Категорія: Життя
Дата: 17 серпня 2021 13:31

Уже 19 років власник групи компаній «Асканія» Валерій Горбань займається ралійними гонками. Як захоплення допомагає йому впоратися зі стресом і розвивати інстинкт самозбереження

Тома Міроненко

Forbes

5 хв читання

Валерій Горбань, власник групи компаній «Асканія» Фото Анна Наконечна

Президент групи компаній «Асканія» Валерій Горбань захоплювався автомобілями і зачитувався журналами про машини з дитинства. На той час журналів виходило всього лише два, і кожного місяця Горбань вивчав нові номери від палітурки до палітурки. У дорослому віці він завів звичку їздити по етапах Формули-1. «У мене була мета щороку відвідувати новий етап», – згадує підприємець

По етапах Формули-1 Горбань їздив ще на цивільному автомобілі, але вже за кілька років пересів за кермо гоночного. Щоправда, віддав перевагу не кільцевим перегонам, а ралійним. Горбань, 48, називає їх найскладнішими і пояснює: що складніше виклик, то йому цікавіше.

Підприємець потрапив в автоспорт у 29 років і стрімко перейшов зі статусу любителя в статус професіонала. Горбань став багаторазовим чемпіоном України, Естонії та Латвії. Найвагомішою з точки зору титулів перемогою він називає третє місце в чемпіонаті світу за підсумком сезону. У період з 2008 по 2020 рік він брав участь у більш ніж 200 змаганнях – національних і міжнародних.

Валерій Горбань розповів Forbes про те, чому захопився ралі, якими навичками мусить володіти пілот і чому його мотивують кризи.

- Наприкінці 1990-х я потрапив в автомобільну аварію. Не впорався з керуванням, мене розвернуло на зустрічній смузі, і я уперся в бар'єрну огорожу. Все обійшлося, але якби назустріч їхав автомобіль, були б серйозні проблеми. Я вирішив розібратися: чому так сталося, якого навику мені не вистачило? Звернувся по допомогу до професійних гонщиків – зокрема, до чемпіона України Олександра Салюка-старшого – і попросив мене навчити. Так я почав шлях у перегонний спорт.

Через рік потрапив на перше змагання – ралі «Чумацький Шлях» у Херсоні. Пішов дощ, я зазнав усіх радощів брудної грунтової дороги. У тих перегонах я не фінішував. Злетів з траси і далі вже не брав участі. Проте мені сподобалося і я вирішив продовжувати. Почав з чемпіонату України, і з часом перейшов на міжнародні змагання і на чемпіонат світу.

Я захоплююся ралі – найскладнішим видом автомобільних змагань. Основна складність у тому, що пілот не знає дороги. Навіть незважаючи на те, що перед змаганням ми спочатку проїжджаємо маршрутом на цивільному автомобілі і записуємо стенограму, а потім перевіряємо її. Стенограма – опис траси. На ній фіксуються повороти, дистанції до повороту, трампліни, особливості дороги. За стенограмою штурман вказує гонщику, куди і з якою швидкістю їхати.

Дорога може бути піщаною, гравійною, асфальтовою, кам'яною. Покриття часто йдуть упереміш. Після сотні машин з'являється інший характер дороги – з колією, камінням і слизькими ділянками, на які треба реагувати. Тому стенограма важлива, але ділянку все одно проїжджаєш ніби вперше. Якщо збиваєшся з маршруту і їдеш не туди, можуть навіть зняти зі змагання.

Після двох ознайомлювальних заїздів проходить змагання. Траса складається зі спеціальних ділянок – відрізків дороги, де фіксується старт і фініш – і ділянок доїзду. Хто швидше проїжджає спеціальні ділянки, той і виграв. Перемогу визначають частки секунди. Наприклад, у чемпіонаті Литви зараз через щільну конкуренцію п'ять екіпажів проїжджають спецділянку за одну секунду. Виходить, пригальмував раніше, ніж потрібно – і вже програв.

Я розвивався як пілот – і відповідно мінялися автомобілі. Першими моїми машинами були моноприводні ВАЗ 2108 і ВАЗ 2112, потім з'явилися повноприводні Mitsubishi і Subaru. З 2013 року і досі беру участь у змаганнях за кермом MINI Cooper. На цей автомобіль я пересів, коли з'явилися амбіції брати участь у чемпіонаті світу.

