Категорія
Життя
Дата

Крихкий ironman. Пам’яті засновника комунікаційної агенції Postmen Ярослава Ведмедя

4 хв читання

Ярослав Ведмідь, засновник комунікаційної агенції Postmen /Олена Ведмідь

Ярослав Ведмідь, засновник комунікаційної агенції Postmen. Фото Олена Ведмідь

17 лютого — тиждень, як не стало засновника та CEO комунікаційної агенції Postmen Ярослава Ведмедя. 10 лютого він помер від зупинки серця. Postmen під його керівництвом двічі ставала комунікаційною агенцією року в Україні. Forbes Ukraine попросив друга Ярослава та літературного критика Євгенія Стасіневича розповісти, якою він був людиною

Оформлюйте передплату на 6 номерів Forbes Ukraine зі змістовними інтерв’ю, рейтингами та аналітикою, тепер зі знижкою 50%.

Ми познайомились із Ярославом восени 2019-го. Точніше – нас познайомила його дружина Олена. Переоцінити її роль у цій історії та загалом у житті того, хто створив Postmen, неможливо. Приводом стали книги й бажання, аби їх у щоденному житті було більше, а їхнє читання стало осмисленішим. 

Йшлося про приватний книжковий клуб. Для мене це був достатньо новий досвід, але тоді в нас вийшло. І виходило протягом багатьох років. Саме тоді ми обидва дивною любов’ю полюбили американського письменника Кормака Маккарті. Яріка особливо зачепив «Кривавий меридіан»: жаский і по-чорному поетичний роман. 

До речі, ця симпатія теж непогано характеризує Ярослава: він любив реальні шаленства, по-своєму був залежний від них. Але в цих безумствах мала бути краса. Певна тонкість. 

Не менш яскраво характеризує його і той факт, що задум він вирішив масштабувати: літературний гурток поширився на весь Postmen. Раз на місяць ми читали важливу світову чи українську книгу, а потім дві години її обговорювали. І продовжимо це робити. І в пам’ять про Ярослава, і тому, що це дуже «постменівська» історія: прокачувати в собі вкрай різні сторони.

Вплив на культуру

Але і це ще не кінець, якщо говорити про переростання початкових меж. Оскільки розмов про ширше культурне коло було чимало і на літгуртках, і в особистих розмовах, врешті це призвело до ще активнішої співпраці: Ярослав захотів вивести агенцію на територію великих виставкових проєктів, а я зміг серйозніше підійти до власної кураторської іпостасі. 

Так посеред пандемії та центру Києва – взимку 2021-го та в співпраці з Павлом Гудімовим і Міністерством культури – реалізувалась ювілейна виставка «Леся Українка: 150 імен». Як на мене, важливий розділ в українських практиках зміни ставлення до наших класикинь і класиків. 

Наприкінці того року з нами трапився ще один спільний проєкт – «Земля: неймовірна Україна» як останній акорд державних святкувань 30-ліття незалежності. Зважаючи на тодішні погодні умови та супутні виклики виставки-досвіду просто неба, що реалізовувалась у модулях-контейнерах, це було сильно. 

Врешті – ювілейний мистецький гранд-проєкт «Світ Сковороди», присвячений 300-літтю чільного українського мислителя. Де кількість викликів і форс-мажорів стала максимальною: на монтаж ми заходили наприкінці осені 2022-го в блекаутному й принишклому Києві. Проте і тут – фірмовий почерк Ярослава – особливих сумнівів не було: на нараді на початку листопада, коли постало питання, чи ми все-таки вкручуємось у цю історію, воно надто й не дебатувалось. Звісно, продовжуємо. І привеземо пошкоджену скульптуру Сковороди з обстріляного музею в Сковородинівці. 

Здається, це було те най-най, що ми зробили разом. Коли «світло свободи перемагало темряву». 

Це якщо говорити про роботу. Хоча річ у тому, що Ярік не надто розмежовував власне роботу і решту життя. Це давало йому додатковий час на всі плановані й принагідні безумства агенції, проте й створювало зрозумілі труднощі. 

