Ілларіон Павлюк, 43, – офіцер ЗСУ, начальник управління преси та інформації Міноборони. А ще він один з найпопулярніших українських письменників, автор книги «Я бачу, вас цікавить пітьма». У 2023-му сукупний наклад його книжок зріс майже впʼятеро. Як уживаються ролі офіцера та письменника?
У мене дві іпостасі. У мирному часі я письменник, у воєнному – офіцер ЗСУ. Відповідаю за комунікації Міністерства оборони.
Часто починаю писати книгу з якогось епізоду. Але він ніколи не лишається першим, інколи його навіть немає у фінальній версії. «Пітьма» почалась із ланцюжка асоціацій, коли я побачив трейлер фільму. Якого – не має значення. Я почав уявляти місцину, де люди живуть одним і тим самим життям, яке їм не подобається. Все почалося з назви «Буськів сад». Вона виникла ще до того, як я зрозумів, що це за селище і про що книга.
Всі ідеї я записую, щойно вони виникають. У мене багато ідей, описаних буквально двома рядками, на рівні «А що, якщо?..». Мій товариш каже, я пишу нелінійно. Так і є. У книзі, яку я пишу зараз, багато подій відбуваються не послідовно у часі. Тому закономірно, що я створюю її не з початку до кінця, а з середини у різні боки.
Придумати сюжет – найпростіше. Щоб він став вартісним, потрібна глибина. Коли замислюєшся над нею, починаєш будувати всесвіт і персонажів. Що глибше, то більше персонажів та життєвих історій доведеться створити – яких ти, можливо, навіть не будеш змальовувати. Але тоді розповідь отримує достовірність і сенс.
«Пітьма» – складна для мене книжка. Не тільки тому, що там огидні персонажі. І не тому, що в історії кожного з них – реальні події. А тому, що факти, які лягли в основу історії, довелося прикрашати: в реальному вигляді вони були надто огидні, щоб ставати частиною книги. Того року, коли я писав «Пітьму», я втратив доньку. Я проживав власну трагедію й по‑своєму змальовував її в книжці.
Найбільше мене цікавить мотивація вчинків і вибору. В моєму житті вторгнення змінило все. Я сиджу у чужій квартирі, моя родина – за девʼять годин машиною звідси. Бачу сімʼю кілька разів на рік. Я дуже сумнівався, що доживу до 42 років. Потім думав, що до 43 – точно ні. Тепер маю щастя нести службу в Києві та припускати, що, може, доживу до 44. Моє звичайне життя на паузі, я живу іншим. І роблю те, чого не збирався робити. Будую карʼєру, про яку ніколи не думав. Зараз усе інакше, і неможливо спрогнозувати, коли щось повернеться назад.
Перший рік після вторгнення я навіть не згадував, що колись писав. З того часу, як опинився у Міноборони, не те що не пишу – у мене завдання просто спати стільки годин, щоб уранці мати змогу встати. У підрозділі, де я служив у 2022 році, мене постійно питали: «Ти ж письменник, напишеш про війну?» Одного разу після операції подумав: напишу сторінку нотаток. Це була вдала операція з точки зору драматургії – гарна кульмінація в хорошій книжці про розвідку. Я написав, і це було жахливо. Коли описуєш смерть людини, навіть ворога, якого ти вбив, не маючи не те що жалю, а навіть думки про це… Це не те, що мені хочеться давати читати людям.
Не знаю, як написати книгу про війну, щоб вона не була така ж огидна, як війна. Я не пацифіст. Бути у війську – важлива і достойна робота. Найкраща на сьогодні. Але я дуже далекий від романтизації смерті, від того, щоб отримувати від неї задоволення. У мене це не поєднується з уявленнями про літературу.
Не уявляю, про що розпитувати маніяка‑вбивцю. Мені нічого про нього не цікаво. А от вчинки, які здаються звичайними, а насправді у них – все зло світу, мені дуже цікаві.У «Пітьмі» це використано як прийом, коли тягнеш ниточку з якимось дрібним гріхом – просто байдужість, просто дурість – і витягуєш якийсь жах. Ця сіра зона мені цікава. Саме там невизначеність.
У своїх документальних фільмах ми повторювали соціальні експерименти Соломона Аша і Стенлі Мілґрема й шукали протиотруту до маніпуляцій. Закономірність, яку ми помітили, – найбільше їм опираються люди, здатні засумніватися у власній правоті. Критичне мислення – це коли бажання дізнатися, як насправді, сильніше за бажання мати рацію.
Багато людей не вміють казати «Я тебе люблю». Це жахливий симптом. Що менше ми здатні на такі прості слова, то гірше.
Книжки потрібні, щоб робити світ кращим. Для чого ще?
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
