«Я чекаю на нові книжки Вацлава Сміла так само, як дехто чекає на нові «Зоряні війни», – писав Білл Гейтс у 2017 році. Засновник Microsoft не раз казав, що Сміл – один із його улюблених авторів, бо його праці компактні, наповнені цифрами та даними. У травні Вацлав Сміл випустив нову книжку «Як насправді влаштований світ»
На рахунку почесного професора Манітобського університету Вацлава Сміла майже 50 книжок, у яких він аналізує найбільші виклики людства: майбутнє енергетики, агрикультури, зміни клімату та екологічні кризи. Що в роботі Сміла захоплює його фанатів, зокрема і Гейтса? Сміл спирається на дані та розрахунки, він надзвичайно уважний до фактів. «Його стиль – не для всіх», – зауважує Гейтс.
У книжці «Як насправді влаштований світ» Сміл підсумовує всі теми, на які пише останні кілька десятиліть: енергія, виробництво харчування, глобалізація та екологія. «Він глибоко занурився в дуже специфічні теми, тож має право зробити крок назад і написати огляд для широкої аудиторії», – пише Гейтс у рецензії на книжку.
Окремий блок вчений присвятив ризикам, які оточують сучасну людину: від вірогідності загинути за кермом автомобіля до шансів, що на Землю впаде метеорит. «Один зі способів описати поступ сучасної цивілізації – уявити його як серію спроб зменшити ризики для складних і тендітних людських організмів, що намагаються вижити у світі, сповненому небезпек», – пише Сміл.
Щодня людство стикається з ризиками: автор перераховує різноманітні захворювання, випромінювання техніки, азбест у будівлях, природні катастрофи та запуск ядерних ракет. Учений підкреслює: сприйняття небезпеки людьми далеке від раціонального. Як приклад він наводить невмотивований страх перед ядерною енергетикою – «багато з тих, хто курить, кермує автомобілем і переїдає, бояться жити біля АЕС» – та відмову від вакцинації.
Як оцінити ризики навколо і використовувати знання про небезпеку для прогресу? Forbes публікує скорочений уривок «Зрозуміти ризики» з книжки «Як насправді влаштований світ», що вийшла у видавництві «Лабораторія».
Розрахунок повсякденних ризиків
Складність обчислення поширених ризиків лякає. Як можна порівнювати ризик смерті від незвично важкої епідемії сезонного грипу з ризиками смерті внаслідок сплаву вихідного дня на каяках чи поїздок на снігоходах? А ризики частих міжконтинентальних перельотів із ризиками регулярного споживання каліфорнійського латуку, можливо, постійно зараженого кишковими паличками? А як передавати фатальні ризики? Кількістю випадків на якусь стандартну кількість людей з усієї популяції? На одиницю небезпечної речовини, часу чи концентрації?
Найпростіший і найочевидніший спосіб репрезентативного порівняння – звести щорічні дані до спільного знаменника й порівняти річні показники смертності з різних причин на 100 000 людей. Найновіший детальний статистичний звіт, що стосується США, датовано 2017 роком – і деякі тамтешні дані справді можуть здивувати.
Те, що вбивства забирають майже стільки ж життів, як лейкемія (6 проти 7,2), свідчить водночас про поступ у лікуванні цієї смертельної хвороби й про надзвичайну жорстокість американського суспільства. Від випадкових падінь умирає майже стільки само, скільки й від страшного раку підшлункової залози з його поганим постдіагностичним прогнозом виживання (11,2 проти 13,5).
Автомобільні аварії косять удвічі більше життів, ніж діабет (52,2 проти 25,7), а випадкові отруєння й токсичні речовини смертоносніші від раку грудей (19,9 проти 13,1). У всіх цих цифр один спільний знаменник (100 000 людей), але жодна з них не враховує тривалості контакту з певною причиною смерті. Убивства можуть траплятися у публічних і приватних місцях будь-якої пори – отже, ми ризикуємо бути вбитими 24 години на добу 365 днів на рік. На противагу їм, аварії (включно з тими, що супроводжуються смертю пішоходів) можуть ставатися, лише коли хтось їде за кермом – а більшість американців проводять за ним лише годину на день.
