Єдиний вихід із ситуації, в якій Росія показала всю свою сутність, — Захід повинен припинити робити свою політику щодо України пунктом своєї політики щодо РФ й зробити Україну членом НАТО вже у 2024 році. Так вважає Ієн Келлі, колишній посол США в ОБСЄ та Грузії. У межах проєкту «Україна – світу» до Дня Незалежності Forbes попросив його розповісти, чи змінила війна в Україні відношення Заходу до глобальної безпеки.
Велика війна пришвидшила вихід жінок на лідерські ролі. Вже 15 травня на форумі «Вільна» Forbes пропонує подивитися на це явище крізь нову, чітку оптику. Спікерки та спікери з Superhumans, Google, ENKO, McDonald’s, G. Bar та інших. Купуйте квитки за посиланням.
Після розпаду СРСР у США були великі сподівання на відносини із Росією. А от їхні відносини з Україною були значно складнішими.
З одного боку Вашингтон підтримував незалежність України. З іншого — неодноразово наголошував на тому, що американсько-українські відносини мають другорядне значення у порівнянні з американсько-російською співпрацею.
Пригріти змію на грудях
Від початку розпаду президенти США Джордж Буш старший та його наступник Білл Клінтон вбачали історичну можливість в інтеграції Росії у західну громаду мирних, дружніх країн. На той час чотири країни мали ядерну зброю: Росія, Україна, Білорусь та Казахстан. Побоюючись збільшення кількості ядерної зброї, обидва американські президенти зробили своїм пріоритетом зменшення кількості ядерних держав з чотирьох до однієї. Тією однією звісно мала бути Росія.
Білорусь та Казахстан швидко й без зайвих питань здали власну ядерну зброю. А от Україна не поспішала із таким рішенням, бо вважала цю зброю способом стримати майбутню зовнішню агресію.
Вибір політики Вашингтону був заснований на хибному припущенні того, що Росія стане мирним гравцем на міжнародній арені. Політики вважали першого президента Росії Бориса Єльцина захисником демократії, а його політику – відмовою від агресивної експансії його попередників.
У 1991-му американське посольство у Москві доповіло, що Єльцин «відданий конституціоналізму і демократії».
А от у незалежного Києва був інший погляд на тодішнього російського президента. Вони не забули, що у серпні 1991-го Єльцин випустив заяву із погрозою: якщо Україна оголосить про свою незалежність, Російська Федерація поставить під сумнів чинні кордони України.
Накинувши оком на повернення таких територій, як Крим і Донбас, російський очільник відправив свого віцепрезидента Олександра Руцького до Києва, щоб той переконав українців не проголошувати незалежність України у поточних кордонах.
Українці відмовилися йти на поступки і Єльцин відступив. Але Київ більше не вірив у те, що Єльцин чи будь-який інший майбутній лідер Росії поважатиме територіальну цілісність України.
А от Вашингтон вірив у демократичність Єльцина. Президент Клінтон навіть був готовий поставити ультиматум Україні: США підтримають її, якщо тільки вона відмовиться від ядерної зброї як способу стримування Росії.
Щоб підкреслити це, Клінтон сказав тодішньому міністру закордонних справ Анатолію Зленко, що не прийме президента Кучму, поки він не погодиться на роззброєння. (Почувши таку умову, Кучма скасував візит до Вашингтону.)
Примарні гарантії безпеки
Київ все ж погодився відмовитися від ядерної зброї, але в обмін на гарантії безпеки від Вашингтону своєї територіальної цілісності.
Під час остаточних перемовин США відмовилися від слова «guarantee», замінивши його на «assurance», яке по суті має те ж значення, але без обовʼязкової юридичної сили. А от в українській і російській версії документа американська сторона не заперечувала проти слів «гарантія» і «гарантия» відповідно.
Москва погодилася поважати суверенітет України, коли підписала Будапештський меморандум 1994-го, але вона точно знала, що Вашингтон насправді не збирався надавати гарантії Україні.
Усвідомлюючи, що цей меморандум у кращому випадку передбачав моральну підтримку, а не «guarantees», Путін скористався цим для порушення територіальної цілісності України спершу у 2014-му, а потім й у 2022-му. Тоді як Захід не забезпечив Україні реальні гарантії у 1994-му й у 2008-му, коли на кону було членство України в НАТО, він чітко дав зрозуміти, що сусіди Росії значно менш важливі за саму Росію.
Змія вкусила, але не вбила
На жаль, занепокоєння щодо можливого розширення агресії Росії продовжує формувати політику США щодо України. І хоч треба віддати належне адміністрації чинного президента Джо Байдена за величезну військову допомогу Україні (адміністрація Барака Обами відмовилася надавати Україні будь-яку летальну зброю через страх спровокувати Путіна), США не надає Києву те, що йому найбільше потрібно ЗСУ для безсумнівного успіху українського наступу. Йдеться звісно про далекобійну артилерію та винищувачі, які дадуть Україні перевагу у повітрі.
Вашингтон не йде до кінця, бо боїться Путіна. Адміністрація Байдена вважає, що Путін розвʼяже більшу війну, якщо Україна використає американську зброю на цілі всередині Росії. У відмові надавати Україні цю зброю присутні ознаки патерналізму; це ніби Штати кажуть: «Ми не віримо, що ви не використаєте нашу зброю на території Росії».
Є й моральний аспект у цьому, особливо у відмові надати Україні такі необхідні винищувачі. Захід благословив Україну на плани щодо контрнаступу із чітким усвідомленням того, що ми ніколи б не відправили свої сили у наступ без відповідних переваг.
Як відмітив один з відставних офіцерів американської армії виданню Wall Street Journal, «Америка ніколи намагалася б проривати укріплену оборону без переваги у повітрі, але у них [українців] немає переваги у повітрі». У тій же статті видання наводить схожу думку президента України Володимира Зеленського, який сказав, що «велика кількість солдатів загине» у наступі через відсутність прикриття з повітря.
Достатньо сидіти одночасно на двох стільцях
З моральних та стратегічних причин США зобовʼязані покласти край узгодженню підтримки України із політикою щодо Росії.
Уся зброя в арсеналі США повинна бути доступною Києву. Відмова надавати усю можливу традиційну зброю означає продовження агонії війни й підрив нашої власної стратегічної цілі припинення жорстокого вторгнення Путіна.
Коли ж війна закінчиться, марно сподіватися на тривалий мир чи стабільність у Європі, допоки Захід не погодиться надати Україні гарантії безпеки, які мають юридичну силу й обовʼязкові до виконання. Найкращий спосіб це зробити – взяти Україну в НАТО, яке дасть Києву захист Пʼятої статті.
Наступний саміт НАТО відбудеться у Вашингтоні у 2024 році. Чи ж можна знайти краще місце, щоб зробити Україну членом НАТО, давши Росії зрозуміти, що Україна – це невіддільна частина неподільної Західної спільноти?
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
