Джо Байден та його команда залишають Білий дім із неоднозначною спадщиною щодо війни Росії проти України. Перед командою президента США Дональда Трампа стоятимуть кілька викликів, що визначатимуть подальшу стратегію підтримки України та закінчення війни. Старший аналітик Центру ініціатив Повернись живим Микола Бєлєсков критично проаналізував ситуацію та пояснив, чому так чи інакше всім потрібно буде йти на поступки.
Форум «Вільна» повертається 20 лютого, щоб стати вашим джерелом ідей, знайомств і можливостей. Долучайтеся до заходу за посиланням! 🎟
Спадщина Джозефа Байдена
Адміністрація 46-го президента США залишає неоднозначну спадщину в контексті агресії Росії проти України, яка з 24 лютого 2022 року має характер повномасштабної війни.
З одного боку, США та їхні союзники не дозволили Росії швидко (протягом кількох місяців) досягнути своїх цілей: знищити суверенну і незалежну Україну шляхом окупації з метою подальшого проєктування сили на регіон Центральної та Східної Європи.
З іншого боку, РФ поки що не відмовилася від своїх цілей та продовжує війну проти України, попри всі прямі та непрямі втрати. Останні, на думку команди Байдена, – це «стратегічний провал РФ» і мали б привести до переоцінки планів.
Кремль, навпаки, повернувся до відкритого декларування максималістських вимог, які у разі їх реалізації означатимуть кінець суверенної та незалежної України.
Сама ж війна в Україні перетворилася на війну на виснаження з усіма негативними наслідками для України та викликами щодо її ефективного ведення та завершення.
Тож команда Байдена залишає своїм наступникам таку собі історію із відкритим фіналом, «дописати» яку має вже команда Трампа, зважаючи на її бачення, вміння та навички.
Опосередковано половинчастість і незавершеність «спадщини Байдена» щодо російсько-української війни підтвердив ексочільник ЦРУ Вільям Бернс. «Ключове питання – як [команда Трампа] допоможе президенту Зеленському та Україні достатньо підтримати важелі тиску, щоб гарантувати переговори не виключно на умовах Путіна. І як вони продовжуватимуть підвищувати ціну для РФ [за агресію] так, щоб Путін розумів: час не обов’язково на його боці», – сказав він в інтерв’ю NPR.
Зі свого боку генсек НАТО Марк Рютте відвертіший та різкіший, характеризуючи поточну стратегічну динаміку війни. Україна «на сьогодні не може вести переговори з позиції сили», вважає він. І наголошує, що НАТО та партнери мають зробити більше, аби гарантувати, що Україна досягне позиції сили через зміну траєкторії конфлікту.
В останні дні роботи адміністрації Байдена його команда спробувала продати своїм наступникам цікаву ідею в контексті російсько-української. Все, що потрібно адміністрації Трампа, – лише продовжити відповідну політику підтримки України та тиску на РФ, щоб дійти до моменту, коли Кремль погодитися домовлятися, а не тільки диктувати свої умови. І як наслідок команда Трампа може забрати собі всі лаври, опираючись, по суті, на роботу попередників.
Побачимо, чи матиме це свої плоди. Хоча в оригінальності авторам спроб відповідним чином переконати Дональда Трампа і його команду не відмовиш.
Вимоги стратегії проти стилю Дональда Трампа
Перед Трампом та його командою стоятиме три ключові вимоги з реалізації політики щодо російсько-української війни з погляду досягнення врегулювання і гарантування його сталості. Викликом є те, що ці вимоги до значної міри конкуруватимуть зі стилем, поглядами та характером Трампа.
Підтримка тут та зараз
Необхідно продовжувати підтримку України, де кінцевою ціллю буде стабілізація лінії фронту. Без цього неможливо уявити будь-які переговори із РФ.
На сьогодні Кремль не бачить сенсу в переговорах, вважаючи, що просто може рухати фронт далі та створювати нову реальність на землі.
Проти Дональда Трампа гратимуть як попередні заяви щодо швидкості врегулювання війни, так і загальний скепсис серед виборців Республіканської партії з доцільності продовження підтримки України на відповідному рівні.
У питанні швидкості врегулювання вдалося дещо відіграти ситуацію заявами про те, що знадобиться щонайменше від трьох до шести місяців для напрацювання певної політичної рамки. А от в питаннях настроїв серед республіканців може бути важче. На сьогодні до 67% прибічників Республіканської партії вважають, що США надають занадто багато допомоги Україні.
Гарантування підтримки
Необхідною є не лише підтримка тут і зараз, а й гарантування довгострокової підтримки Україні. Йдеться про вбудовування України в систему колективної оборони в Європі таким чином, щоб послати Москві сигнал щодо значної ціни та ризиків порушення нового статус-кво.
