Співвласник «Нової Пошти» Володимир Поперешнюк пропонує приватизувати всі державні навчальні заклади в Україні. Його позиція радикальна – чим більше держава неефективно витрачає грошей на освіту, тим більше це гальмує економічний розвиток і добробут людей. Ідею бізнесмена в соцмережах сприйняли холодно. Forbes Ukraine попросив економіста Ярослава Романчука та координатора ініціативної групи в «Інакша освіта» Віталія Хромця прокоментувати, як приватизація може вплинути на систему освіти
«Боротьба за школу між чиновником і людиною». Думка економіста Ярослава Романчука (нижче – думка Віталія Хромця)
Хто контролює школу, той контролює суспільство, владу та економіку. «Школа» – система освітніх закладів, від початкового рівня до університету, аспірантури та докторантури.
Радянські диктатори встановили монополію на школу, щоб підпорядкувати і підкорити народ. Державна монополія на школу – єдина метафорична петля на шиї людини. З економічного погляду – це оптимізація витрат держави на виробництво потрібного «людського матеріалу»: тотальної лояльності, беззаперечного підпорядкування начальнику, вивченому колективізму, обнуленню свого «Я», організації всього життя навколо держави, жертовності в імʼя цілей, що декларуються начальником.
Консервація радянської системи освіти – одна з грубих помилок пострадянської трансформації України. Ні в 1990-ті, ні у 2000-ні було «не на часі». Школа не знала, як себе реформувати. Менеджери системи освіти знали лише радянську модель. Професура, викладачі були занурені у виживання – було не до реформ. Вони скористалися своїм статусом монополіста і, зловживаючи попитом населення на знання, на престиж, перетворили храм знань/науки на хлів.
Відбулася гіперінфляція атестатів/дипломів. Так само, як із грошима. Гривня 90-х та гривня 2020-х – дві великі різниці. Атестат/диплом 80-х та 2020-х обʼєднує лише печатка держави.
Система освіти й економіка
(натисність "читати більше")
Застосуємо до системи освіти закон попиту та пропозиції, оцінимо мотивацію основних учасників, врахуємо історичний досвід і контекст реальної економіки.
До XX століття знання були справді долею аристократії, жерців і багатих людей, яких було дуже мало. Бурхливий розвиток капіталізму, промислова революція, глобалізація початку XX століття створили попит на знання, навички, здатність працювати з інформацією. Люди розуміли вигоду та користь від придбання трьох R: читання, письма та арифметики (Reading, Riting, Rithmetic).
Без сумніву, зростання попиту на освіту (знання, навички, інформацію) отримало б адекватну пропозицію з боку приватного бізнесу. У той історичний момент держава обіцяла впоратися із завданням ліквідувати безграмотність швидко та якісно. Не спокушені теорією державного інтервенціонізму, захоплені марксизмом, люди повірили політикам і чиновникам. Незабаром вся школа опинилася під державним контролем.
Ідеологи великої держави легко розширили функціонал державної монополії. Вона перетворилася на потужний маніпуляційний централізований інститут формування сенсів і думок. Так було простіше керувати масами та мінімізувати прихід до влади класових опонентів.
У XX столітті народилася теорія ендогенного економічного зростання: інвестувати потрібно не тільки у верстати, машини та обладнання, але насамперед у знання. Американський економіст Пол Ромер включив цей чинник у теорію зростання, не вдаючись до якісних параметрів категорії «знання».
Чи кожне «знання» позитивно впливає на темпи економічного зростання? Як відрізнити «якісне» знання від «неякісного»? Які умови мають бути для створення «якісного» знання? Хто буде судити про рівень його перспективності? Чи загальна вища освіта є адекватним способом підготовки людського капіталу до економіки знань? Чи є збільшення інвестицій держави в науку та дослідження (R&D) необхідним для прискорення економічного зростання в епоху економіки знань?
Політики і чиновники не поспішали себе турбувати відповідями на ці питання. Натомість для себе вони винесли таку інструкцію: «державні інвестиції в школу – благо». Країни, які розвиваються, вважали, що такий шлях забезпечить їм успішний наздоганяючий розвиток. Ось що вийшло.