Інформативніші дані можна отримати, узявши час контакту з певним ризиковим фактором за спільний знаменник і порівнявши кількість жертв за годину такого контакту – тобто за годину, коли певна людина добровільно чи примусово наражається на певний конкретний ризик.
Середні показники смертності без урахування причини (на 1000 людей) регулярно фіксуються в усьому світі – як для цілих популяцій, так і для окремих віково-статевих груп. Загальна смертність дуже залежить від середнього віку населення. 2019 року середня світова смертність дорівнювала 7,6/1000, причому для Кенії (з її низьким рівнем харчування й охорони здоров’я) вона була більш ніж удвічі нижчою, ніж для Німеччини (5,4 проти 11,3), бо медіанний вік населення в Кенії (20 років) так само більш як удвічі менший, ніж у Німеччині (47 років). Дані про смертність від конкретних хвороб теж загальнодоступні. Чверть усіх таких смертей у США випадає на серцево-судинні захворювання (2,5/1000), п’ята частина (2/1000) – на різні види раку. Інформацію про смерті від травм (близько 1,4/1000 – падіння, 1,1/1000 — ДТП, 0,7/1000 – контакти з тваринами й лише 0,03/1000 – випадкові отруєння) і стихійних лих теж можна знайти в мережі.
Загальну смертність, смертність від хронічних хвороб і стихійних лих слід розраховувати на рік (8 766 годин із поправкою на високосність). Розраховуючи ризики таких поширених видів діяльності, як водіння машини чи авіаперельоти, спершу варто установити загальну кількість людей, які всім цим займаються, а потім розрахувати середньорічну кількість годин, витрачених на відповідні заняття. Той самий алгоритм стосується ураганів чи торнадо: ці бурі не трапляються щодня й не вражають абсолютно все населення великих країн.
В заможних країнах загальний ризик природної смерті – одна людина на 1 мільйон померлих на годину. Одна людина з близько 3 мільйонів помирає від серцевих хвороб, одна з близько 70 мільйонів – від випадкового падіння. Це досить низька ймовірність смерті, щоб середньостатистичний житель будь-якої заможної країни нею взагалі переймався. Цифри для конкретних статей і вікових категорій, ясна річ, інакші. Загальна смертність для представників обох статей у Канаді – 7,7/1000; для молодих (20–24 роки) чоловіків – лише 0,8/1000, а от для чоловіків мого віку (75–79 років) – уже 35/1000.
«Вацлав Сміл глибоко занурився в дуже специфічні теми, тож має право зробити крок назад і написати огляд для широкої аудиторії», – пише Гейтс в рецензії на книжку.
Добровільні і примусові ризики
Наскільки ми збільшуємо основні ризики чи ризики, пов’язані з такими неминучими подіями, як невідкладні операції чи короткі стаціонарні медичні обстеження, добровільно вдаючись до численних ризикованих учинків? Чи варто дуже переживати через неминучі примусові ризики внаслідок стихійних лих – від землетрусів до повеней?
Як уже було сказано вище, усі ці категорії дуже корисні для оцінки ризиків, але різниця між добровільним і примусовим контактом із ризиковим фактором не завжди очевидна. У світі існують як безумовно добровільні види ризикованої діяльності типу екстремальних видів спорту, так і очевидно неминучі примусові ризики на індивідуальному й колективному рівні (найпоширеніший приклад – зіткнення Землі з астероїдом). Однак багато ризикованих контактів не так легко чітко зарахувати до тієї чи іншої групи, бо між добровільними і примусовими ризиками не існує чіткої дихотомії: для родини, що побудувала собі заміський котедж мрії, добирання на роботу автівкою – свідомий вибір, а для мільйонів жителів Північної Америки – неминуча необхідність унаслідок жахливого стану транспортної системи.
Не забуваючи про всі ці ускладнення, я спершу поясню про ризики, пов’язані з водінням і польотами. Для обох видів діяльності спершу слід ретельно підрахувати кількість смертей, а потім застосувати необхідні припущення, щоб визначити уражену популяцію й сумарний час контакту з фактором ризику.