В ідеалі це має привести до повної та остаточної відмови РФ від політики на знищення і підкорення України. Україна воліла б бачити це шляхом набуття членства в НАТО в певний період часу. Водночас Трамп і окремі представники його майбутньої адміністрації є скептиками щодо пріоритетності європейської безпеки для США й ролі та місця НАТО в сучасній формі для політики США в регіоні. У цьому іще одна суперечність.
Трамп має перебороти самого себе
Будь-яка якісна політика щодо врегулювання російсько-української війни вимагає від команди Трампа послідовності, певної прогнозованості і залучення партнерів. Із цим усім у новообраного президента США можуть бути проблеми.
Послідовність і прогнозованість Трамп сприймає як слабкість – приклад команди Байдена, яка довела ці риси до межі, є тому доказом.
Але й надмірна хаотичність і повна непрогнозованість не є основами для якісної політики. Так само якісна взаємодія із союзниками та партнерами в Євразії критично необхідна для протидії «Квартету хаосу». Проте Трамп прославився своїм антагонізмом як щодо ворогів США, так і щодо партнерів та союзників. Попередні заяви щодо Канади, Гренландії та Панами не додають оптимізму, хоча і не повинні зчитуватися буквально.
Щоб створити умови для дійсно якісного і тривалого врегулювання російсько-української війни, Трампу треба буде певною мірою перебороти самого себе.
Всі мають піти на поступки
До 20 січня Трамп і його майбутня адміністрація озвучили мало заяв і тез, щоб зрозуміти, як саме вони намагатимуться розвʼязати найбільший в Європі конфлікт із часів Другої світової війни. Де позиції України та РФ взаємно виключають одна одну. Це спричинило хвилю спекуляцій різної якості, учасники котрої грішать як надмірним оптимізмом, так і надмірним песимізмом.
Проте під час слухань у профільному комітеті Сенату 16 січня 2025-го номінований на посаду державного секретаря США сенатор від штату Флорида Марко Рубіо пішов далі звичних тез. Що війна України та РФ може закінчитися лише політичними врегулюваннями, а не воєнною перемогою однієї сторін. А також скепсису, що Україні вдасться швидко мілітарно повернути тимчасово втрачені території, який імпліцитно поділяла й адміністрація Байдена.
Ключовою новою змінною в тезах Рубіо була ідея про те, що можливе врегулювання вимагатиме поступок усіх сторін – України, РФ і, що не менш важливо, США. Останнє є дуже важливим.
Загалом показовою є націленість на спроби досягнути саме компромісного врегулювання, де сторони відходять від своїх максималістських вимог, намагаючись при цьому гарантувати виконання ключових вимог і поступаючись другорядними. Компромісне врегулювання вважається менш вимогливим із погляду його підтримання, на відміну від спроб будувати врегулювання виключно на воєнному балансі сил і загроз, котре вимагає більше ресурсів.
На сьогодні є три ключові точки суперечностей, які розділяють позиції України та РФ: контроль над територіями, питання відносин Україна – НАТО і двосторонньої співпраці України й міжнародних партнерів, кількість/якість Сил оборони України в майбутньому.
РФ вимагає:
- визнання не лише окупації близько 19% території України, а й відмови від територій, які РФ оголосила своїми, проте не контролює повністю;
- перетворення України на нейтральну країну і відмови НАТО від політики відкритих дверей;
- зменшення Сил оборони України до 50 000–75 000 військових з ударними спроможностями не більше 40 км.
Реалізація цих умов зробить Україну повністю беззахисною та уможливить продовження політики на її знищення. Як наслідок – офіційний Київ і далі воліє продовжувати спротив, попри погіршення умов, що є логічним і очікуваним.
Проте відсутність поля для компромісів тут і зараз не забороняє спробувати уявити, як адміністрація Трампа підходитиме до точок цих суперечностей, виходячи із концепції взаємних поступок.
У територіальному вимірі Україна до значної міри зробила перший крок, коли президент Володимир Зеленський почав наприкінці 2024 року натякати на політико-дипломатичний спосіб повернення тимчасово втрачених територій у разі врегулювання.
З іншого боку, претензії РФ будуть зрештою обмежуватися межами реального територіального контролю, як наслідок – критично важливою справою є повна стабілізація лінії фронту. При цьому Україна ніколи юридично не погодиться із втратою територій, в той час як РФ вимагатиме формального визнання нового статус-кво в його територіальному вимірі.
США будуть змушені шукати формулювання, із якими погодяться обидві сторони, що буде нелегко. І при цьому Вашингтону доведеться враховувати, що будь-яке формальне визнання окупації означатиме остаточний крах Статуту ООН.
