Який фільм американський мільярдер українського походження та співзасновник PayPal Макс Левчин називає єдиним джерелом своєї управлінської підготовки? Чому його перші стартапи не були успішними та як Левчин навчився робити не тільки функціональні, але й круті програми – в уривку з книжки «Засновники. Історія створення PayPal та Кремнієвої долини», що вийшла українською у видавництві Vivat у 2023 році
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Книжка письменника Джиммі Соні про історію PayPal починається спогадами про тригодинне інтерв’ю з Ілоном Маском про старт компанії. Але він не єдиний її спадкоємець. «Вихідці з PayPal – одна з найвпливовіших та найуспішніших мереж з-поміж коли-небудь створених, могутність і вагу якої передає дещо суперечлива фраза «пейпейлівська мафія», – описує Соні. З лав компанії вийшли мільярдери і мультимільйонери, а загальні статки цієї групи перевищують ВВП Нової Зеландії, додає автор.
Але почалось все із трагедії – Чорнобильської катастрофи, що відбулась за тисячі кілометрів від Кремнієвої долини, основної арени подій з цієї історії. Аварія познайомила одного з майбутніх засновників PayPal – Макса Левчина – з комп’ютерами та програмуванням.
Як це було?
«Засновники. Історія створення PayPal та Кремнієвої долини» автора Джиммі Соні
– Коли вибухнув Чорнобиль, Максиміліану «Максу» Рафаїловичу Левчину було 10 років, він спав за півтори сотні кілометрів звідти. У ті перші тривожні миті батьки вивезли його з братом на поїзді. Під час подорожі його перевірили на радіацію лічильником Ґейґера – і апарат подав сигнал тривоги. Винним у радіації був трояндовий шип, що застряг у його взутті, але ненадовго він запанікував від думки про можливу ампутацію ноги.
Чорнобильська аварія вплинула на всю родину Левчина, зокрема його матір Ельвіну Зельцман. Вона була фізикинею і працювала в радіологічній лабораторії Інституту харчових технологій. Після Чорнобиля, коли з півночі України почали надходити радіоактивні продукти харчування, кількість її обов’язків зросла – як і терміновість роботи.
Радянський уряд виділив для кабінету Ельвіни два комп’ютери: радянський ДВК-2 та східно-німецький Robotron PC 1715. Час від часу Левчин супроводжував матір на роботу і звернув увагу на Robotron. На ньому було встановлено компілятор мови програмування Паскаль – програма, що перетворювала введений людиною код на машинні команди. Також у коробці лежала інструкція до піратської програми Turbo Pascal версія 3.0, що пояснювала, як користуватися компілятором. Такі тексти були рідкістю в Радянському Союзі, і для Левчина ця інструкція стала справжньою знахідкою.
Невдовзі Левчин навчився писати простенькі програми. Раніше він прагнув стати вчителем математики, але тепер хвалився, що, коли виросте, програмуватиме комп’ютери.
Левчин насолоджувався своїми першими кодами та іграми, але комп’ютери були там не для розваги. Вони були призначені допомогти Ельвіні реєструвати радіацію в радянських продуктах харчування. Жінка бачила, що технічні навички сина перевершують її власні, тому почала брати його із собою на роботу й уклала з ним угоду: комп’ютери будуть цілком у його розпорядженні одразу після виконання її завдань.
Це залишало Левчину небагато часу для кодування на дозвіллі. Щоб зекономити дорогоцінний час роботи на Robotron, він розробив свою систему – написання коду олівцем на папері. У парку поблизу будинку його родини він окреслював і редагував свої програми від руки. А коли мамині завдання були виконані, Левчин переносив уміст блокнота в комп’ютер.
Не шукати легких шляхів було родинною традицією Левчина. Як євреї, що жили в антисемітській державі, вони мусили працювати вдвічі більше й стикалися з перешкодами, яких інші не знали. Одного ранку батько Левчина прокинувся та знайшов зірку Давида, намальовану на їхніх вхідних дверях. Вони казали синові, що через його релігію стати відмінником у школі буде єдиним шансом вступити в хороший університет.
