Кремль уважно стежить за всім, що говорить і робить українська влада, як вона дрейфує в бік Заходу. Хоч масштабна гаряча війна з Україною Путіну не потрібна, але до активізації гібридної війни Києву потрібно бути готовим
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
У Росії пройшли вибори (якщо їх можна так назвати) до Державної думи. В принципі, на цьому можна поставити крапку, так як ця подія не призвела і не призведе до жодних змін у країні. Ще в меншій мірі заміна складу депутатів нижньої палати російського парламенту вплине на російську зовнішню політику і на відносини з Україною. Останнє зовсім не дивно: з одного боку, рідко в якій країні законодавчий орган має право й можливості впливати на зовнішню політику; з іншого – вся влада в Росії зосереджена в руках президента, який зовсім не готовий нею будь із ким ділитися.
ЗМІ перед виборами намагалися підтримувати інтригу в третьорядних питаннях. Чи пройде до парламенту пʼята партія? Чи подолає компартія 20%-ний барʼєр? Скільки депутатів з числа підтриманих Олексієм Навальним в рамках проєкту «Розумне голосування» засідатимуть в будівлі на Охотному ряду? Однак нікому і в голову не прийшло ставити питання про те, чи вдасться опозиції зруйнувати монобільшість кремлівської «Єдиної Росії». Кремль давно вже дав відповідь на це питання: такого при Путіні не буде!
Останні 20 років Кремль закручував всі гайки, стискаючи простір політичної конкуренції в країні, витісняючи звідти всіх, хто хоча б трохи ставив під сумнів право Путіна і його камарильї творити те, що вони вважають за потрібне, прикриваючи все це ширмою «суверенної демократії». Посилювалися правила реєстрації та функціонування політичних партій, процедуру допуску кандидатів до виборів було віддано в руки спецслужб, які можуть викреслити будь-якого під надуманим приводом, наприклад, ідіотської помилки в базах даних, які ведуть ті ж самі спецслужби (наприклад, жіноче по-батькові у чоловіка; або розбіжність адрес в різних базах даних – в одній написано «корпус 1», а в інший «корп.1» тощо), масові фальсифікації при підрахунку голосів стали «нормою». З 2003 року федеральні вибори не проходять без того, щоб «Єдина Росія» або її кандидат на президентських виборах не отримав, як мінімум, 10 млн «лівих» голосів (9% від загальної чисельності виборців).
Незважаючи на, здавалося б, залізобетонну політичну стабільність, після президентських виборів 2018 року, які вчетверте «виграв» Путін, в Росії почався новий наступ на свободу слова і саме існування громадянського суспільства. «Іноземні агенти» і «виконувачі функцій іноземних агентів», «екстремістські організації» і «особи, які підтримують погляди і діяльність екстремістських організацій», «небажані організації» і «люди, які співпрацюють з небажаними організаціями» – ярлики, які Кремль вішає не тільки на журналістів і політиків, а й на простих прихильників опозиції.
Рішення про присвоєння ярлика приймається, природно, в позасудовому порядку, але не Радою безпеки, як у Києві, а Мінʼюстом або Генпрокуратурою. Слідом за цим громадянам Росії обмежують їхні базові свободи – їм блокують банківські рахунки, забороняють брати участь у виборах в якості кандидатів (сьогодні понад 9 млн росіян позбавлені права бути обраними – 8% від загальної кількості виборців), що, в принципі, може вважатися хорошим сценарієм. За поганого, їм загрожує кримінальне переслідування і необхідність розвʼязати питання: чи залишитися в країні та сісти у вʼязницю на кілька років, чи виїхати й розлучитися з рідними, близькими, друзями?
Багато експертів переконані в тому, що закручування гайок перед виборами в Держдуму було повʼязане з «проблемою-2024». Мовляв, Кремль готується до різкого сплеску протестної активності перед черговими президентськими виборами, за підсумками яких Путін знайде свій пʼятий мандат.
Проблема утримання влади для путінської команди виглядає приблизно так само, як у свій час для радянського керівництва, – «декоративні» вибори існують тільки для того, щоб надати видимість законності того, що відбувається в країні, але ніяких змін у результаті виборів не відбудеться.
Навряд чи можна назвати зміною можливу появу в російському парламенті пʼятої партії під назвою «Нові люди», кандидати від якої є настільки новими, що знайти інформацію про їхні політичні погляди або життєві історії неможливо. Так само гіпотетична можливість полишити свої пости міністра оборони Шойгу й міністра закордонних справ Лаврова (наприклад, перехід одного в Думу, іншого до Ради Федерації або рокіровка шляхом обміну кріслами між ними) ніяк не вплине на те, що відбувається на окупованих територіях України або в рамках нормандського формату.
Все, що відбувається в російському політичному житті, на мій погляд, чудово вписується в логіку розбудови диктатури при старіючому диктаторі (перечитайте «Осінь патріарха»). Життєві сили неминуче вичерпуються, ніяких нових ідей в голові не зʼявляється, віковий розрив між диктатором і його оточенням тільки зростає, що підсилює почуття самотності. Єдиним стабільним оточенням є особисті охоронці, завдання яких полягає в тому, щоб пояснювати йому, що загрози й вороги насуваються з усіх боків, на що у відповідь виникає природна людська реакція – «тримати й не пускати!»
Написавши, що Україні не слід очікувати будь-яких змін у відносинах з Росією, я не хочу сказати, що політика Кремля в цьому питанні не зазнає ніяких змін. Москва уважно стежить за всім, що говорить і робить українська влада, як та впевнено (на словах), хоча й повільно (на ділі) дрейфує в бік Заходу. Було б дивно очікувати, що Путін буде дивитися на все, що відбувається, крізь пальці. Я завжди казав, що масштабна гаряча війна з Україною йому не потрібна, оскільки вона нічого не змінить в ситуації, що склалася, але до активізації гібридної війни Києву потрібно бути готовим.
Сумно, але сьогодні Україна, за великим рахунком, змушена протистояти російській гібридній агресії сама. Проблеми, повʼязані з епідемією коронавируса, зміна політичного керівництва в Німеччині, невиразність політики США у відносинах з Китаєм і бажання Білого дому усіма силами уникнути загострення відносин із Кремлем накладаються на вперте небажання Банкової виконувати «домашнє завдання» і постійні звинувачення на адресу західних столиць. Мовляв, залишили нас наодинці з ворогом, не хочете нас підтримати.
Немає сумнівів у тому, що Захід буде допомагати Україні в підвищенні боєздатності її збройних сил, але «Джавеліни» не допоможуть у гібридній війні. Для перемоги в ній нам потрібен економічний успіх. Російські вибори не наблизять, але і не віддалять його. А ось вибори до Ради в 2023 році, що невідворотно наближаються, можуть щось змінити. Але до них ще треба дожити.

Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.