Для водіння авто роль відіграватиме, вочевидь, час, проведений за кермом (або на пасажирському сидінні). В Америці можна отримати інформацію про сукупну відстань, яку щороку проїжджають усі вантажні й легкові автомобілі (свіжа загальна щорічна цифра – близько 5,2 трильйона кілометрів), а кількість жертв ДТП після багаторічного спаду дещо піднялась і нині становить близько 40 000 на рік. Середньозважена швидкість 65 км/год дає нам щороку близько 80 мільярдів годин за кермом у США. З урахуванням 40 000 жертв ця цифра перетворюється на 0,0000005 жертв за годину їзди. Водити авто на порядок небезпечніше, ніж літати: під час їзди за кермом середні шанси загинути збільшуються приблизно вдвічі порівняно із сидінням удома чи роботою на городі (якщо ви не лазите високими драбинами й не працюєте з великою бензопилою).
В інших країнах, де аварійність вища, але жителі проводять за кермом значно менше часу, ніж американці й канадці (у Бразилії аварій приблизно вдвічі більше, а в країнах Африки на південь від Сахари — утричі), ці ризики можуть бути аж на порядок вищими.
Рейсові комерційні перельоти, які вже наприкінці минулого століття були дуже малоризиковими, за останні 20 років стали ще безпечнішими. Напевно, найпоказовіше в авіації буде порівнювати кількість жертв на 100 мільярдів пасажирокілометрів. 2010-го цей показник дорівнював 14,3, у 2017-му впав до рекордно низької цифри 0,65, але 2019-го знову зріс до 2,75. Можна сказати, що літати 2019 року було більш ніж уп’ятеро безпечніше від 2010-го й майже у 200 разів безпечніше, ніж на зорі епохи реактивних лайнерів у кінці 1950-х.
Виразити ці показники через ризик за годину контакту з його фактором дуже просто. Середній показник кількості смертей через нещасні випадки у 2015–2019 роках – 292. Якщо 4,2 мільярда пасажирів разом пролетіли 68 трильйонів пасажирокілометрів, це значить, що в середньому кожен пролетів близько 1900 кілометрів і провів у небі орієнтовно 2,5 години. Приблизно 10,5 мільярда пасажирогодин у повітрі, протягом яких загинуло 292 людини, дає нам 0,000000028 жертв на людину на годину польоту.
Це лише на 3 % більше від загального ризику смерті в повітрі, а для 70-річного чоловіка –узагалі на 1 %.
На іншому кінці спектра добровільних ризиків можна знайти види діяльності, у яких короткотривалість поєднується з високою ймовірністю смерті. Нема нічого ризикованішого від стрибків зі скель, веж, мостів і споруд. Автори найдостовірнішого дослідження цього добровільного божевілля проаналізували дані за 11 років стрибків із норвезького масиву К’єраґ, де летально закінчувався один стрибок із 2317 (усього смертей було 9). Середній ризик, отже, становить 0,04. Для порівняння: під час затяжних стрибків із парашутом фатальні інциденти ставались орієнтовно раз на 100 000 стрибків, а за найновішими американськими даними – на 250 000. Зазвичай спуск триває п’ять хвилин – отже, ризик померти, стрибнувши з парашутом, у 50 разів більше, ніж сидячи на стільці, але в тисячу разів менше, ніж стрибаючи з нерухомих об’єктів.
Насамкінець кілька ключових цифр, що стосуються одного з наймоторошніших недобровільних ризиків сучасності – ризику тероризму. У 1995–2017 роках від терористичних актів на території США загинуло 3516 людей: 2996 із них (85 %) – за один день, 11 вересня 2001 року. Отже, індивідуальний ризик по всій країні за ці 22 роки становив 6 × 10ˆ(-11), а для Мангеттена – на два порядки вище. У країнах, яким пощастило менше, кількість жертв тероризму суттєво вища: в Іраку 2017 року (коли від тероризму загинуло понад 4300 людей) ризик зріс до 1,3 × 10ˆ(-8), в Афганістані 2018-го (7 379 загиблих) — до 2,3 × 10ˆ(-8), але навіть такі цифри збільшують базовий ризик, на який ми наражаємося, бо просто живі, лише на кілька відсотків, і він лишається нижчим, ніж ризик, на який добровільно йдуть водії.
