Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
Чималою кількістю наших вчинків керує темне озеро підсвідомості. Завдання мистецтва – розкрити цю глибину. Я пробиваю діру в мозку глядача, як під час видобування нафти. Я – бурова машина.
З віком я дедалі більше вважаю себе не режисером, а філософом.
Мені 57. Я готовий до великого полювання. Раніше я декларував «Аль-Каїду» в мистецтві», нині хочу працювати з різними культурами по всьому світу.
У вересні у мене прем’єра у Фрайбурзькому театрі, в 2021 році – в Ліонській опері і на Зальцбурзькому фестивалі.
Я хотів би зробити щось в Україні. Не артхаусну виставу на 100 осіб, а велику постанову в одному з національних театрів. Востаннє я ставив на батьківщині 10 років тому. Відтоді жодної пропозиції. А я б похуліганив.
Я поїхав з України 2005 року. Ставив спектаклі в Німеччині, Бельгії, Швеції, Фінляндії. Режисер Лев Додін одного разу запитав: «Ви не втомилися не мати свого театру? Вам не хочеться свого будинку, акторів?» Звичайно, хочеться. Але я повинен залишатися голодним вовком. Доки у вовка є сили, треба полювати.
Коли ставиш у новому театрі, ти маєш одразу показати акторам і силу, і талант. Сьогодні репетируєш із німцями, завтра – із французами. До всіх потрібен свій підхід.
Я часто кажу акторам на репетиції: «Я – монголо-татарин, я прийшов напасти на вас і перемогти вас театром».
Коли художник творить, у нього немає національності.
У роботі я – шаман. У моїй голові – екран. Туди транслюється малюнок, що має бути на сцені, як повинні рухатися актори. Це схоже на транс. Якщо мене відволікти, я втрачу цей потік. Тому я працюю з трьома асистентами й камерою. Це складно, але такий мій метод.
Багато важливих речей приходить до мене зі снів. Я дуже уважний до прикмет і знаків: вони дають мені чимало інформації. З’єднувати в мистецтві реальне з ірреальним – мій улюблений прийом.
Режисер повинен вийняти з актора отруєну стрілу. А коли з кровоточивої рани скапує отрута, він, як шаман, має знати, як наповнити її чимось цілющим.
В українській культурі, на жаль, багато заздрості й інтриг. У Європі конкуренція зовсім іншого плану. Якщо я ставлю в німецькому театрі, то позбавляю цієї можливості німецького режисера. Але німці не бояться конкурувати в мистецтві: театр від цього тільки виграє.
Я можу собі дозволити займатися творчістю, не роздивляючись на всі боки. Мій оперний агент у Швейцарії каже: «Не думай про пресу й публіку, роби свою справу». Режисерові важливо мати можливість ні на кого не озиратися.
Нині я майже не дивлюся чужих спектаклів. Став більш сконцентрованим: мені важливо вловити в собі свою «музику», щоб перенести її на сцену.
Хочу попрацювати з трьома темами. По-перше, поставити «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина. По-друге, взятися за питання еротики й порнографії в мистецтві. Третя тема – капіталізм. Живучи в Європі, я щодня бачу, як важко людям, у яких немає грошей.
Раніше я поділяв підхід, що актор – маріонетка в руках режисера. З роками дедалі краще розумію, що важливо не «що», а «як». Історій багато, нічого унікального в них немає. Питання в тому, як ти цю історію розкажеш.
На репетиціях я настільки концентруюся, що мені важливо розслаблятися поза роботою. Раніше, щоб зняти стрес, я любив поганяти нічним Берліном. Міг послухати музику. Тепер я черпаю енергію з тиші: природа, будиночок у горах, самота, улюблені люди поруч. Я став більше споглядати: ось полетіла птаха або подув вітер. У такому стані відвалюється все непотрібне лушпиння.
Часто запитую себе: чи зміг би я досягти цього стану в Україні?
Що мене надихає? Гармонійно влаштований космос. Реалізація кожною живою істотою свого призначення. Краса природи: відтінки листя, шум дощу, усмішка дитини.
Найкращі рішення в моєму житті – те, що в мене є діти, і те, що я став режисером.
Три якості визначають мою ідентичність: 1) я знаю, що я ніхто і ніщо, Мамай; 2) коли я помру, то стану каменем у монгольській річці; камінь – потужний символ вічності, стабільності; 3) у мені є щось, пов’язане з небом, слов’яни називають це душею.
Я часто кажу акторам на репетиції: «Я – монголо-татарин, я прийшов напасти на вас і перемогти вас театром»
Опубліковано в третьому номері журналу Forbes (вересень 2020)
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