За даними співдиректора Інституту досліджень розвитку Нью-Йоркського університету Вільяма Істерлі, який багато років працював економістом Світового банку, у період з 1960-го до 1990-й у світі різко зросли витрати на освіту, збільшилося охоплення вищою освітою. У 1960 році у 29 країнах взагалі не було університетів. Частка студентів у світі з 1960-й по 1990 рік збільшилася в сім разів, з 1% населення до 7,5%. Однак це ніяк не вплинуло на темпи економічного зростання.
Ціла низка досліджень не встановила причинно-наслідкового звʼязку між інвестиціями в освіту та зростанням ВВП. У деяких випадках спостерігається негативна кореляція між цими показниками. Наприклад, в Анголі, Мозамбіку, Судані, Сенегалі, Замбії витрати на освіту різко зросли, але країни так і залишилися в зоні бідності.
Японія ж порівняно мало вкладала в людський капітал, показуючи високі темпи економічного зростання. Протягом багатьох років у країнах ЄС частка держави у фінансуванні R&D набагато більша, ніж в США, але саме Америка стала світовим лідером у сфері сучасних технологій, генерації нематеріальних активів.
У Радянському Союзі витрати на освіту були зіставні із західними, але це ніяк не транслювалось у зростання добробуту. Випуск продукції на одного робітника в бідних країнах протягом 1960-х становив 3%, у 1970-х – 2,5%, а в 1980-му – мінус 0,5%. Тенденція збіглася зі стрімким зростанням витрат на освіту. Отже, формальне збільшення видатків на освіту не є панацеєю для економічного зростання.
«Попри суттєве зростання науково-дослідної та дослідно-конструкторської роботи (R&D) та інших форм інновацій з 1970-х, останнім технологічним відкриттям ще доведеться генерувати таке стійке зростання продуктивності, яке було забезпечене попередніми промисловими революціями. Насправді країни з високим доходом спостерігають протилежний ефект: замість того, щоб інвестиції в інновації стимулювали зростання, ми стали свідками тривалого уповільнення продуктивності з 1970-х», – зазначають дослідники Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ).
Україна – переконливий доказ, що формальні інвестиції в освіту не є гарантією успішного розвитку. У Глобальному індексі інноваційності 2022 року Україна за фактором «освіта» посіла 26 місце, щодо «учень/вчитель» – на 11 місці, за вищою освітою – на 40-му. Таку оцінку країна отримала у межах державної монополії на освіту. За темпами ж економічного зростання, рівнем добробуту, економічною свободою, верховенством права та захистом власності Україна є явним аутсайдером.
Формально атестати й дипломи є, кандидати та доктори наук випускаються, але це все знаходиться в певному коконі, немає нічого спільного з реальним життям. Ба більше, гроші платників податків, коштом яких утримуються освітні установи, витікають за кордон разом із мігрантами.
Школа перетворилася на гальмо розвитку як економіки, так і суспільства. Українській системі освіти, яка не адаптована до імперативів сучасного ринку праці, потрібна глибока системна реформа.
Ярослав Романчук Фото з особистого архіву
У XXI столітті життя, бізнес і суспільство виявляють попит на критичне мислення, креативність, вміння відокремлювати факти від фейків, гнучко та адекватно реагувати на технологічні зміни, орієнтуватися на бажання споживача, поєднувати високий рівень IQ та EQ. Економіка нематеріальних активів стає нарівні із традиційною. Ми живемо в бурхливих потоках інформації в різних формах і форматах. Школа має бути гнучкою, інтерактивною, орієнтованою на реальне життя та ринок праці. Має бути smart, а не відтворювати моделі радянської тоталітарної оргструктури.
Школа початку XX століття давно виконала свою роль. Усі люди вміють читати, писати і рахувати. Школа XXI століття має вчити людей думати. Для цього не потрібне Міністерство освіти та ВАК, єдина державна програма для початкової, середньої та вищої школи. Не потрібна мережа інспекторів, районних і міських бюрократів від освіти. Нам потрібно максимально наблизити школу до реального життя.