Окремою темою також буде захист нової лінії розмежування, яка для більшої сталості вимагатиме залучення на боці України контингентів країн – партнерів із формату «Рамштайн».
У випадку НАТО найбільше, що можуть запропонувати США, це певний мораторій на розширення Альянсу, як уже йшлося в публікаціях американських ЗМІ. Інші варіанти – одностороння повна відмова Альянсу від політики відкритих дверей чи добровільне ухвалення Україною нейтрального статусу – мають вигляд надмірних поступок РФ, які не відповідають ні стану справ на фронті, ні загальному балансу сил між НАТО і РФ.
Надмірні поступки РФ у контексті Альянсу, що для Москви було завжди про повний кінець американської гегемонії, теж можуть вважатися небезпечними глобально. Це могло б послати неправильний сигнал іншим державам «Квартету хаосу» в інших регіонах Євразії.
Поки що Москва доволі прохолодно відреагувала на гіпотетичний мораторій, як показують заяви Володимира Путіна кінця минулого року. Хоча певна завуальована критика політики відкритих дверей Альянсу, яку фактично зробив Дональд Трамп у рамках публічних тез 7 січня 2025 року, можуть бути сигналом Москві щодо готовності говорити та шукати точки дотику.
Проблематика кількості/якості Сил оборони України напряму пов’язана із перспективами приєднання до НАТО. Якщо відбудуться спроби формалізувати те, що Україна не зможе в найближчому майбутньому приєднатися до НАТО, то критично важливою буде така якість і кількість Сил оборони України, яка б компенсувала дефіцит зовнішніх гарантій безпеки. При цьому такої якості буде важко досягнути без практичної підтримки держав-партнерів.
Як наслідок – Вашингтон мав би чітко нагадати РФ, що вона не може мати все одразу – і Україну без НАТО, і Україну без Сил оборони достатньої якості та кількості. У цьому контексті важливо, що генерал у відставці Кіт Келлог, скептично оцінюючи перспективи України в найближчому майбутньому приєднатися до Альянсу, просував необхідність практичного підсилення України у разі досягнення врегулювання.
Спроби шукати компромісне врегулювання тут і зараз виглядають радше як зі сфери наукової фантастики та вимагають значної підготовчої роботи із боку США і їхніх партнерів щодо зміни калькуляції окупанта Кремля.
Поки що РФ демонструє надмірну (само)впевненість щодо здатності досягнути своїх цілей без жодних поступок. У цьому плані важливою буде іще одна теза із виступу генсека НАТО Марка Рютте минулого тижня. Сталий мир неможливий, якщо Путін зможе реалізувати свої умови врегулювання, що, зі свого боку, буде сигналом коаліції країн, які стоять за РФ і підтримують її агресію, зазначив він.
Ці тези було озвучено перед представниками Європейського парламенту, хоча їх ключовим адресатом був саме Дональд Трамп.
Куди далі?
20 січня 2025 року світ повернеться в епоху, де домінуватиме інтерес США у вузькому, а не широкому розумінні. Все розглядатиметься з погляду конкретного інтересу США у сфері нацбезпеки та оборони, економіки, а не обов’язково із погляду інтересів підтримання всієї глобальної системи, яку американці утримували та будували з 1945 року.
Це буде додатковим викликом для України із погляду аргументації, чому в інтересах США далі підтримувати Україну.
У цьому плані важливими є дослідження, як-от «Долари та глузд. Американський інтерес у перемозі України» від American Enterprise Institute. Автори доповіді демонструють із чіткими обрахунками, чому США дешевше допомогти Україні тут і зараз, аніж вживати додаткових заходів за сценарію краху України. Саме такі чіткі калькуляції й мають бути в основі української аргументації.
З іншого боку, єдиними сигналом, який можна трактувати позитивно, є власне зсування часових рамок на період три – шість місяців щодо можливої розробки політичної рамки врегулювання війни новою адміністрацією.
Представники країн Європи в цьому побачили опосередковане визнання того, що швидке врегулювання може бути лише у разі капітуляції України. А це точно не відповідає інтересам і баченню нової команди, яка воліла б не повторювати помилок попередників щодо Афганістану і загалом попередити імідж слабкості.
Так чи інакше ми вступаємо в час додаткової невизначеності, яка по своїй природі генерує як ризики, так і можливості. А також ускладнює спроби робити прогнози.
Але точно нові обставини мають сприяти розробці та укріпленню внутрішньої української єдності щодо стратегічного трикутника «цілі, ресурси та інструменти досягнення цілей» у війні.
Внутрішня єдність в Україні із цього принципового питання буде найкращою основою для продуктивної роботи з новою командою в Білому домі.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