Попри всі перепони, родина багато чого досягла, а очолювала цей шлях бабуся Левчина по материнській лінії. Докторка Фріма Йосипівна Лукацька була маленькою силою природи, що здобула диплом з астрофізики й працювала в Києві у Головній астрономічній обсерваторії АН УРСР. Для Левчина бабуся була втіленням сили духу – жінка, що тріумфувала в галузі, де панували чоловіки, і єврейка, що досягла успіху в недружній країні. У рік народження Макса в Лукацької діагностували рідкісну та агресивну форму раку грудей. «Вона фактично сказала: «Я не можу померти. У мене тут онук». Тож вона змусила себе прожити ще 25 років», – згадує Левчин.
Макс Левчин на телевізійному інтерв’ю Bloomberg Technology у 2018-му
На початку 1980-х років, коли Левчин був підлітком, радянська економіка була вже у вільному падінні, а політбюро – в паніці. Родина підозрювала, що КДБ стежило за батьком Левчина, і була велика ймовірність, що рано чи пізно він може зникнути.
Лукацька звернулася за фінансуванням до агенції з допомоги єврейським біженцям і домовилась, що Левчини емігрують в Америку. Від’їзд родини тримали в цілковитій таємниці.
Родина вирушила в аеропорт, тягнучи за собою пожитки. Попри чудову липневу погоду, Левчини прибули в термінал, закутані в довгі зимові пальта, щоб уникнути потреби їх декларувати. Після фінальної розмови з радянським прикордонником (який недвозначно нагадав, що їхня еміграція остаточна) вони сіли на свій рейс до Сполучених Штатів.
Закутані в пальта, Левчини висадилися в Чиказькому міжнародному аеропорту імені О’Гари 18 липня 1991 року, за день до того, як місто накрила шалена спека. За копійки вони продали свої пальта підпільному торговцеві. Але навіть той дріб’язок був геть не зайвим. Перед самим від’їздом з України курс радянського карбованця різко впав, що зменшило заощадження родини з кількох тисяч до лише кількох сотень доларів.
Переїзд до Сполучених Штатів для Левчина, якому щойно виповнилося 16, був першим кроком епічного квесту – і початком великої пригоди. Він хотів отримати підтвердження виписки з його української школи від Чиказького управління освіти. Замість просити про допомогу батьків, він самостійно сів на міський автобус, щоб здійснити задумане. Проте він вийшов не на тій зупинці й опинився посеред житлового масиву Кабріні-Ґрін, одного з найнебезпечніших тоді кварталів міста.
Мова та культура були нові, але одне залишалось незмінним – любов Левчина до всього комп’ютерного. В Америці він нарешті отримав машину у власне користування. Це був подарунок від родича, і він мав підключення до інтернету. Незабаром Левчина поглинула всесвітня павутина, де він відшукав форуми, повні споріднених йому цифрових душ.
Він знайшов їх також на заняттях. У школі Стівена Тінга Мазера Левчин приєднався до шахового клубу, допомагав керувати комп’ютерним клубом і грав на кларнеті в шкільному гурті разом з другом, а пізніше колегою в PayPal Еріком Кляйном, що грав на тромбоні.
Левчин мав чудові результати з математики та біології, тож, коли настав час подавати документи до університету, він підійшов до шкільної методистки, сповнений амбіцій: Левчин хотів вступити до МТІ. «Я сказав: «Я дуже хочу потрапити до МТІ. Ви повинні відправити мене до МТІ». А вона така: «Що ще, в біса, за МТІ?».
Левчин, звісно, мав на увазі Массачусетський технологічний інститут, але в Америці його знали під іншою абревіатурою. Тож методистка порекомендувала йому звернутися натомість до розташованого неподалік Іллінойського університету в Урбана-Шампейн. Тут теж була проблема: термін подання туди документів Левчин уже проґавив. Утім коли він уважніше вивчив вимоги, то помітив, що дедлайн для іноземних студентів ще не минув. Під таким приводом його прийняли.