Однак попри їхню правильність, ці порівняння підкреслюють межі холоднокровних розрахунків. Більшість людей, які їздять на роботу машиною, роблять це лише в конкретний час, рідко проводять за кермом понад півтори години на день, їздять знайомими маршрутами й відчувають, що чудово контролюють ситуацію. Тероризм значно менш передбачуваний: у найстрашніші часи бомбардування чи стрілянина в Кабулі й Багдаді були раптовими й ставалися в людних місцях (мечетях, базарах). У містян нема надійного способу повністю уникнути цих загроз. Саме тому, попри низьку ймовірність, терористичні атаки викликають стільки невимірюваного жаху – цілком інакшого, ніж звичайна стурбованість через слизьку ранкову дорогу на роботу.
Загибель нашої цивілізації
Думаючи про рідкісні й справді надзвичайні ризики з глобальними наслідками та уявляючи катастрофи, яким під силу завдати значної шкоди чи навіть покласти край нинішній цивілізації, ми виходимо на новий рівень мислення, бо сприймаємо ці справжні (хоч і дуже малі) ризики зовсім не так, як побутові й поширені.
Мабуть, найліпший приклад природного ризику, який нікого безпосередньо не вб’є, але спричинить руйнування планетарного масштабу й багато супутніх жертв, – можливість катастрофічної геомагнітної бурі через викид корональної маси. Корона — це зовнішній шар сонячної атмосфери, і парадоксально, але в сотні разів гарячіший, ніж саме Сонце. Викиди корональної маси – колосальні викиди вибухово прискореного матеріалу, внутрішнє магнітне поле якого значно сильніше, ніж у фонового сонячного вітру й міжпланетного простору.
Найбільший із відомих викидів корональної маси розпочався вранці 1 вересня 1859 року, коли британський астроном Річард Керрінґтон із натури малював велику сонячну пляму, звідки відокремився величенький білий спалах у формі нирки. Це сталося майже за двадцять років до перших телефонів (1877) і першої централізованої електрогенерації (1882), тому зі значущих ефектів люди називали яскраве північне сяйво й перебої в роботі новопоставленої телеграфної мережі: іскрили дроти, переривалися чи й узагалі химерно вривалися повідомлення, операторів било струмом, часом ставались пожежі.
У нас є своєрідна демонстрація нинішніх наслідків викиду корональної маси: у березні 1989-го значно слабший викид відключив від електрики весь Квебек (6 мільйонів людей) на дев’ять годин. Через якісь тридцять років ми стали значно вразливішими, бо електрика тепер скрізь: і в телефонах, і в мейлах, і в міжнародному банкінгу, і в gps-навігації на всіх транспортних засобах і літаках – і навіть у десятках мільйонів машин.
Нас попередять: системи постійного спостереження за сонячною активністю виявлять будь-який викид маси й сповістять про нього за 12–15 годин до катастрофи. Утім, інтенсивність такого викиду можна буде виміряти, лише коли хвиля досягне Сонячної й геліосферичної обсерваторії за 1,5 мільйона кілометрів від Землі, – отже, на реакцію нам лишиться від години до 15 хвилин. Навіть помірні збитки означатимуть години чи дні зруйнованих комунікацій і перебоїв в електромережах, а масивна геомагнітна буря глобалізує ці перебої й лишить нас без інформації, транспорту й можливості платити кредиткою чи знімати гроші.
Але є й хороші новини. 2012 року дослідники повідомили, що ймовірність іще одного викиду керрінґтонівських масштабів за найближчі 10 років — 12 %, і наголосили, що через надзвичайну рідкісність цих подій їхню періодичність важко встановити, «а спрогнозувати їхнє настання в майбутньому майже неможливо». Не дивно, що ризик викидів корональної маси у 2020-х роках, який обчислила 2019-го група барселонських науковців, виявився не більшим від 0,46–1,88 %. Це значить, що найвища їхня ймовірність — 1/53, і вона заспокоює значно сильніше, ніж вищенаведені цифри.
