У грудні 2021 року щасливими почувались 71% українців. За рейтингом щастя у світі Україна посіла 110-те місце серед 149 країн. На яку сходинку нас відкинуло повномасштабне вторгнення, поки невідомо. Можливо, зовсім недалеко: результати досліджень у психології говорять про досить високу адаптивність, каже поведінковий економіст і ректор American University Kyiv Роман Шеремета.
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
«Людина, яка втратила обидві ноги, пів року буде жити в депресії. Проте потім її рівень щастя відновиться до того, який був до інциденту», – пояснює науковець. Чому так відбувається? Ми звикаємо. «Після адаптації точка відліку змінюється, – каже Шеремета. – Щастям для цієї людини буде можливість, наприклад, ходити з допомогою протеза».
Чи варто розраховувати лише на здатність звикати до трагічних подій у прагненні бути задоволеним своїм життям? Зовсім ні. Ми можемо обирати речі, які робитимуть наше життя більш радісним, навіть під час війни. Які саме – Forbes пояснив Роман Шеремета.
Що впливає на наш рівень щастя?
Я ще не досліджував, що робить щасливими саме українців, але планую. Проте, наприклад, на відчуття щастя жителів Сполучених Штатів Америки впливає спектр речей. Перш за все – здоров’я. До певної міри – дохід. Але якщо людині постійно вистачає на покриття потреб, гроші перестають бути причиною для щастя. Окремі дослідження показують: чим більше люди мають, тим менш щасливими вони є.
На рівень щастя також впливає відчуття безпеки, яке важливе для впевненості у завтрашньому дні. Остання складова – стосунки. Контакт із нашими рідними – дружинами, чоловіками, дітьми, батьками, друзями – зараз є дуже важливою складовою рівня щастя, яка може навіть компенсувати інші згадані речі.
Українці за нинішніх реалій – одна з націй із найнижчим рівнем щастя. Перш за все через те, що вторгнення негативно вплинуло на всі перелічені компоненти. Що з рівнем здоров’я? Під час повномасштабної війни я приїжджав в Україну двічі та проводив багато часу в лікарнях. Комусь снарядом відірвало ногу чи руку, комусь видаляли частини кишківника. Серед пацієнтів діти, дорослі, люди похилого віку, військові. Тут говорити про позитивні емоції дуже важко.
У фінансовому плані люди втратили навіть той мінімальний рівень життя, який здобули до вторгнення, – знищені їхні домівки, майно. Про безпеку в умовах війни говорити неможливо. Наприклад, коли я їхав потягом з Івано-Франківська до Києва, по залізничній колії Львова вдарила ракета.
Що із фактором стосунків? Коли чоловік в Україні, його дружина з дітьми за кордоном, і між ними немає постійного звʼязку – це теж знижує рівень щастя всіх членів сім’ї. Така ситуація негативно впливає на загальну картину рівня щастя українців.
Гаразд, ці чинники негативно впливають на рівень щастя. Але здається, люди почали більше цінувати дуже прості речі. Чи не змінюється наше відчуття щастя за рахунок цього?
Результати досліджень у галузі психології та поведінкової економіки говорять про нашу адаптивність. Вона дуже важлива для нашої психіки, тому що з її допомогою українці звикають до нового нормального – наприклад, життя під сиренами. Сьогодні, коли лунає повітряна тривога, багато українців на неї не реагують. Хороша чи погана така реакція – інше питання, бо ризик ракетного удару все одно є. Але водночас адаптивність допомагає не впадати в депресію та продовжувати життя.
Як ми виходимо з нових реалій завдяки адаптивності? Ми радіємо перемогам ЗСУ – наприклад, звільненню острова Зміїного. Рецептори щастя фіксують цю позитивну новину. Радіємо, що світ стоїть з Україною. Радіємо, коли приймають нашу заявку на членство в ЄС. Ми починаємо знаходити щастя в речах, які не цінували раніше. Під час війни я став спілкуватися з батьками майже щодня, хоча більшу частину часу проводжу в США. І це нас ще більше зблизило. А до війни ми говорили раз на тиждень.
Людина отримує велику дозу щастя від стосунків з іншими людьми. Зараз українці дуже згуртувались. А коли ми гуртуємось, стаємо більш щасливими за успіхи людей навколо. Коли я бачу, що Сергію Притулі вдалося зібрати велику суму грошей, радію за нього, ніби за себе. Такі речі допомагатимуть нам навіть в умовах війни.
Як нас змінить адаптивність, коли завершиться війна? Ми втратимо здатність цінувати ці моменти?
Я хотів би вірити, що ця здатність не зникне. Але для мене показовим прикладом є дитина. Буває, що ложка цікавить її більше, ніж нова іграшка. Проте коли дитина виросте, ложка перестане викликати в неї такий інтерес. Я хотів би, щоб ми залишилися цими дітьми після війни, але коли ми звикнемо до кращого, наша точка відліку зміниться.
Звичайно, якась перманентність залишиться. Можливо, наша генерація більше цінуватиме мир, тому що ми знаємо, як це – його не мати. Сподіваюся, ми збережемо якомога більше таких наївних речей після перемоги.
Що можна зробити, щоб їх зберегти?
Змінити систему мислення людини дуже складно. Нобелівський лауреат Деніел Канеман сказав, що попри дослідження цього питання впродовж усього життя, він не може змінити свій психологічний портрет. Він знає свою проблему і не знає, як її вирішити.
