Приватизація в Україні – складний процес, який кожна каденція української влади намагалася налаштувати під себе. Що з нею не так і що потрібно зробити, аби Україна стала частиною Європи не тільки географічно, але й з точки зору капітальних інвестицій? Детальні відповіді на ці питання керуючий партнер FinPoint Investment Advisors Сергій Будкін дасть на своїй благодійній лекції 19 січня. Forbes попросив його написати колонку, чому приватизація «в правильні руки» зіграла з Україною злий жарт.
Президенти приходять і йдуть, революції стрясають країну, війна починається, затихає та переходить у повномасштабну, а я все пишу про приватизацію. Чомусь мені болить.
Історія з «Донбасенерго». Якби все склалося інакше
Я був першим, хто в далекому 1998 році виграв конкурс на призначення радником для проведення міжнародного конкурсу з приватизації генеруючої компанії ПАТ «Донбасенерго». Виграв у монстрів інвестиційного банкінгу на той час – швейцарського Credit Suisse, представляючи в Україні маленький, але дуже амбітний австрійський інвестиційний банк Creditanstalt. І поринув у болото, яким був на той час Фонд державного майна України.
Конкурс на відбір радників відбувся в травні 1998 року, але за пів року через бюрократію ми не змогли укласти угоду з ФДМУ на надання послуг, і процес закінчився нічим, бо почалася криза, і всі ті RWE, Electricite de France та Applied Energy Services, що пів року тому стояли в черзі, аби купити собі шматок генерації електрики в Україні, пропали з горизонту.
Далі вся історія «Донбасенерго» дуже нагадує новітню історію України. Інвестори пішли й не повернулися, компанія лишилася державною до 2013 року. Потім – приватизація компанією ПрАТ «Енергоінвест Холдинг» за рік до повномасштабного вторгнення. Цій компанії наразі належить 60,859% акцій «Донбасенерго», ще 25% акцій володіє держава. Не знаю точно, скільки заплатила «Енергоінвест Холдинг» за цю частку акцій, але цей продаж точно не був новиною для першої шпальти Financial Times (на відміну від продажу «Криворіжсталі» у жовтні 2005 році).
З 2014 року одна з двох ТЕС, які об’єднує «Донбасенерго», – Старобешівська – опинилася на окупованій території.
Кожного разу, коли пишу про приватизацію, думаю, чи не був той 1998 рік одним із багатьох розгалужень, що могли привести зовсім в іншу Україну.
Якби «Донбасенерго» володіла німецька енергетична компанія RWE, шахтою «Червоноармійська-Західна» (яку в 1998 році приватизував «під себе» бізнесмен Віктор Нусенкіс) – гірничорудна транснаціональна корпорація Rio Tinto, а Маріупольським морським портом (який так і лишився одним із багатьох держпідприємств) – один із найбільших світових портових операторів Dubai Ports Holding, чи склалася б новітня історія України по-іншому? Чи уряди всіх країн-інвесторів в економіку України в такому випадку вагалися б, чи надавати допомогу країні у випадку війни?
Таких питань дуже багато і відповідей на них немає, бо все це залишається тільки гіпотезою. Проте…
Україна з великою часткою іноземного капіталу
Проте є приклад Саудівської Аравії. Здавалося б, де Саудівська Аравія, а де війна в Україні, проте саме Ер-Ріяд був єдиною країною, яка скликала велику конференцію з врегулювання ситуації в Україні без участі Росії.
Пояснюється це дуже просто – Саудівське королівство дуже давно слідує стратегії забезпечення продовольчої безпеки країни. Пустеля і пісок не дають дуже багато можливостей для вирощування пшениці та вівса, що є основними культурами, від яких залежить його продовольчий баланс. Цими зерновими саудити забезпечують себе приблизно на 10%. Все інше імпортується, при тому Саудівська Аравія прагне контролювати шляхи постачання аж до первинного виробництва і тому є великим інвестором у сільгоспкомпанії по всьому світові.
Кожна шоста тонна пшениці та кожна шоста тонна вівса в Саудівську Аравію до війни постачалися з України, згідно з даними US Department of Agriculture. Ба більше – їх виробляла компанія Continental Farmers, якою володіє державна продуктова монополія королівства, SALIC, і яка контролює та обробляє близько 195 000 га в Західній Україні. Тобто в саудитів на кону стоїть як їхня інвестиція в Україні, так і продовольча безпека країни.
Для мене це відповідь на те, якою могла б бути інша Україна, з великою часткою іноземного капіталу в усіх галузях господарства. Цей простий приклад показує, що питання приватизації є не тільки питанням економічним (кінець кінцем, за «Криворіжсталь» держава Україна отримала суму, що дорівнювала приблизно 6% ВВП України у 2005 році), але й питанням безпековим.
Ще один приклад. З 2008-го до 2022 року держава Україна витратила на докапіталізацію держбанків близько $15,5 млрд, не рахуючи відсотків за випущеними для цих докапіталізацій державними паперами, згідно з даними дослідження CASE Ukraine.
У 2007 році, коли ми в FinPoint один за одним продавали українські банки іноземним банківським групам, я порахував, скільки б держава могла виручити за акції Ощадбанку та Укрексімбанку, на той час – двох держбанків. За тими абсолютно божевільними оцінками, за ці два банки можна було отримати близько $3 млрд. І не витрачати на їхню докапіталізацію ще $15,5 млрд, бо не витрачала ж держава гроші на докапіталізацію Укрсиббанку, Райффайзенбанк Україна або ж ПУМБ. Тих оцінок, по 5-7-9 капіталів (а це приблизно в 5–15 разів вище, ніж банківські активи оцінюються сьогодні) більше не було і вже ніколи не буде, 5-7-9 зараз мають зовсім інше значення.
Але мене не покидає надія, тому 19 січня вирішив провести лекцію за донати на користь військових і економістів, аби спробувати розповісти історію приватизації в Україні: що відбувалося не так із цим процесом і що треба зробити, аби стало як треба. Так, як в Польщі, Чехії, Литві. Аби Україна стала частиною Європи не тільки географічно, але й з точки зору капітальних інвестицій.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
