Категорія: Життя
Дата: 05 травня 09:00

Кожній українській компанії доведеться стати інклюзивною. Чи готова ваша? Як будують інклюзивні робочі місця у ДТЕК, «Укрзалізниці» та НБУ

Юлія Карманська

Forbes

6 хв читання

У вересні 2023-го в Україні було 3 млн людей з інвалідністю, свідчать дані Мінсоцполітики. Війна збільшуватиме цю кількість. «Скоріш за все, у світі не існуватиме схожих прецедентів з точки зору кількості людей з інвалідністю, – каже голова НБУ Андрій Пишний. – Ми повинні створити чи не найбільше інклюзивне суспільство у світі». Деякі компанії почали з себе.

Голова Національного банку Андрій Пишний давно вважає своєю місією створення інклюзивного простору. З моменту втрати слуху він вирішив, що не стане невидимим. Нині він єдиний у світі голова Нацбанку з вадами слуху. Один із його викликів – створити інклюзивний простір у НБУ, де буде комфортно працювати ветеранам.

«Ветерани – звичайні люди із надзвичайним досвідом; вони не дорівнюють людям з інвалідністю», – зауважив на форумі «НадЛюди» заступник міністра економіки та модератор діалогу «Інклюзивність: практичний досвід» Ігор Безкаравайний. Утім, саме повернення ветеранів зрештою мотивувало багато бізнесів звернути увагу на інклюзивність – фізичну та ментальну.

Вісім років тому систем реабілітації, адаптації та повернення не було, каже Безкаравайний. Відтоді компанії зробили крок уперед.

У ДТЕК працює 50 000 людей, ще 5000 служать у Збройних силах України. Компанія проходить весь шлях зі «своїм» мобілізованим – від допомоги з амуніцією до перепрофілювання та отримання нової посади, якщо є така необхідність. В «Укрзалізниці» служать 10 200 з 225 000 працівників.

У компанії ветеранів вважають демографічним капіталом, за який варто боротись. Їм допомагають реабілітуватися, до їхнього повернення готують робочі місця, а за потреби –додають нові посади.

Як найбільші українські компанії впроваджують інклюзивність на робочих місцях?

Розбити скляну стіну

Голова Національного банку Андрій Пишний

У 35 років мені здавалося, що все попереду. А потім я вліпився у величезну бетонну стіну обставин. Я втратив слух. Мені потрібно було опановувати жестову мову, бо реальність змінилась – я опинився перед скляною стіною. Скляна стіна – це дуже гарна метафора, бо ти всіх бачиш, але нікого не чуєш.

Втрата слуху відгороджує від світу людей. Втрата зору – від світу речей.

Я провів сотні годин в інтернет-пошуках історій успіху людей, які себе не втратили. Навчитися читати по губах стало єдиним способом зберегти своє життя, коло спілкування, професію, навички. Наступна проблема – знайти спосіб цього навчитись. В Україні такого навчання не існувало.

Радянська система була побудована за принципами резервації – глухі до глухих, незрячі до незрячих. Суспільство уклало своєрідний договір: ми для вас щось робимо, ви клеїте коробки, але в наш світ «нормальних людей» не заходьте. А головний принцип інклюзивного простору та інклюзивного суспільства – рівний з рівним.

Я знайшов лише одну викладачку, яка мені викладала за підручниками 1960-х років. Кожен день починався зі спілкування з нею о 8-й ранку. Рік розмов дозволили мені опанувати навичку.

Я не лише вчився, а й вчив. Оточення, друзів, родину. Місія людини, яка потребує інклюзії, полягає у зміні простору навколо. Я був єдиним народним депутатом у парламенті, що має вади слуху. Під мене переробляли систему Ради, бо я наполіг на цьому. Як народний депутат, я активував дуже багато процесів, повʼязаних із захистом людей із вадами слуху.

Зрозуміти місію мені допомогла 11-річна дівчинка. Ще коли я пристосовувався до нових обставин, у мене було довге волосся, яке прикривало слухові апарати. Я їх соромився. Але у блозі «Української правди» вирішив оголосити про свої вади слуху.

Через день я отримав електронного листа від мами 11-річної дитини, яка погано чує і користується двома слуховими апаратами. Наступного ранку дитина пішла до школи з тугим високим хвостом, відкривши обидва слухових апарати. Після цього я зробив зачіску, яку ви бачите. Ця дівчинка була сильнішою за 37-річного мене. Вона показала приклад.

Інклюзія – це життєва філософія, яка повинна зробити нас сильнішими. Скоріш за все, у світі не існуватиме схожих прецедентів з точки зору кількості людей з інвалідністю. Це те, що принесла війна. Ми повинні створити чи не найбільше інклюзивне суспільство у світі.