Неприкрашена правда, якої зовсім не хочеться нинішньому світу, така: вірусні пандемії точно траплятимуться відносно часто й, попри неминучі спільні елементи, у кожної з них буде своя непередбачувана специфіка. На початку 2020 року у світі жило близько мільярда людей, старших від 62 років. На їхнє життя випало три вірусні пандемії: азійського грипу H2N2 (1957– 1959), гонконзького грипу H3N2 (1968–1970) і «свинячого» грипу H1N1 (2009).
Наступна пандемія була лише справою часу, але, як уже було сказано, ми ніколи не будемо готові до таких рідкісних загроз. Перші сходинки рейтингу глобальних ризиків, який Світовий економічний форум складав щороку з 2007-го до 2015-го, вісім разів посідали падіння вартості активів, фінансова криза й системний фінансовий крах і раз – криза водопостачання. Пандемії на перших трьох сходинках не бувало ніколи. Ось вам і всі колективні передбачення глобальних спеціалістів!
Ми зможемо підрахувати загальну кількість загиблих від коронавірусу, коли скінчиться ця найновіша пандемія, але вже маємо змогу оцінити її приблизні масштаби, порівнявши зі щорічною сезонною смертністю від грипу. На сезонний грип випадає близько 2% щорічних смертей від респіраторних хвороб, а його середня смертність становить 6/100 000. Це 15–20 % від смертності двох останніх пандемій ХХ століття (1957–1959, 1968–1970). Інакше кажучи, смертність першої була вшестеро, а другої – уп’ятеро вищою, ніж смертність від сезонного грипу.
Декілька програмних моментів
Там, де йдеться про ризик, трюїзмів не уникнути. Певною мірою ми здатні контролювати ситуацію. У розпал шлункового грипу чи коронавірусу багатьом людям не так і важко утриматися від куріння, алкоголю та наркотиків і лишитися вдома замість купувати квиток на круїзний лайнер, де мандруватимуть 5000 пасажирів і 3000 членів екіпажу. Комусь, однак, хочеться всього і зразу.
Більшості людей і держав важко належним чином реагувати на ризики малоймовірних, але масштабних подій. Застрахувати свій дім – одна річ (часто це навіть обов’язково), а інвестувати в сейсмостійкість (індивідуально чи колективно), щоб мінімізувати збитки від катаклізмів, які трапляються раз на сто років, – зовсім інша.
Утім, уникнути багатьох ризиків таки дуже важко, бо у деяких випадках між добровільними й примусовими ризиками важко провести чітку межу. До того ж переважно ризики не піддаються контролю. Щоби сильно знизити ризики стихійних лих, нам довелося б виселитися з великих територій своєї планети — передусім тих, де постійно трапляються масштабні землетруси й виверження вулканів (Тихоокеанський вогняний пояс), руйнівні циклонічні вітри та повені.
Інший комплекс трюїзмів стосується нашого оцінювання ризиків. Добровільні й звичні ризики ми часто недооцінюємо, а примусові й незнайомі – навпаки, переоцінюємо. Ми постійно перебільшуємо ризики, пов’язані з нещодавніми травматичними досвідами, і недооцінюємо ризик подій, щойно вони затираються в колективній та інституційній пам’яті.
Масова реакція на ризики продиктована радше страхом усього незнайомого, невідомого й незбагненного, ніж порівняльним аналізом можливих наслідків. Терористи завжди цим користувалися, змушуючи уряди держав витрачати надзвичайно великі суми на запобігання наступним атакам і нехтувати запобіжними заходами, які могли б урятувати більше життів за менші гроші в перерахунку на кожну врятовану жертву.
Годі знайти ліпшу ілюстрацію нехтування дешевими запобіжними заходами, які можуть урятувати життя, ніж американське ставлення до збройного насильства: навіть наймоторошніші з відомих масових убивств не привели до зміни законодавства. У другому десятилітті ХХІ століття близько 125 000 американців було вбито з вогнепальної зброї. Від рук терористів у 2010-х роках загинуло 170 американців, тобто майже в тисячу разів менше.
Чи є в мене корисний прогноз наостанок? Якщо ми визнаємо, що повністю позбавлене ризиків життя неможливе, зусилля з їхньої мінімізації стануть основним рушієм людського прогресу.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