У нас, на жаль, є багато пережитків Радянського Союзу, з якими ми повинні боротися щодня. Наприклад, люди у всьому звинувачують державу або вважають, що вона нам щось винна. Таких прикладів сотні. Українці – дуже патерналістська нація: ми не беремо на себе особисту відповідальність і шукаємо винних. Я б дуже хотів, щоб взяли відповідальність у свої руки. Має бути розуміння, що це я відповідальний за долю моєї країни, я відповідальний за своє майбутнє, сімʼю, пенсію, дітей. Не вчителька в школі, не держава, не Пенсійний фонд, не міністерство, а я.
Радянський Союз створив негативні патерни поведінки. Війна зараз теж травмує і змінює українців. Чи може вона допомогти сформувати корисні патерни?
Війна нас уже змінила і продовжує це робити. Раніше пасивні люди йдуть у громадську активність. Зараз українці дуже згуртовані, наполегливі та ініціативні. Це вже нас відштовхує від Радянського Союзу, і Росії зокрема. Наші Збройні сили не змогли б так працювати, якби не волонтери, які постійно допомагають.
Візьмемо ще приклад ЗСУ. Чому в перші місяці війни Збройні сили України трощили російську армію? Тому що тактика росіян була побудована на патерналістичній системі із централізованими механізмами дії. А українці могли діяти децентралізовано, невеликими командами, бо командирам бригад дали можливість самостійно приймати рішення. А для Путіна відсутність повного контролю – це катастрофа. У такому плані ми вже формуємо навички, які будуть для нас корисними і після війни.
У своїй лекції про моделі поведінкової економіки ви казали, що залученість до благодійності теж сприяє підвищенню рівня щастя. Яким чином це працює зараз?
У перші дні війни я впав у депресію. Мені не хотілось нічого робити, було важко себе мотивувати. Переломний період відбувся через два-три тижні, коли я став співголовою громадської організації Ukrainian American House. Ми з партнерами надали ЗСУ допомогу на понад $10 млн – це бронежилети, шоломи, медикаменти. Зараз займаємось постачанням семи машин медичної допомоги.
Благодійність допомагає нам підтримувати тонус і проходити через один із найскладніших моментів у історії України. Коли я почав займатися збором фінансів, сталась велика зміна: я повністю вийшов зі стану депресії та став вмотивовано працювати на перемогу України. Я впевнений, що благодійність допомогла не лише мені – у таких речах люди знаходять вихід з особистих страхів і проблем.
Які ще процеси, крім залученості у благодійність, може обрати людина, щоб відчувати вищий рівень задоволення життям?
Задіяність. Людина має відчувати свою суспільну корисність під час війни. З мене не вийшов би військовий, я був комісований через астигматизм: без окулярів майже нічого не бачу. Але як ректор Американського університету Києва я можу виконувати інші корисні задачі: готувати людей до відбудови України, інвестувати в інших людей, займатися благодійністю, лобіювати рішення, корисні для України. Я написав два листи Байдену і на один навіть отримав відповідь. Моя робота – це сотні написаних під час війни листів у Конгрес і Сенат. Ця задіяність дуже важлива.
Особиста турбота про когось теж є величезним плюсом для психологічного портрета. Наприклад, ми з дружиною почали допомагати нашим біженцям. Ми допомогли нашому хорошому другу, який зараз служить у ЗСУ, та перевезли його дружину і дітей до США. Можна допомагати людям особисто чи підтримувати фінансово. Так ми впливаємо на конкретну людину, відчуваємо себе частиною її життя. Тоді приходить розуміння: ми живемо недарма.
Попри те, що я науковець, віра – одна з найважливіших частин мого життя. Під час війни вона дає розуміння, що вищий план є не тільки на моє життя, а й на весь всесвіт. Кажуть, що на війні невіруючих немає, тому що ти маєш у щось вірити і це тебе мотивуватиме. Я б порадив людям, далеким від питання віри, дати їй шанс і піти до церкви. Це теж може вплинути на психологічний стан.
Ми поговорили про щастя, але, можливо, потрібно продукувати у собі інші відчуття чи почуття, щоб краще адаптуватись до нинішньої ситуації?
Щастя – похідний елемент, який є реакцією на багато інших речей. Не можна, щоб людина просто вирішила: «Я буду щасливою». Ця емоція є результатом багатьох факторів. Але ми можемо впливати, наприклад, на свою емоційну стійкість. Ми навчилися бути холоднокровними до ворога, ми можемо приймати рішення навіть під час складної ситуації боротьби за свою незалежність.
Ми повинні навчитися правильно оцінювати ризики. Не всюди в Україні безпечно. Але коли знаходишся біля критичних споруд, ризик влучання ракети поблизу набагато більший. Тому потрібно навчитися приймати рішення, зважаючи на ці ризики.
Ми можемо навчитися критично мислити. Наприклад, варто розуміти походження будь-якої інформації та завжди бути трошки скептиком. У соціальних мережах є і буде багато дезінформації, причому з двох сторін. Варто розуміти цей контекст і навчитися правильно оцінювати інформацію та реальність. Зараз небезпечно бути оптимістом чи песимістом.
Важливо відійти від комплексу меншовартості. Сьогодні бути українцем – круто. Як нація, як держава ми продемонстрували дуже сильні риси. Ця самоідентифікація почала відбуватися у нашому особистому житті. Вона важлива для усвідомлення, ким ти є, куди рухаєшся, які твої цілі та плани. І коли ми матимемо таких мотивованих людей, перемога України буде тільки першим кроком для розбудови, а потім ми станемо передовою країною світу.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