Прийом Макса Левчина на навчання в Іллінойський університет став щасливим збігом обставин: перспективний, енергійний інженер потрапив до одного з комп’ютерних епіцентрів світу. Для першокурсника Макса Левчина комп’ютерні тріумфи університету були відчутні, але в той час він шукав того, чого хочуть усі нові студенти коледжу: приналежності та розваги. І те, і те він знайшов у кампусі Квод-Дей. Левчин помітив групу людей, що мали всі ознаки ботанів і стояли біля комп’ютера з картонною коробкою біля монітора. Коробка прикривала екран від сонця – і сигналізувала майбутнім членам Асоціації обчислювальних машин (ACM), що сонячне світло не заважатиме екранному часу.
Засноване в середині 1960-х років відділення ACM ІУУШ швидко стало хабом для всього обчислювального в кампусі й фактично домівкою для поколінь студентів-комп’ютерників. На час прибуття Левчина до кампусу різні групи за інтересами ACM займалися всім: від розширення мережевих можливостей до імерсивної віртуальної реальності. «Я бачив цілі факультети інформатики, – похвалявся один з тогочасних членів ACM, – з меншими комп’ютерними потужностями, ніж в одному нашому представництві».
Левчин почувався тут удома й невдовзі вже мешкав у представництві ACM у Цифровій комп’ютерній лабораторії (DCL) більше, ніж у своїй кімнаті гуртожитку в Блейсделл-голл. У ACM Левчин також зустрів двох старшокурсників, що пізніше відіграють центральні ролі в його житті та у PayPal: Люка Носека та Скотта Беністера. Вони познайомилися, коли Носек з Беністером якось завітали до представництва ACM пізнього вечора. Відвідувачі натрапили на Левчина за клавіатурою, він майже не помічав їхньої присутності.
– Над чим працюєш? – запитав Носек.
– Роблю симулятор вибуху, – сказав Левчин.
– Але що він робитиме? Яка буде його мета? – спитав Беністер.
– Що ти маєш на увазі? Він просто гарний, – відповів Левчин. – Він у реальному часі й щоразу обчислює заново якийсь випадковий вибух.
– Гаразд, але навіщо? – спитав Носек.
– Не знаю. Хіба він не класний? – мовив Левчин.
– Зараз вечір п’ятниці. Тобі ніде не потрібно бути? – поцікавився Беністер.
– Ні… Я люблю це. А вам ніде не потрібно бути? – парирував Левчин.
– Ми збираємось створити компанію. Ти маєш піти з нами, – відповів Носек.
Як і Левчин, Люк Носек виріс в іммігрантській родині, що втекла від комунізму. Родом з Польщі, він приїхав до Сполучених Штатів у 1970-х роках.
Носек мав блискучий розум, схильність до техніки та любов до навчання, але вважав школу задушливою. Він обрав ІУУШ, бо туди було простіше вступити, але пішов звідти задовго до того, як формальна освіта знов розвіяла його ілюзії.
Він шукав інших з подібними думками та невдовзі знайшов ACM, члени якої поєднували бунтарство з творчістю, виготовляли інноваційні прототипи й проводили нішеві експерименти.
Один із цих експериментів стосувався створення онлайн-автомата для напоїв у представництві ACM. Автомат прозвали «Кофеїн», і, згідно з бюлетенем факультету інформатики, члени АСМ «установили мікроконтролер на вінтажний торговий автомат Dr. Pepper і підключили його до інтернету так, щоб студенти могли купувати напої, проводячи своїми студентськими».
Носек та інші члени АСМ пишалися цим розумним автоматом – водночас ідеєю та складністю її втілення. «Влізти в торговий автомат і підключити його до інтернету було дуже складно, – зауважує Носек. – За той час, що нам для цього знадобився, ми, мабуть, могли б створити eBay».
Левчин у Каліфорнії у 2009-му. Його стартапу Slide, що розробляв сервіс зручного відображення великої кількості фотографій, тоді було п’ять років
Перш ніж вони познайомилися з Левчиним, ACM також звела Носека зі Скоттом Беністером. Беністер стане першим з їхньої трійці, хто вирушить до Кремнієвої долини, першим, хто продасть стартап та інвестує в найперше втілення PayPal, а згодом – стане членом ради засновників.