Запальна суміш з ідеалізму та прагматизму

Він неймовірно швидко розганявся та міг тримати цей темп довго: це допомагало йому і в спорті (марафони, Ironman, UTMB довкола Монблану і через Альпи). Але з гальмуванням і відпочинком було куди складніше. Тут я цілком розділяв його дискомфорти. Про це ми говорили чи не частіше, ніж про книги та роботу. 

Всередині Ярослава було чимало дивовиж, про різні його риси багато писали останніми днями в соцмережах. Мене ж особливо дивувала запальна суміш з ідеалізму та прагматизму. Наскільки стрімко він міг застрибувати в найнепевніші та амбітні задуми, вкладаючи своє (сили, час, гроші), – і як не менш швидко міг перемикатися на бізнес-логіку. 

Цей діапазон – одна з основ його чарівності для мене.

Влітку Ярослав повозив фотографа світової слави Стіва Маккаррі деокупованими областями: Чернігівщина, Харківщина. До речі, початково на нього вийшла також дружина Ярослава – Олена. І ще одне «до речі»: пристрасть Ярчика до фотографій та фотокниг, особливо японських, була такою, що навіть мене дещо захопила. І принаймні одне ім’я з його улюблених фотографів я запам’ятав назавжди: Дайдо Моріяма. Ярослав навіть утворив похідне слово на позначення відповідної стилістики: «моріямівщина». 

Після поїздки з Маккаррі Ярчик повернувся сильно сприкреним. Війна і до цього була невіддільною частиною його щоденних переживань і наших розмов. Однак після того він вирішив діяти активніше: долучився до мітингів під КМДА з вимогою виділяти куди більше грошей з міського бюджету на ЗСУ, думав про створення гуртка зі збирання дронів, запустив кампанію «Мільйон на дрон». І все одно був сприкрений. 

Усі ці дні від 10 лютого, дня смерті Ярослава, думаю ось про що: війна та супутні їй тяжкі реалії були тим чинником, який також спричинився до того, що його серце раптом зупинилось. Посеред тренування та аж такого шаленого життя. З десятками проєктів, тріатлоном, громадськими навантаженнями. Неймовірно теплою сім’єю. Захопленнями (де і сади, і японська мова) та пристрастями (найрізноманітніший спорт). 

Залізна людина насправді була крихкою. Втомленою. Внутрішньо тендітною.

Хочеться закінчити також книжками. Окрім Маккаррі, Ярославу свого часу сильно сподобався історик Тоні Джадт. Я тішився, бо теж раніше підпав під чари цього інтелектуала з твердими морально-соціальними переконаннями. 

Коли Ярік добрався до ключової Джадтової монографії «Після війни», ми говорили тільки про неї. Про її масштаб, візії, кропітку роботу, дослідницьку сміливість, навіть нахабність. Чому? Бо це було і про Ярослава також: там він побачив те, що було властиво йому самому. 

Хоча це можна було спостерегти лише з боку та з дистанції, сам Ярік лише щиро захоплювався прочитаним. А потім взявся перечитувати книгу. На 900 сторінок збільшеного формату дрібним шрифтом. І перечитав. І хотів це зробити ще раз. І був агентом її впливу серед знайомих: адже і наше «після війни» врешті настане, слід готуватися вже. 

Драйв плюс допитливість плюс непосидючість помножити на емпатію та категоричність. І взяти у квадрат. Але і це лиш дуже приблизна формула, якою можна описати небуденного Ярослава Ведмедя. 

Одним з його улюблених вигуків було «тидииищ!». Саме таке враження він справляв на людей. І справив на мене. 

Спасибі, Ярче. Дякую за такого тебе. Це було незабутньо. Це таким і лишається.

Матеріали по темі
Контриб'ютори співпрацюють із Forbes на позаштатній основі. Їхні тексти відображають особисту точку зору. У вас інша думка? Пишіть нашій редакторці Тетяні Павлушенко – [email protected]

Отримуйте щоденний лист з останніми матеріалами та головними новинами від Forbes Ukraine

Дякуємо за підписку

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Попередній слайд
Наступний слайд
Другий випуск 2025 року вже у продажу

Замовляйте з безкоштовною доставкою по Україні