Є лише одна соціальна група, яка практично довела свою ефективність у виробництві необхідних людям товарів/послуг – підприємці. Найякісніші, динамічніші, продуктивніші сектори – ті, в яких на основі приватної власності працює відкрита конкуренція та різноманітність пропозиції.
Перетворення школи на smart інститут
Кілька основних пропозицій щодо реформи сектору виробництва знань, умінь і компетенцій:
- Ліквідувати Міністерство освіти, ВАК та Академію наук як державні органи; мережу районних, міських відділів освіти, які сьогодні здійснюють контроль за школою.
- Розділити функції замовника/фінансиста і виробника освітніх послуг. Держава формує замовлення послуги початкової, середньої освіти, повністю чи частково фінансує його (за принципом «гроші йдуть за учнем»). Виробником освітніх послуг є приватні школи, які конкурують за учнів на ринку.
- Перетворити школи у ВАТ/ЗАТ, вихід зі складу засновників держави, безплатно передати частину акцій вчителям, визначити формат участі в управлінні школами інвесторів, батьків та учнів як стейкхолдерів процесу. Допуск до ринку освітніх послуг іноземних виробників.
- Скасувати ліцензування шкіл, перейти у режим саморегулювання. Кожній школі чи групі шкіл потрібно надати право виробляти свої освітні стандарти і програми. Орієнтир – ринок праці і знань ЄС та світу.
- Розширити можливості домашнього навчання, створити початкові, середні школи різних форматів, програм і режимів навчання.
- Зняти заборони та обмеження на створення освітніх організацій, неліцензійне виробництво освітніх послуг бізнесу та недержавним організаціям.
Україна не може дозволити собі зберегти порочні радянські інститути, які відірвані від реального життя та ринку праці. Українці повинні мати право вільно обирати виробників знань/компетенцій. Це не забаганка догматиків-лібералів. Це імператив сучасного світу.
Віталій Хромець Фото з особистого архіву
«Освіта не дорівнює ринок». Думка освітянина Віталія Хромця
Володимир Поперешнюк у своєму дописі намагається розвінчати міф про нібито позитивну роль у розвитку економіки державних інвестицій і витрат на освіту та науку.
Але бізнесмен вийшов на ширшу проблематику, на яку дає свої відповіді. Вона обертається навколо двох питань:
- Чи сприяють державні інвестиції в освіту добробуту людей? – «Не сприяють».
- Яка освіта нам потрібна, яка буде впливати на підвищення добробуту людей? – «Це на 100% роздержавлення освіти».
Поперешнюк пропонує два чітких моральних критерії оцінки освіти:
- Державна освіта – це погано.
- Недержавна освіта – це добре.
Це лібертаріанський погляд (має бути мінімум держави) на те, як ми маємо рухатися від «поганої» до «доброї» освіти. Ці «лібертаріанські окуляри» призводять до того, що деякі ключові аспекти функціонування освіти просто не враховуються.
Погоджуюся з автором, що радянська система не дуже дбала про добробут людини, але якщо цей висновок ґрунтується на порівняльному аналізі з капіталістичними країнами.
Але можна сказати й те, що радянська влада дуже дбала про добробут, якщо порівняти добробут пересічного громадянина СРСР з пересічним громадянином КНДР.
Водночас радянська система освіти була дуже корисною, оскільки гарантовано забезпечувала вертикальну мобільність: кожен випускник того чи іншого закладу освіти отримував місце в соціальній ієрархії відповідно до його освіти. Тому у цьому сенсі освіта дбала про добробут людини. Але підкреслю, це якщо говорити сфокусовано не щодо загальної моделі існування СРСР, а саме кореляції освіти й добробуту.
Проблема з «радянською освітою» виникла вже в незалежній Україні, коли освітня система залишалася радянською та відтворювала людину того суспільства і держави, якої вже не було. Тому проблема української освіти полягає в тому, що у нас немає візії майбутнього України.