Позбавлений забобонів, наполегливий, м’якоголосий та із «зачіскою, як в Ісуса», Беністер став для Носека з Левчиним дороговказом, вони втрьох швидко потоваришували й почали працювати разом. Першим їхнім спільним проєктом була футболка для Інженерного дня відкритих дверей 1995 року. Виготовлення чогось незначного згуртувало цю трійцю й дало їм упевненість, що одного дня вони зможуть створити щось велике.
Коли вони познайомилися ближче, Носек з Беністером провели для Левчина прискорений курс лібертаріанства. Разом вони намагалися надихнути своїми ідеями Левчина, переконати його відвідувати різні лібертаріанські події та читати книжки на кшталт «Джерела» Айн Ренд і «Шляху до кріпацтва» Фрідріха Гаєка.
Цариною Левчина була програмна інженерія. Беністер якось спробував написати власний код Перлом – грубуватою мовою програмування, яку напівжартома називали «інтернетівським скотчем». Левчин був нажаханий. «Зі свого боку Беністер був радий довірити Левчину написання коду. «Макс — та людина, що переконала мене не стати програмістом, – визнає Беністер, – бо він був такий вправний».
Вони об’єднали таланти заради першого серйозного проєкту групи під назвою SponsorNet New Media, спроби створити рубриковану рекламу для вебсайтів. SponsorNet дав невеликий дохід, достатній, щоб команда найняла працівників і орендувала офіс унизу Гантинґтонської вежі. «Ми були студенти. Тому для нас піти й винайняти офіс, – згадує Беністер, – було… неабияким досягненням».
Щоб зосередитися на SponsorNet, Беністер узяв академвідпустку на семестр. Левчин та Носек працювали за сумісництвом, з хиткою рівновагою між навчанням та своїми обов’язками у SponsorNet. Підприємство протрималося трохи більше ніж рік.
Попри крах, SponsorNet став досвідом постання та їхньою першою спробою наймання команди, створення продукту, його продажу та заробляння (або в цьому разі втрати) грошей. «Не думаю, що PayPal був би можливий без нього», – каже Носек.
Левчин (останній із цієї трійці, хто ще вірив у навчання) згадує часи SponsorNet та ІУУШ з любов’ю: «Я був дуже щасливий ботан. Я ходив на всі свої заняття, і вони мені подобались… Якщо потрібно було вибирати між навчанням, програмуванням, дівчатами та сном, я віддавав перевагу двом першим».
Розклад занять Левчина був насичений технічними курсами, але один з його нетехнічних курсів залишив глибокий слід. На заняттях з кінематографії Левчин вивчав визнані критиками стрічки XX століття й надзвичайно захопився фільмом Акіри Куросави «Сім самураїв». На час написання цього Левчин стверджував, що подивився класику Куросави вже понад 100 разів – і називав її своїм єдиним джерелом «управлінської підготовки».
Для Левчина написання коду було єдиним джерелом захвату та натхнення. Для світу написання коду ставало шляхом до багатства та впливу.
Один з випускників ІУУШ Марк Андреессен допоміг розчистити цей шлях. На старших курсах він стажувався в університетському Національному центрі суперкомп’ютерних технологій (NCSA). Там він допоміг створити браузер Mosaic, а потім спрямував таланти на захід і запустив компанію Netscape. Незабаром Netscape вийшла на ринок Nasdaq, а Андреессен опинився на обкладинці журналу Time. 1994 року журнал Fortune назвав Mosaic продуктом року.
Факультет інформатики ІУУШ раптом став дуже популярний. «Я вступив до Іллінойського університету через Марка Андреессена», – визнає Джавед Карім, майбутній співробітник PayPal, а пізніше співзасновник YouTube. У школі Карім був фанатом Mosaic, і коли він дізнався про походження цього браузера, обрав собі за коледж ІУУШ. Він вступив туди й ще до початку занять на першому курсі отримав роботу в NCSA.
