США брали безпосередню участь у моделюванні та плануванні українського контрнаступу. Та українським військовим довелося частково відкинути підходи НАТО й повернутися до звичнішої стратегії артилерійської війни. Чому Україна не може воювати як країни НАТО зараз і чи дійсно натовська тактика гарантує успіх, аналізував Forbes.
Конфлікт стратегій
Наприкінці серпня в західних ЗМІ з’явилася серія матеріалів із посиланням на «американських офіційних осіб» про те, що між командувачами ЗСУ та США існує конфлікт і певна напруженість щодо тактики українського контрнаступу. Посадовці США наполягали на необхідності повернутися до стратегії загальновійськових операцій і зменшити використання дефіцитних артилерійських боєприпасів.
За інформацією The Wall Street Journal, американські посадовці переконані, що атаки українських невеликих підрозділів на вузьких фронтах уповільнюють наступ і дають армії РФ більше можливостей для підготовки оборони.
The Washington Post посилається на інші анонімні джерела у владі США, які нібито стурбовані тим, що Україна з початку повномасштабного вторгнення використала уже 2 млн артилерійських снарядів калібру 155-мм і їх запаси на Заході вичерпуються.
На думку джерел видання, Україна має сфокусуватися на південному напрямку та не розпорошувати сили по всій лінії фронту.
Військові аналітики Майкл Кофман та Франц-Штефан Гаді також говорять про проблеми української тактики. «Хоча Україна може вести загальновійськові штурми на рівні взводу, це починає розпадатися за спроби піднятися до рівня роти чи батальйону», – зазначають вони в колонці на The Economist.
Нинішній конфлікт стратегій не є першим із початку повномасштабної війни РФ проти України. Західні аналітики досить активно критикували дві попередні битви на виснаження – бої за Сєвєродонецьк та тривалу важку оборону Бахмута.
Захід досі вважає українську тактику надто немобільною, що призводить до того, що українські війська повільно загрузають у важких битвах, в яких на Заході не завжди вбачають відповідну військову доцільність.
Захід досі вважає українську тактику надто немобільною, що призводить до того, що українські війська повільно загрузають у важких битвах, в яких на Заході не завжди вбачають відповідну військову доцільність. Фото facebook, Генштаб ЗСУ
Підходи НАТО
Якщо дуже грубо порівнювати радянську стратегію з натовською, їх можна схарактеризувати як «артилерія проти авіації». І в радянській, і в натовській структурі є обидва типи озброєння, але вони відіграють принципово різні ролі.
Якщо радянська система не зазнала значних змін з часів Другої світової війни та спирається передусім на вогневу потужність артилерії, яка має розбити позиції противника і розчистити шлях перед бронетанковими з’єднаннями, то для країн НАТО основним типом озброєння є авіація і складніша система ведення бою.
Натовська винищувальна авіація має придушити ворожу ППО та авіацію противника й встановити контроль над полем бою, аби відкрити шлях штурмовій авіації. Ударні гелікоптери та літаки мають уразити основні сили й засоби ворога, готуючи умови для введення наземних сил. І лише після цього натовська армія розпочне наземні атакувальні дії.
Наприклад, під час проведення операції «Буря в пустелі» США залучили близько 2000 літаків і гелікоптерів, які загалом скинули на Ірак 88 000 тонн авіаційних бомб і ракет. Більшість іракських танків і БМП було знищено саме авіацією союзників, а не в танкових боях з американськими Abrams.
Та й сама по собі бронетехніка здебільшого використовується у зв’язці з ударними гелікоптерами, які компенсують її вади – поганий огляд поля бою і неможливість уразити ціль за видимими перешкодами.
За новою структурою армії США, навіть у легкій дивізії передбачено наявність власної авіаційної бригади загальною кількістю близько 100 ударних і розвідувальних гелікоптерів.
Організаційна структура дивізії США до 2030 року.
Якщо спроєктувати це на ЗСУ, у кожної української бригади мало б бути по 12–24 гелікоптери, але навряд чи це можливо. Є дві причини:
- це дорого. Останній контракт на закупівлю 96 гелікоптерів Aн-64E Apache обійшовся уряду Польщі в $12 млрд, або приблизно $125 млн за один бойовий вертоліт;
- це може бути не настільки ефективно проти такого ворога, як Росія. Армії НАТО ніколи не стикалися з наскільки потужною фронтовою протиповітряною обороною, яку має РФ.
Загалом лінію фронту наразі можуть прикривати близько 1000 комплексів «Бук», «Тор», «Стріла», «Оса», «Тунгуска», «Шилка», «Панцир» та ін. Не говорячи про тисячі радянських ПЗРК «Ігла».
Ефективність тактики НАТО
Другий фактор, на який варто зважати, – сили НАТО дедалі більше намагаються мінімізувати наземні операції, віддаючи перевагу тривалим кампаніям авіаційних бомбардувань і виснаження ворога.
Причина – що складніші умови, в яких відбувається битва, то меншу роль відіграють технічна перевага та панування в повітрі. Міські бої або бої у лісистій місцевості можуть бути складним випробуванням навіть для надсучасних армій.
Зокрема це демонструє боротьба союзних військ проти ІДІЛ. Битва за великі міста Сирії у боротьбі проти терористів ІДІЛ перетворилися на багатомісячні облоги із сумнівним результатом. Загалом війна із силами ІДІЛ розтягнулася на роки.
Перед початком контрнаступу Україна отримала сучасні західні танки, які, безумовно, кращі за радянські або російські зразки. Але проблема в тім, що поки відомо лише про одну танкову битву за останні три місяці, яку вдалося зафіксувати. В ній участь брали один танк Leopard 2A та два російські танки. І, звісно, перемогу здобув український Leopard.
Але реальність війни сьогодні полягає в тому, що втілити в життя натовську тактику маневрової атаки широким фронтом неймовірно складно. Більшість важкої техніки використовуються лише у короткочасних атаках, успіх яких залежить від того, як швидко машина залишить поле бою. Адже одразу після її появи на неї будуть націлені всі засоби противника – від важкої артилерії до FPV-дронів.
Українським військовим доводиться адаптувати свою тактику до наявних ресурсів і засобів. Фото facebook, Генштаб ЗСУ
Українським військам довелося відійти від тактики атак бронетанкових груп, яка виявилася неефективною і ризикованою, і повернутися до тактики поступового витіснення ворога.
Звісно, швидкість просування могла б бути вищою, але для цього потрібні сотні авіаційних бомб JDAM щодня, щоб розбивати ворожі укріплення і доти, десятки крилатих ракет і ATACMS для ураження логістики й достатня кількість авіації, аби тримати контроль над полем бою. Поки що таких ресурсів в України немає.
Натомість українським військовим доводиться адаптувати свою тактику до наявних ресурсів і засобів.
З початку контрнаступу ЗСУ переорієнтували системи HIMARS у снайперські гвинтівки дуже великої дальності, щодня знищуючи десятки ворожих артилерійських систем і комплексів ППО. Більш точна західна артилерія дозволяє витрачати менше снарядів.
Тактика «тисячі бджолиних укусів», яку змушені використовувати ЗСУ, не дає можливості швидко виснажувати ворога. Часом це займає довгі місяці.
У цей час головну роботу виконує українська піхота, якій доводиться штурмувати ворожі підземні лабіринти і багатокілометрові траншеї та пробиватися через мінні поля.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
