Невміння байдикувати шкодить концентрації. Думкам варто дозволити блукати. Ось як це працює /Фото Shutterstock
Категорія
Лідерство
Дата

Невміння байдикувати шкодить концентрації. Думкам варто дозволити блукати. Ось як це працює

Shutterstock

У середньому студенти зосереджуються на одному виді діяльності впродовж 19 секунд. Офісні працівники – впродовж трьох хвилин. Письменник та журналіст Йоганн Гарі помітив, що сам теж не спроможний довго концентруватися на одній справі. Чому і як це виправити, він розповідає у своїй книзі «Мистецтво зосереджуватися. Як у нас вкрали увагу»

Йоганн Гарі переконаний, що послаблення уваги не варто сприймати як особистий недолік. «Це заподіюють усім нам потужні сили. Зокрема, IT-гіганти Big Tech, але не тільки вони», – каже британсько-швейцарський письменник. Гарі подолав 48 000 кілометрів і взяв інтерв’ю у понад 250 фахівців, аби довідатися, що ще шкодить нашому вмінню концентруватися. У своїй книзі він виокремив 12 чинників, серед яких те, що ми рідко блукаємо думками.

Коли Гарі влаштував собі цифовий детокс – три місяці без інтернету на краю півострова Кейп-Код (США), – він зрозумів, що дозволяти собі «ловити ґав» корисно. Чому? Серед переваг – прокачування креативності та підвищення готовності до майбутнього.

Forbes публікує уривок із книги Гарі «Мистецтво зосереджуватися. Як у нас вкрали увагу», яку видавництво «Лабораторія» опублікувало українською в січні 2022 року.

Протягом понад ста років уявлення фахівців про увагу формувалися з одного образу – такої собі метафори уваги. Уявімо концертну сцену Hollywood Bowl: десятки тисяч глядачів сміються, штовхаються, горлають, розсідаються і чекають, коли почнеться шоу. Аж ось світло тьмяніє, і прожектор осяває сцену. Він спрямований на одну особу – Бейонсе. Чи Брітні. Чи Бібера. Раптом теревені й гомін стихають, і вся увага цілковито зосереджується на одній людині та її неймовірному виступі. У 1890 році основоположник сучасної американської психології Вільям Джеймс писав на цю тему в одному з найвизначніших творів (принаймні для Західного світу): «Кожен знає, що таке увага». Увага, як стверджував він, – це «прожектор». Якщо перекласти зрозумілою нам мовою, це мить, коли Бейонсе виходить на сцену, і всі навколо тебе неначе щезають.

Свого часу Джеймс наводив інші приклади, і психологи випробовували інші підходи до сприйняття уваги, але відтоді вивчення уваги оберталося передусім навколо «прожектора». Замислившись, я усвідомив, що теж так уявляю увагу. Поширене визначення уваги: здатність людини вибірково зосередитись на чомусь в оточенні. Тому, називаючи себе неуважним, я мав на думці те, що не можу спрямувати «прожектор» уваги на щось одне, на чому хочу зосередитися. Хочу почитати книжку, але світло моєї уваги ніяк не відхиляється від телефона або від людей, які гомонять за вікном, або від моїх хвилювань про роботу. Такий підхід до уваги багато в чому слушний, але я довідався, що насправді це тільки одна форма уваги, яку треба взяти під контроль для повноцінного функціонування. Вона існує поруч з іншими формами, не менш важливими для злагодженого мислення, і, як виявилося, ці форми уваги нині під ще більшою загрозою, ніж «прожектор».

* * *

До втечі на Кейп-Код я жив у торнадо ментальної стимуляції. Під час піших прогулянок завжди слухав подкасти або говорив телефоном. У крамницях не міг постояти в черзі й двох хвилин, не зиркаючи в телефон або не читаючи книжку. Я впадав у паніку від думки, що бодай хвилина мого життя не буде заповнена стимуляціями, і мене дивували люди, які так не чинили. Під час тривалих подорожей потягом чи автобусом, побачивши пасажирів, які шість годин поспіль сидять і знай витріщаються у вікно, я ледве стримувався, щоб не нахилитись до них зі словами: «Вибачте, що турбую. Мене це, звісно, не стосується, але хочу уточнити: ви ж розумієте, що ваш час на землі обмежений, і годинник цокає, невблаганно наближаючи вас до смерті? Ви здаєте собі справу, що ніколи не повернете шести годин, які пробайдикували? Ви знаєте, що коли помрете, це вже навічно? Ви знаєте це чи ні?» (Я ніколи такого не чудив, як ви, мабуть, здогадалися, адже пишу цю книжку не в психіатричній лікарні, проте мені кортіло).