Інклюзія – це життєва філософія. Андрій Пишний на форумі «НадЛюди».

НБУ готується до того, щоб бути інклюзивним роботодавцем. Нещодавно я зустрівся з військовим Андрієм Смоленським, який втратив обидві руки та зір. Він фінансист і хотів працювати в Національному банку. Перед нами постав виклик – зробити так, щоб він зміг це робити. Моє повідомлення до роботодавців: зробіть так, щоб ті, хто повертається з фронту, могли реінтегруватися.

Що отримає компанія, яка реінтегрує людей з інвалідністю? Можливість стати кращою і відчути справедливість. У 2014 році в Ощадбанку я вперше розповідав колективу про те, що потрібно відкривати інклюзивні відділення, бо у нас зʼявилися 20-річні ветерани. Колектив мене не розумів. Нещодавно вони презентували безбарʼєрність як частину ДНК. Цей елемент робить усіх ближчими, більш свідомими.

Інклюзивні відділення працювали більш ефективно з точки зору економічного результату, тому що там панували емпатія та, відповідно, зовсім інший рівень сервісу. Туди хотіли приходити не лише люди з інвалідністю, бо там була набагато краща атмосфера. Компанія з програмою реінтеграції отримує можливість і емпатію.

Створити нові сенси

Виконавчий директор ДТЕК Дмитро Сахарук

У нашій компанії працює 50 000 людей, і 5000 служать у Збройних силах України. На жаль, 268 людей загинуло, майже 1000 поранених, 61 людина зникла безвісти, 15 людей у полоні. Повернулися майже 700.

Головне і найскладніше завдання – формувати правильне ставлення, розуміння, як говорити та співпрацювати з ветеранами. Наш підхід: ми повинні бути гордими і вдячними за те, що вони зробили. Як приклад прояву підходу – ветерани зможуть працевлаштовуватися протягом години, а не трьох днів.

Наша підтримка починається, коли працівники лише йдуть у військо. Зокрема, ми надаємо можливість придбати амуніцію частково нашим коштом. Далі – ми підтримуємо контакт із людьми. Військовослужбовці кажуть, що наявність звʼязку з роботою є критично важливою – він допомагає повернутися. На кожному підприємстві ми створили комітети, які розглядають звернення щодо підтримки сімей, бо часто у військовослужбовця немає можливості займатися батьками чи дітьми.

На етапі повернення – психологічна реабілітація. Для ветеранів ми створили окрему програму «Ветеран плюс», яка передбачає розширену систему медичного страхування. Вона включає додаткові діагностику, реабілітацію, медикаменти, покриття на лікування хронічних хвороб або специфічних потреб. Наприклад, завдяки додатковому дослідженню працівникові вдалось врятувати кінцівку, яку мали ампутувати.

Наступний етап – реінтеграція в контексті додаткової професійної освіти і охорони праці. Далі – програма реінтеграції в колективи – ми намагаємося повернути людей у групи, в яких вони працювали раніше.

Ми створили 50 посад, на яких можуть працювати люди з інвалідністю: комірник, архіваріус і подібні. Але ми зрозуміли, що не можна людину направити на архіваріуса, якщо людина не бачить сенсу в цій роботі. Ми перенавчимо, але людина має бачити зміст. І його створення є найскладнішим завданням для нас.

Ветерани – рятівники не лише на фронті

Голова правління АТ «Укрзалізниця» Євген Лященко

В «Укрзалізниці» 10 200 людей у лавах ЗСУ. Повернулося десь 15%. Коли з’явилися перші поранені та загиблі, нам було важливо тримати звʼязок і надавати допомогу. Ветеранська тема почалася з вибудовування комунікації із пораненими, їхніми родинами і родинами загиблих.

Потім ми зрозуміли, що ветеранам потрібно повертатися до роботи, і створили центр адвокації. Він допомагає не тільки реабілітуватися ветерану, а й підготувати для нього робоче місце і команду, до якої той повертається.

Зараз ми готуємо процеси всередині компанії, зберігаючи допомогу, адаптацію і реабілітацію ветеранів. Але ми зрозуміли, що демографічна криза, на жаль, тільки поглиблюється. І десь вісім місяців тому в мене виникла теза, що ветерани – це наш демографічний капітал, за який ми боремось.

Місія бізнесу в Україні – змінювати філософію і культуру. Треба перейти з моделі, коли була квота на кількість працівників з інвалідністю і завданням керівника було якось витримати цю квоту, до моделі, в якій ветерани є людським капіталом, нашими рятівниками не лише на фронті, а й усередині компанії. Ветерани – це не тягар, який потрібно квотувати!

Матеріали по темі