Іншими словами – ми не дали відповіді на запитання, яке суспільство ми будуємо і в якій країні хочемо жити. Відповідь Поперешнюка проста: це має бути суспільство та країна, в якій все визначає виключно вільний ринок.
Автор пропонує:
- Провести приватизацію всіх державних навчальних і наукових закладів освіти.
- Провести тотальну дерегуляцію всієї освітньої сфери.
- Ліквідувати Міністерство освіти й назавжди прибрати чиновників від освіти та науки.
Поміркуємо щодо цих пропозицій.
1. Уявімо, що перший пункт виконано. Нагадаю, головний критерій для автора – вплив освіти на добробут людини.
Чи впливає на добробут людини фундаментальна фізика, теоретична математика, класична філологія, філософія, історія? Перелік можна продовжувати. Якщо реалізувати побажання автора, в наступному поколінні ми втратимо ту складність культури, яку маємо. А ось добробут буде визначатися виключно матеріальними благами. Уявімо, яку карикатуру на людину ми зрештою отримаємо.
2. Тотальна дерегуляція освітньої сфери має стосуватися й вимог. Наприклад, підготовки лікарів? Якщо певний дерегулятор вирішить, що хірурга можна допускати до хірургічної практики без інтернатури. Якщо доведеться лягати під ніж до такого «фахівця», хто б ризикнув?
3. Ліквідувавши Міністерство освіти, хто тоді має займатися реалізацією освітньої політики? Якщо у нас немає освітньої політики та її визначає вільний ринок, тоді у нас зникне (дивись пункт 1) все те, що не впливає безпосередньо на матеріальний добробут людини.
Отже, ринковий лібертаріанський підхід не тільки не допоможе, але й зашкодить добробуту людини. Оскільки складність економіки й ринку визначається складністю суспільства, в якому ця економіка та ринок реалізується.
Складність і технологічність економіки є похідними від складності суспільства, а не навпаки. Ми маємо рухатися у зворотному напрямку від того, що пропонує Поперешнюк.
Забезпечити рівний доступ до якісної освіти усім без винятку громадянам незалежно від розміру їхнього гаманця. Працювати не тільки на матеріальний добробут людини, але щоб сформувати можливості всебічного розвитку людини.
Бізнесмен пропонує звести усю освіту до процесу професійної підготовки, де людині даються корисні знання, ті, які вона може використати на робочому місці.
Але освіта, окрім професійної підготовки, має ще два своїх аспекти: це виховання та навчання.
Засобами виховання людина має перейняти моральні норми та цінності, які забезпечують нам неконфліктне співжиття. А засобами навчання людина має опанувати різні види грамотності. Саме це приносить у світ цивілізацію: вміння читати, писати, малювати, рахувати, а для деяких – танцювати тощо.
На вищому рівні – це бути людиною мислездатною, культурною, творчою та мати самовизначення у житті.
Поперешнюку та його однодумцям пропоную поглянути у бік скандинавських країн, які почали реалізовувати все те, що я написав вище. Сильна економіка не виключає якісної освіти, яка фінансується коштом усього суспільства. Скажу мовою бізнесу: це не просто витрати, а інвестиції.
Пропоную рухатися від ідеалу економічної користі, яку відстоює бізнесмен, до ідеалу спільного блага. В суспільстві спільного блага не потрібно буде робити вибір, де будуть здобувати освіту діти великого підприємця та, наприклад, мої діти.
Для дітей мають бути створені такі освітні заклади, в яких буде надаватися безкомпромісно якісна освіта. Але зрештою, якщо її рівень не буде задовольняти й у людини буде можливість, завжди можна обрати приватну школу, які є в Україні, або ж навчання за кордоном.
Якщо такої фінансової спроможності немає, усі школи мають орієнтуватися на спільне благо та реалізовувати високу якість освіти для всіх громадян.
Це потрібно, щоб вони будували країну, орієнтовану на спільне благо, а не суто ринкову конкуренцію.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