Тому я гадав, що в Провінстауні, позбувшись подразників, які мене відволікають, матиму одну перевагу: більше часу на ще більше стимуляцій і краще засвоєння спожитого контенту. Я зможу слухати довші подкасти! Читати грубші книжки! Так і сталося, але відбулося й ще дещо неочікуване. Одного дня я лишив айпод у будиночку і вирішив просто пройтися пляжем. Я гуляв дві години й дозволив думкам плутатися, нікуди не спрямовуючи «прожектора». Моє мислення блукало: я то роздивлявся крабиків на пляжі, то згадував дитинство, то ловив ідеї для книжки, яку колись напишу, то розглядав чоловіків, які засмагали у плавках. Моя свідомість дрейфувала, як човники, що колихалися на виднокраї.

Спершу я відчув провину. «Ти ж приїхав сюди зосередитися, – дорікав я собі, – навчитися концентрувати увагу. А сам тішиш себе протилежним – ментальною детумесценцією». Однак я продовжував. Незчувсь, як почав робити це щодня, і вже літав у хмарах довше: по три, чотири, деколи навіть по п’ять годин. У звичайному житті таке було б немислимо. Відколи був дитиною, не почувався таким креативним, як тепер. У моїй голові закрутились ідеї. Повернувшись додому, я їх записував і розумів, що за тригодинну прогулянку в мене виникло більше творчих ідей (і утворилося більше зв’язків), ніж зазвичай за місяць. Я почав дозволяти собі ненадовго поблукати думками: дочитавши книжку, лежав хвилин двадцять, обмірковував прочитане, дивився на воду.

Хай як дивно, якось незбагненно для мене увага поліпшилася, коли зник «прожектор». Але як таке могло бути? Я почав розуміти, що зі мною діялося, тільки коли довідався, що в останні 30 років несподівано активізувались дослідження теми блукання думок.

Невміння байдикувати шкодить концентрації. Думкам варто дозволити блукати. Ось як це працює /Фото 1

* * *

У 1950-х роках у маленькому містечку Абердин, що в штаті Вашингтон, в учителя хімії старшої школи, пана Сміта, виникла проблема з одним учнем – підлітком, на ім’я Маркус Райхль. Учитель зателефонував батькам хлопця і суворо пояснив, що той погано поводиться: «Ваш син має звичку ловити ґав», – сказав пан Сміт. Усім відомо, що гіршої провини в школі годі й уявити.

Тридцять років по тому хлопець здійснив у цій темі прорив, якого пан Сміт не схвалив би. Маркус став видатним нейробіологом і здобув почесну у своїй галузі премію Кавлі. У 1980-х роках у його кабінеті зародилося нове бачення того, що відбувається в людському мозку, завдяки позитронно-емісійній томографії (пет). Я зустрівся з ним для інтерв’ю в цьому історичному місці — у Медичній школі Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, штат Міссурі. Коли Маркусові колеги розробили нову технологію, він став одним із перших науковців, що нею скористалися. Ввімкнувши апарат і поклавши туди пацієнта, він зазирнув у його мозок так, як ніхто доти.

На медичному факультеті Маркуса навчали, що процеси в мозку незосередженої людини – достеменно відомі. Мозок «приспаний, тихий, нічого не робить, як і м’язи, доки не почнеш ними ворушити», – розповідали йому. Та одного дня Маркус завважив щось незвичайне. Пацієнти, які лежали в пет-сканері й чекали, поки він дасть їм завдання, блукали думками. Готуючи завдання, науковець зиркав на апарат і дивувався. Очевидно, мозок пацієнтів був активним, на противагу тому, що стверджували викладачі медичної школи. Активність переміщувалася з одної частини мозку до другої, проте він жваво працював. Спантеличений науковець заходився вивчати детальніше. Маркус Райхль назвав ділянки мозку, які активізуються, коли ви гадаєте, що б’єте байдики, «мережею пасивного режиму роботи мозку». Досліджуючи й аналізуючи, що робить людський мозок, коли людина начебто нічого не робить, Маркус побачив на сканері, що ці ділянки починають поблискувати. Дослідник вигукнув: «Боже, ось же вони! Усе тут!». Це було дивовижно для нього.

Відбулася зміна парадигми. Науковці інакше поглянули на те, що діється в мозку, і в усьому світі запустились дослідження десятків інших аспектів. Зокрема, несподівано зросла увага до досліджень розсіяного мислення: що відбувається, коли наші думки вільно мандрують, ні за що не зачіпляючись та ні на чому не зосереджуючись? Ми бачимо, що щось відбувається, але що саме? Суперечки тривали кілька десятиліть. Деякі науковці дійшли висновку, що мережа пасивного режиму роботи мозку активізується, коли людина блукає думками. Натомість інші категорично не погоджуються. Суперечки тривають досі. Проте Маркусові відкриття спонукали дослідників розібратися, чому ми взагалі блукаємо думками і які це дає переваги. 