Успіх Андреессена надихнув це покоління іллінойських інженерів: він став доказом того, що інтернет – це економічна сила, а не просто ексцентричне хобі. Скотт Беністер був переконаний, що золота лихоманка інтернету надто спокуслива, щоб її проґавити, тому покинув ІУУШ заради своїх амбіцій. Люк Носек не дуже прагнув кидати коледж отак одразу, але подвоїв зусилля, щоб скоріше отримати диплом і поїхати на західне узбережжя.
Коли двоє його близьких друзів зачепилися в Каліфорнії, Левчин теж подумував кинути навчання, щоб присвятити весь час підприємництву. Але про це, звичайно, потрібно було сказати його повернутій на освіті родині. Розмова була коротка:
«Твоя бабуся вже й так помирає, – говорили йому батьки. – Ти що, хочеш прискорити цей процес?». Левчин повернувся до ІУУШ, щоб отримати диплом.
Його мрії про західне узбережжя були поставлені на паузу, але він мав багато інших занять. Не встиг SponsorNet зазнати невдачі, як Левчин запустив своє наступне підприємство NetMomentum Software зі створення рубрикованої реклами для вебсайтів газет. Але воно теж надовго не затрималося. Проєкт приніс Левчину перший досвід гіркого розлучення засновників, коли він зі своїм колегою не зійшлися в думках про продукт і його розвиток.
Обмежений у коштах, він створив консалтингову компанію, щоб надати професійного вигляду своїм зусиллям у галузі програмування. Видозмінив залишки NetMomentum (її логотип NM) і назвав свою фірму NetMeridian Software, заснувавши її разом з товаришем по навчанню в ІУУШ Еріком Гассом.
Проєкт NetMeridian став одним з перших комерційних успіхів Левчина. Програма ListBot від NetMeridian була примітивним менеджером інтернет-розсилки й духовним попередником Mailchimp та SendGrid. Продукт запустили, а потім він почав процвітати. Щоб іти в ногу з попитом, вони вклали гроші в кількатисячодоларовий сервер Solaris, що важив 90 кг і прибув на великій вантажівці.
NetMeridian показав другий успіх з проєктом під назвою Position Agent. Навіть у догуглівські дні кінця 1990-х років верхні позиції в пошуку Lycos, AltaVista чи Yahoo були вельми бажані. Position Agent допомагав адміністраторам вебсайтів відстежувати їхню позицію. Проєкт став для Левчина інженерним переворотом: лічильником рейтингу, що оновлювався без потреби для користувача перезавантажувати сторінку.
Але успіх NetMeridian водночас був благословенням і прокляттям. Зі збільшенням кількості користувачів інфраструктура мала триматися на рівні, але в Левчина не було коштів на ще більші сервери. Він повернувся до моделі фінансування, яку вперше використав за сутужних часів SponsorNet: повигрібав усі кошти з кредитних карток, що повісило на нього великий борг і заплямувало кредитну історію на довгі роки.
Номінально Левчин був засновник NetMeridian, перспективного стартапу програмних послуг. Насправді він був 20-річний хлопець по вуха в боргах, що намагався зберегти платоспроможність. На щастя, на кодувальників, котрі могли працювати цілодобово, був великий попит, і Левчин отримав вигідне замовлення від Джона Бедфорда, керівника фірми під назвою Market Access International (MAI).
Левчин говорить, що Бедфорд «витягнув його з бідності» завдяки замовленням на програмування, за які платили кілька тисяч доларів на тиждень. Головним продуктом MAI був компактдиск з передплатною базою даних конкурентної розвідки для споживчих продуктів і пакетованих товарів. Гроші були не зайві, навіть попри те, що Левчин вважав програмне забезпечення на базі Microsoft «нестерпно поганим».
На додачу до MAI Левчин знайшов також роботу з програмування в Інженерному корпусі армії США, дослідний центр якого був неподалік кампусу. Платили $14 на годину, а крім того, робота Левчина давала йому рідкісну нагоду: шанс для молодого програміста вештатися військовою базою і теревенити з пілотами гелікоптерів.
