Підприємець та інвестор Василь Хмельницький закликає не чекати закінчення війни, а розвивати промислове виробництво в Україні вже зараз, створюючи десятки тисяч підприємств по всій країні. Попри ракетні удари по його обʼєктах у Львові, Харкові та Києві, він продовжує розбудовувати індустріальні парки та готувати кадри для майбутньої економіки, адже успіх неможливий без готовності ризикувати. Forbes публікує текст промови Хмельницького на Форумі промисловців
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
Дякую Forbes за увагу до промисловості та виробництва. У мене є заводи, але я не розповідатиму про них. Натомість зосереджуся на можливості створення десятків тисяч виробництв по всій Україні та змінах, які це принесе для економіки.
Назустріч можливостям
Виробництво – це точка зростання не лише для окремого бізнесу, а й для всієї держави. Виробники створюють робочі місця та сплачують податки. Іноземні компанії додатково приносять знання й технології. За нашими підрахунками, кожні 200 робочих місць на виробництві створюють ще близько 400 у сфері послуг.
Ось чому я вірю у розвиток виробництв в Україні.
По-перше, вільна торгівля у світі сповільнюється. Кожна країна хоче захищати власні інтереси й мати внутрішнє виробництво. Президент США Дональд Трамп, наприклад, впроваджує мита, бо прагне повернути виробництво в США.
Україна ж сьогодні залишається переважно сировинною державою. Є можливість перетворювати цю сировину на кінцевий продукт ыз доданою вартістю.
По-друге, виробництво у світі наближається до споживача. Я не вірю, що Китай і надалі буде виробляти продукцію на весь світ. Логічніше будувати невеликі заводи ближче до кордонів ЄС, щоб швидко та ефективно доставляти продукцію малими партіями.
По-третє, виробництво – це люди. Професійні інженери, оператори сучасних верстатів. Тут у нас є унікальна можливість, бо українці – креативні, працьовиті й амбітні.
Тому ми розвиваємо індустріальні парки – екосистему, яка дає змогу будувати не один завод, а десятки й сотні.
Я почав розвивати перший індустріальний парк 10 років тому. Багато скептиків казали: навіщо парк, якщо можна просто купити ділянку й побудувати завод. Але на практиці все складніше: треба перевести землю під промисловість, отримати дозволи, підвести інфраструктуру, залучити стимули. Це надто важко для окремого підприємства.
Якби не війна, розвивалися б швидше. Зараз в індустріальному парку «Біла Церква» близько 10 заводів, ще пʼять відкриємо за два роки. Це не лише українські компанії: працює британський Unilever, є фінські й німецькі виробники, заходить італійська компанія.
Але найбільшим викликом зараз є не стимули, земля чи інфраструктура, а людський капітал.
«В індустріальному парку «Біла Церква» працює близько 10 заводів. Ще п’ять відкриємо упродовж двох років», - розповів на Форумі підприємців інвестор Василь Хмельницький. Фото Сергій Пірієв для Forbes Ukraine
Кадровий голод
Кваліфікованих кадрів бракувало й до війни, але зараз ситуація загострилася. Нам не вистачає операторів ЧПУ. Ведемо переговори з німецькою компанією, яка хоче перенести виробництво в наш індустріальний парк. Їй потрібно 600 працівників, із них 300 операторів верстатів. На жаль, таких спеціалістів я знайти не можу.
Щоб розвʼязувати проблему, треба створювати спеціальні коледжі при індустріальних парках, де вузькоспеціалізовані викладачі навчатимуть за новими програмами.
Цього року почали розвивати освітній напрямок. На канікулах підготували технологічну майстерню в школі Білої Церкви. Діти знайомитимуться з сучасними професіями й пробуватимуть себе в нових ролях. Залучили досвідченого викладача для роботи з дітьми та батьками: організовуватиме екскурсії до коледжів і на виробництва, показуватиме професії майбутнього й мотивуватиме вступати на технічні спеціальності.
Наразі ми провели реновацію в одному класі у школі та профінансували його на рік. Подивимось, як працюватиме ця модель, зробимо висновки, далі відкриємо ще п’ять класів, а через рік – уже 20.
Система має працювати за схемою «школа – коледж – виробництво». На це потрібно 3–5 років. Хоча будівництво нових заводів ще триває, впевнений, що переконаю власників брати молодь на практику. Наша ідея – дуальна освіта: половина часу за партою, половина – реальна практика на виробництві.
Підкреслю: у мене немає власних виробництв, тому ці кадри не для мене. Вони потрібні країні. Не підуть працювати в наш парк – підуть на інші підприємства. Головне, щоб не виїжджали за кордон. Докладемо зусиль, аби залишалися тут.
Виклики будуть завжди
Мене часто питають, чи не боюся розвивати виробництво під час війни, адже може прилетіти ракета й все зруйнувати. Можу мати сумніви, але знаю точно: людина не має стояти на місці. Або рухаєшся вперед, або назад. Стоїш на місці – автоматично відстаєш.
Ракети справді не раз влучали в мої обʼєкти: у Львові, Харкові, по UNIT.City у Києві та Жулянах. Але пощастило: люди не загинули, і це головне. Якісь пошкодження вже відновили, щось завершимо після війни. Коли це буде? Не знаю. Але колись точно станеться, і ми з командою готуємося.
Дуже хочеться, аби ми якомога швидше перемогли й настав мир. Але є речі, на які я не можу впливати, тому фокусуюся на своїй справі. Ризиковано, але успіх неможливий без готовності ризикувати.
Поділюся реальним кейсом. Мої партнери 10 років тому почали купувати драбини в Китаї. Перші заробітки інвестували в обладнання, щоб виробляти драбини вже тут, в Україні. Сьогодні ж майже витіснили китайців із нашого ринку. Їхній кейс доводить: навіть із $6000–15 000 можна розпочати й розвивати власне виробництво.
«Кейс компанії Virastar, яка виробляє в Україні драбини, доводить, що навіть із невеликих інвестицій у $6000-15 000 можна починати й розвивати власне виробництво», – впевнений інвестор Василь Хмельницький. Фото Сергій Пірієв для Forbes Ukraine
На завершення поділюся особистим досвідом. У 30 років заробив перший капітал і планував у 50 вийти на пенсію – подорожувати й відпочивати. До 2008 року все йшло чудово, майже досяг фінансових цілей. Але глобальна фінансова криза зламала плани: щоб погасити кредити, довелося продати яхту, літак, гелікоптер. Зрозумів: у 50 на пенсію не піду. Можливо, у 55.
У 2010-му економіка відновлювалася. Але 2020 року – пандемія. Впав попит на офіси й житло, люди не могли планувати майбутнє. Подумав: відновлю бізнес і вийду на пенсію в 60.
2021-й був непоганим. Але 2022 року почалося повномасштабне вторгнення – війна, в яку до останнього не вірив. Це був найважчий рік мого життя.
Війна триває, і викликів ще багато, але я вже знаю: чекати кращих часів не варто. Можливо, пенсії взагалі не буде. Світ змінюється швидко, зʼявляються нові виклики та можливості, а ми маємо бути до них готовими.
Для мене рольовою моделлю є американський інвестор Воррен Баффет, якому 95 років. Він досі працює і надихає інших. Мій висновок – працювати доведеться завжди, якщо хочеш бути щасливим і мати наповнене життя.
Незалежній Україні лише 34 роки – це ще молода держава. За цей час ми зробили чимало помилок, але й здобули цінний досвід. Переконаний: якщо працюватимемо разом і розвиватимемо виробництво вже зараз, не чекаючи кращих часів, то зможемо побудувати сильну й економічно розвинену країну.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