Одними з найбільш пам'ятних для мене стали ралі Аргентини і Греції. Траси були настільки складні, що завдання стояло не просто проїхати, а зберегти при цьому автомобіль. Ралі Аргентини ми їхали на Mitsubishi, і після кожної секції знімали і міняли практично всю підвіску. До таких ситуацій ми готуємося заздалегідь і намагаємося передбачити, що саме може зламатися. Команда механіків проходить такі самі тренування, як і спортсмен, тільки вчиться швидкості заміни деталей. Перемога складається з безлічі нюансів і зусиль різних людей. Це я теж ціную в автомобільному спорті.

У 2009 році ми поїхали на етап чемпіонату світу в Польщі і зрозуміли, що технічно, логістично і професійно поки що не готові до участі. З'явився запит на професійну команду. Машина, яка проїхала змагання і готується до наступного, практично повністю розбирається. Ми робимо це силами команди. Обладнана невелика тестова траса. Там ми перевіряємо автомобілі після складання і іноді проводимо зимові тренування.

У 2018-му ми брали участь у чемпіонатах Естонії та Латвії, які успішно виграли. Ми – перша команда з країн колишнього СНД, яка змогла це зробити. Цього року їдемо на чемпіонат Литви. 2020-й через карантин ми провели в чемпіонаті України. Звичайно, з точки зору напруження і межі спортивної боротьби трохи втратили рівень. Зараз відновлюємося.

У суспільстві існує думка, що гонщики – шибайголови без інстинкту самозбереження. Але все працює навпаки. Інстинкт самозбереження у автоспортсменів розвинений краще, ніж у більшості. Ти завжди хочеш їхати швидше, але повинен не йти на поводу емоцій, враховувати свої можливості і можливості автомобіля. Потрібно відчувати межу, але не переступати її. Цим перегони частково схожі на бізнес. У підприємництві теж часто відчуваєш азарт, але за ним не можна бездумно слідувати.

Серйозні аварії почалися у мене через три роки після початку захоплення перегонами. Тоді мені здалося, що я готовий їхати швидко, але достатніх навичок не мав. Кожні другі перегони автомобіль проходив краш-тест. Це болісно і психологічно, і фізично. На щастя, системи безпеки працюють добре. Встановлено спеціальні сидіння і ремені, каркас безпеки, системи пожежогасіння. Важлива і форма: шолом, система захисту шиї і голови HANS, пожежотривкі комбінезон і білизна. У цьому сенсі на спортивній машині їздити менш травматично, ніж на цивільній.

Аварія – сильна психологічна травма для пілота. Після перших аварій, в які я потрапляв, залишалося відчуття страху. А пілот повинен їхати спокійно, впевнено і без зайвих сумнівів. Страх минав десь через два змагання. Але з часом відновлення проходить дедалі швидше. Кризові складні ситуації навіть мотивують мене. Отже, десь я щось недоробив, недодумав, недостатньо спрогнозував. Треба більше тренуватися і посилено навчатися, щоб не допускати таких ситуацій.

До змагання я намагаюся підходити з хвилюванням – воно тримає нерви і м'язи в тонусі. Якщо не відчуваєш спортивного мандражу, це може погано закінчитися. Не можна недооцінювати трасу – мовляв, дурниця, тут три повороти. Це небезпечна помилка.

Хтось лежить на пляжі, хтось ходить до казино, хтось – у нічні клуби. Я беру участь у перегонах. Це моя розрядка від основної роботи, антистресовий тренажер. Для мене розрядка – інший тип напруги, який вимагає повної самовіддачі і концентрації.

У ралі потрібно вникати в кожну деталь, тісно працювати з механіками, стежити, щоб машина тебе не підвела. Дуже багато інженерних деталей – тонкі настройки автомобіля, підбір пружин, амортизаторів та стабілізаторів, висоти і геометрії коліс. Це мені теж дуже подобається. Перегони – постійний розвиток. Я і по сьогоднішній день навчаюся їздити. Завжди є над чим працювати, починаючи з техніки і закінчуючи навичками. Процес розвитку не зупиняється ніколи.

Матеріали по темі