Від історії до історії. Кінорежисер Вадим Перельман про свій шлях в кіно /Фото Getty Images
Категорія
Життя
Дата

Від історії до історії. Кінорежисер Вадим Перельман про свій шлях в кіно

Вадим Перельман, кінорежисер. Фото Getty Images

Я швидко думаю, іду пробоєм, у мене чудова інтуїція. Найцікавіше ці риси характеру працюють у комбінації.

Найкраще рішення в моєму житті – виїхати з СРСР. Мені було 14, але це було моє усвідомлене рішення. Коли мені було дев’ять, загинув батько. Я вирішив, що нам із мамою треба їхати. Змушував її вчити мову, працював на бензоколонках, мив посуд у ресторані. Хапався за будь-яку можливість і вірив, що ми побудуємо нове життя в новій країні. Так і вийшло.

У Лос-Анджелес я приїхав із $10 в кишені. Півтора року жив на вулиці. Через 10 років зняв свій кінодебют – «Будинок з піску і туману». Фільм отримав три номінації на «Оскар». Це змінило моє життя. Довелося доводити собі й оточенню, що це був не випадковий успіх.

Я знімав і рекламу, і оскарівське кіно, і комедійний серіал. Критерій вибору проєктів у мене один – якість матеріалу.

Я відразу бачу, чи вийде з книги або сценарію фільм. Коли читаєш, важливо не зачаруватися історією, а побачити на рівні структури, фільм це чи ні.

Є кінороботи, за які мені соромно. Одного разу я зняв новелу в кіноальманах «Ялинки-5». Справа була 2016 року: я сидів у Лос-Анджелесі, посварився зі своєю дівчиною, вона поїхала від мене в Москву. Щоб полетіти за нею, мені потрібна була віза. І тут мені телефонує Тимур Бекмамбетов і пропонує зняти коротку кіноновелу. Я погодився, прилетів і вклався в три знімальні дні. А з дівчиною зрештою одружився.

У тій же поїздці я витягнув з ящика в кабінеті Бекмамбетова сценарій «Мови фарсі», і зняв за ним фільм. Торік презентував його на Берлінале. Це історія про єврейського хлопчика, котрий під час Другої світової видає себе за перса, щоб уціліти. Він викладає німецькому офіцерові фарсі, якої не знає. Його завдання – не просто вигадувати слова, а й запам’ятати все придумане, щоб не вклепатися.

Я – сам собі бос, і я жахливий бос: нетерплячий, жорсткий control freak. Завжди хочу побити власні результати. У мені живе перфекціоніст, який боїться, що вийде погано. Все життя борюся з цим внутрішнім страхом.

Кіно – командна гра. Я не можу, як художник, сидіти вдома, пити вино і малювати. У кіно мій «олівець» важить 10 т. Аби його підняти, потрібна велика команда. Моя робота – координувати дії цих людей. Іноді вони заважають мені або одне одному. А я від них залежу. Коли я кричу: «Лівіше!», якийсь ідіот обов’язково потягне вправо. А ще є бюджет, терміни, погода. Заради результату доводиться бути жорстким. Балансувати в цих умовах між креативом і рутиною страшенно складно. Мій рецепт – працювати з такими самими перфекціоністами. Тоді не вдасться ані схалтурити, ані піти на компроміс із якістю.

Я написав багато сценаріїв. Писати для мене – фізична вправа. Я не чекаю натхнення. Якщо за місяць мені треба написати сценарій на 120 сторінок, значить, щодня я буду писати по чотири сторінки. Я йду в кафе, надягаю навушники і пишу, доки не виконаю свою «норму». Працювати люблю під агресивне техно і тріп-хоп.

Зйомки – кайфовий період. Потім настає болісний пошук нового проєкту. Тоді я сиджу вдома, багато читаю, гуляю з собакою. Шукаю історію, яка зачепить.

Бачити, як люди дивляться мій фільм, – найвища радість для мене. Я люблю кінотеатри і впевнений, що вони нікуди не дінуться. Люди ходять туди з тієї ж причини, що й до церкви: аби розділити емоційний досвід.

Моя формула свободи – відсутність страху, що завтра буде нічим платити за квартиру або що мені доведеться робити щось заради грошей.

Я не закінчив ні коледжу, ні школи. Тому я не кажу своєму синові, що він мусить робити в житті. Єдина моя порада – бути людиною, що її інші не пропустять. Коли я приїхав до Голлівуду, я нікого не знав. Але використовував кожен шанс: був настільки пробивним, що міг відчинити будь-які двері.

Шкодую про те, що в мене ніколи не було ментора. Я зустрічав унікальних людей, але завжди соромився попросити про менторство. Тому завжди охоче пораджу чи підтримаю тих, хто про це просить.

Головний страх, який мені вдалося подолати, – страх публічного самовираження. Чи вартую я, хлопчик з Києва, того, щоб люди дивилися мої фільми? Іноді я все ще думаю: «Who the hell am I?» Раптом зараз усі зрозуміють, що я несправжній? До цього ж запитання вдається і мій герой у «Мові фарсі». 

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Топ-100 приватних компаній | Кращі міста для бізнесу