Щоб краще зрозуміти, я подався в Монреаль, Квебек, на інтерв’ю з Нейтаном Спренґом – професором нейробіології і нейрохірургії, а потім – у Йорк, Англія, на інтерв’ю із Джонатаном Смоллвудом – професором психології. Ці науковці найбільш ретельно досліджували тему, що мене цікавила. Це відносно нова галузь досліджень, тому основні висновки досі піддають сумніву, і більше проясниться тільки в подальші десятиліття. Однак, згідно з кількома десятками вже проведених досліджень, як на мене, випливають три найважливіші процеси, що відбуваються під час блукання думками.

По-перше, ви поволі осягаєте світ. Джонатан навів мені приклад. Читаючи книжку (як-от зараз), ви, без сумніву, зосереджуєтеся на окремих словах і реченнях, але завжди водночас трохи блукаєте думками. Ви міркуєте, як ці слова стосуються вашого життя. Порівнюєте прочитані речення з тим, про що йшлося в попередніх розділах. Ви передбачаєте, про що йтиметься далі. Ви замислюєтесь, чи немає суперечностей у словах автора, чи, може, під кінець усе стане на свої місця. У вашій пам’яті несподівано виринає спогад із дитинства або з телепередачі, яку ви подивились минулого тижня. «Ви зліплюєте докупи розділи книжки, щоб визначити чільну тему», – розповів професор. Річ не в тім, що ви погано читаєте. Саме таким має бути читання. Якби ви не дозволили собі трохи поблукати думками зараз, читання книжки не мало б сенсу. Для того щоб зрозуміти її, вам потрібно вдосталь ментального простору для блукання.

Це стосується не тільки читання, а й загалом життя. Щоб щось осягнути, важливо трохи блукати думками. «Якби ви не були здатні на це, – сказав мені Джонатан, – дуже багато всього вилітало б із голови». Науковець виявив: що більше ви дозволяєте собі блукати думками, то краще визначаєте шлях до цілей, виробляєте творчий підхід і ухвалюєте виважені довгочасні рішення. У вас усе буде краще виходити, якщо ви відпустите мислення плавати й поволі, підсвідомо осягати життя. 

По-друге, коли ваші думки блукають, починають утворюватися нові зв’язки, що часто забезпечують розв’язання ваших проблем. Як пояснив мені Нейтан, «відбувається таке: за наявності нерозв’язаних проблем мозок намагається навести лад», якщо тільки має для цього простір. Науковець навів мені відомий приклад: французький математик xix століття Анрі Пуанкаре бився над одною з найскладніших задач: цілу вічність наводив свій «прожектор» на кожнісіньку цифру. Одного дня вирушив у подорож, і розв’язок осяяв його зненацька в мить, коли він заходив в омнібус. Вимкнувши «прожектор» уваги й дозволивши думкам самовільно блукати, він нарешті здійснив з’єднання і знайшов відповідь. Справді, якщо пригадати історію науки й інженерії, багато грандіозних проривів ставалося не в миті зосередженості, а в миті літання у хмарах. 

«Творчість – це не витворення нових ідей, що випливають із мозку, – розповів мені Нейтан. – Це формування нової асоціації між двома вже наявними в ньому ідеями». Поринувши в думи, людина дозволяє собі «розгортати довші ланцюжки думок, що сприяє утворенню асоціацій». Анрі Пуанкаре не вигадав би відповіді, якби звужував увагу тільки до задачі, яку намагався розв’язати, або якби повністю не розвіявся. Щоб його осяяло, знадобилося поблукати думками.

По-третє, мислення в такому стані, як пояснив Нейтан, вирушає в «ментальну подорож у часі»: копирсається в минулому й силкується передбачити майбутнє. Звільнившись від тиску вузького мислення про те, що під носом, розум починає обмірковувати, що може статися далі, тож допомагає підготуватися.

Доки не поспілкувався з науковцями, я гадав, що блукання думками (справа, якій я залюбки віддавався у Провінстауні) – протилежність до уваги, і тому докоряв собі. Тепер я довідався, що помилявся. Насправді це інша форма уваги – і дуже потрібна. Нейтан сказав мені, що, звуження уваги до «прожектора» й зосередження на чомусь одному вимагає «певних ресурсів», і, коли ми вимикаємо «прожектор», «ресурси лишаються, але ми можемо спрямувати більшу їх частину» на інші способи мислення. «Тобто увага не обов’язково розсіюється, а лише зміщується» до інших важливих думок.

Матеріали по темі