Його компетенцією було аудіопрограмне забезпечення, вбудоване в армійську систему керування повітряним рухом. «Коли я туди потрапив, вони вже мали цей величезний уривок коду, ще й Паскалем, між іншим», – каже він. Творець цього програмного забезпечення був відсутній, тож підтримувати його випало Левчину. «Я мав дізнатися, як створюють справжні системи».
Користувачами цього програмного забезпечення було зашкарубле командування бази – публіка, що раділа льотним схемам на папері й була скептична до автоматизації. Щоб подолати їхні вагання, Левчин створив інтерфейс, схожий на паперовий метод. «Якось я витратив тиждень, міркуючи, як створити форму, що матиме точні розміри смужки паперу», – зауважує він.
Коли користувач щось набирав, форма Левчина прокручувалася, але його непокоїло, що мерехтлива анімація екрана була на вигляд надто «божевільна». Утім начальство називало її «ідеальною».
В Інженерному корпусі Левчин зіткнувся з іще одним новим досвідом: естетичною критикою своєї праці. «Мені казали, що моя програма ідеально функціональна – але не крута…» – згадує Левчин. Тоді він здув порохи зі старого творіння – симулятора вибуху. Він зробив його заставкою свого програмного забезпечення й таким чином додав трохи крутизни до нудної роботи відображення схем польоту.
На той час Левчин і сам піднабрався крутизни. Він курсував між військовими базами і повертався з яскравими байками. Робота військового підрядника також показала йому темніші реалії армійського життя. Одного разу він дізнався про двох військовослужбовців, гея та лесбійку, що були офіційно одружені одне з одним, але жили з іншими партнерами.
Невдовзі одна з темних реалій мало не зачепила його самого. Під час роботи там Левчина Інженерний корпус почав перейматися іноземними працівниками та інформаційною безпекою. Левчин теж був «на олівці», але тут втрутився його керівник: Левчин далі працюватиме над програмним забезпеченням для гелікоптерів і отримуватиме додаткову платню у вигляді комп’ютерних деталей.
На якийсь час це спрацювало, а згодом корпус вирішив залишити своїх іноземних працівників, хоч і з тривожною обмовкою: підрядники без громадянства США муситимуть носити жовті ідентифікаційні мітки.
Єврейському біженцю ці бейджики навіювали болісні паралелі. «Сам я не мусив це робити, але деякі мої рідні мусили», – каже він. Левчин пішов з Інженерного корпусу армії США, однак залишив собі ту мітку на згадку про найдивніше відгалуження на його шляху.
Співзасновники PayPal Макс Левчин і Пітер Тіль на інтерв’ю у 2011-му. Вони познайомились у 1998 році
До випуску Левчин керував NetMeridian, а тим часом наполегливо зубрив матеріал для іспитів і продумував свій наступний крок. Його друзі готувалися до життя далеко від Урбана-Шампейн, утім Левчин бачив себе прив’язаним до цього місця. NetMeridian був успішним проєктом, але у світі до хмарних обчислень компанія покладалася на свій масивний, немобільний сервер. Допоки сервер стирчатиме в Іллінойсі, Левчин буде там само.
Рятівну мотузку йому кинув Скотт Беністер. До того часу Беністер уже створив та продав одну компанію в Кремнієвій долині. Зі своїх нових висот він у серпні 1998 року став посередником продажу продуктів NetMeridian ListBot та Position Agent. Левчин офіційно досяг результату й тепер міг «утекти до Каліфорнії» – ступити перші кроки підприємницької подорожі, що назавжди змінить цифровий світ.
Початок був скромний, бо Левчин відмовився платити перевізникам. Натомість пішов до агенції з оренди машин і взяв їхню другу за величиною вантажівку. Зі своїм сусідом по кімнаті Еріком Гассом він завантажив туди все з офісу. Вони забили вантажівку та Гассову «тойоту» дощенту й розпочали подорож на захід. «Краєвидами ми не милувалися. Я просто хотів якнайшвидше дістатися до Пало-Альто», – сказав про поїздку Левчин.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
