я бачу вихід у кооперації між українською владою та існуючими мультинаціональними структурами і приватним сектором.
Як відомо, після Другої світової війни для реалізації Плану Маршалла було створено спеціальне агентство, яке потім стало OECD. Нещодавно в одному з документів пропонувалося створення такого самого міжнародного агентства і для реконструкції України. Я не вважаю, що це вірно.
Наприкінці 1940-х років, коли впроваджувався План Маршалла для Європи, тільки створювалися такі мультинаціональні структури, як МВФ та Світовий банк, Євросоюзу не було. ЄБРР та ЄІБ були створені набагато пізніше. Тобто інституційне середовище у світі було зовсім іншим. За останні 75 років світ пройшов великий шлях координації низки великих проєктів. Не думаю, що у створенні додаткової інституції для відбудови України є велика потреба. Нам би впоратися з конкуренцією, яка вже відчувається між існуючими донорами. Нашою метою має бути їхня координація.
Але я не відмовлявся б від технічної допомоги та порад іноземних експертів – у світі було багато проєктів реконструкції країн: Балкани, Афганістан, Ірак, Йорданія, Палестина, Колумбія, Ліберія, Руанда, Кіпр, Південна Корея, був проєкт уніфікації Німеччини. Потрібно вивчати їхній досвід і помилки.
Над українським «планом Маршалла» працює кілька груп. Ви не побоюєтеся, що між ними може виникнути певна конкуренція?
Зараз є як мінімум сім чи вісім команд, які займаються цим питанням. Але поки що ідеї кожної з них, по-перше, не покривають всі необхідні питання, по-друге, не конфліктують один з одним.
Хто розробляє український «план Маршалла»
(Натисніть "Читати більше", щоб відкрити повний текст)
– Секретаріат Кабміну, який займається пошуком фінансування для фонду реконструкції.
- Юлія Свириденко, Денис Кудін та Ростислав Шурма з Мінекономіки та Офісу президента разом із експертами з Великої четвірки аудиторів працюють над проєктом U24.
- Окрема команда у ЄБРР.
- Іноземні економісти на чолі з Юрієм Городниченком, Кеннетом Рогоффом та Саймоном Джонсоном.
- Представники бізнес-асоціацій – Сергій Гайдайчук, Андрій Длігач – працюють над ідеями для післявоєнної економічної політики.
- Польський аналітичний центр CASE займається питаннями corporate governance організації процесу фінансування проєкту реконструкції.
- Окремі команди на рівні Єврокомісії (курує Валдіс Домбровскіс) та у прем'єра Польщі Матеуша Моравецького.
- Дарина Марчак, Наталія Шаповал та Максим Нефьодов займаються інвентаризацією та оцінкою воєнних збитків і руйнувань.
Я знаю всі ці команди. Моя ідея – обʼєднати їх. Плануємо провести воркшоп, щоб вони обмінялися ідеями та почали працювати спільно. Поки що жоден із їхніх документів не дає нам загального бачення – що ми хочемо побудувати.
Яким має бути це бачення, на вашу думку?
Точно треба заякорити те, що ми у майбутньому станемо членами Євросоюзу. При цьому слід зрозуміти, чи буде план модернізації частиною плану вступу до ЄС, чи це будуть паралельні процеси.
Друге – «зелена економіка» не лише на рівні промисловості, а й у транспорті, будівництві міст тощо. Ми можемо стати країною, яка покаже всьому світу, що «зелена економіка» може працювати, стати своєрідною лабораторією «зеленої економіки» у Європі.
Третє – вбудовування України у глобальні ланцюжки створення вартості міжнародного приватного бізнесу. Ми маємо навчитися ефективно використовувати наше географічне розташування.
Світові напрацювання в диджиталізації можна спрямувати на реформування державного апарату, який має стати набагато меншим і мобільнішим.
Чи потрібно закладати ризик постійних воєн із РФ у майбутньому?
Важливі умови миру за підсумками цієї війни – Україна має бути investable. Якщо на кордонах стоятимуть ракети, спрямовані на наші міста, звичайно, інвесторам буде складно вкладатися в країну.
Інший варіант – будувати мілітаризовану економіку, як у Ізраїлі. Мені не дуже подобається такий сценарій, але він також має право на існування. Наприклад, ми можемо вкладати ресурси у розвиток штучного інтелекту, але не в медицині, а у сфері розвідки, озброєнь. У такому разі роль ВПК зростатиме.
Владислав Рашкован. Фото: Юлія Березовська/НБУ
Чи всі програми відновлення розпочинаються після закінчення війни?
Багато які – так. Але, наприклад, план U24 передбачає, що війна може тривати ще якийсь час. Тут важливо, щоб не виникало розладу між коротко- та довгостроковими потребами. Я розумію, що уряду вже зараз потрібно реконструювати, наприклад, дороги. Але якщо мислити тільки так, є ризик, що ми підемо шляхом відновлення старого, а не будівництва нового. Ми можемо втратити шанс пощбавитися від радянської спадщини, втратити імпульс модернізації країни.
Це важливо, тому що reconstruction needs відрізняються від оцінки руйнувань. За даними військових і КШЕ, завдано шкоди восьми цивільним аеропортам загальною вартістю понад $6 млрд. Але це не означає, що на відновлення потрібна саме така сума. Можемо відмовитись відбудовувати аеропорти і натомість вирішимо зʼєднати регіони сучасною швидкісною залізницею, яка звʼяже міста з одним-двома аеропортами.
Такі варіанти слід прораховувати, але це буде складно зробити, якщо орієнтуватися лише на короткострокові завдання. Ірпінь був гарним містом, але що, якщо ми можемо відбудувати його краще та ще красивіше, сучасніше, екологічніше?
Війна – це страшно, але це шанс для нас зробити унікальний стрибок. І, по суті, збудувати тут Євросоюз уже зараз.
Багато розмов про репарації, що Україна може скористатися замороженими резервами РФ. Але як це зробити, якщо таких прецедентів у світовій історії ще не було?
Важливо розуміти, що репарації – це фактично податок, плата за руйнування, яка щорічно стягується з бюджету агресора на користь постраждалої країни. У нашому випадку для цього потрібно, щоб РФ визнала, що вона програла війну, чи погодилася на репарації у мирному договорі. Не можна цього виключати, але гадаю, це не найбільш імовірний сценарій. Альтернатива – судові рішення, але це довго, а гроші потрібні вже сьогодні-завтра. Тому є третій варіант – зміна законодавства країн, які заарештували російські активи. Це безпрецедентний крок. І, наскільки я знаю, такі рішення готуються.
МВФ завжди скептично ставився до ідей лібералізації податкових правил в Україні. Під час війни було істотно знижено податки. Як зараз до цього ставиться Фонд?
Україна не має чинної програми з МВФ, тому вона не зобовʼязана радитися із Фондом про такі речі. Але Кабмін та НБУ все одно з Фондом це обговорюють. Під час війни ми стикаємося з екзистенційним ризиком. Ним важливо керувати. Наприклад, у нормальний час НБУ не має фінансувати держбюджет. Але коли триває війна й уряду потрібно виплачувати зарплати військовим, треба ухвалювати неортодоксальні рішення. Так, ризик інфляції у такому разі високий, але екзистенційний ризик – ще вищий.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
