Як врятувати вищу освіту? Forbes Ukraine зібрав за одним столом ректора «Житомирської політехніки», проректора KSE, голову наглядової ради НАУ, заступника міністра освіти та депутата з профільного комітету та запропонував знайти рішення. Не домовилися, але вийшло гаряче і дуже цікаво
Місія (не)здійсненна
Петро Чернишов: Почнімо з макропогляду. Кількість університетів – надмірна. Це спадщина СРСР, коли система була розрахована на велику країну. Міносвіти обʼєднує університети. Але поки що це поодинокі випадки. Що із цим робити?
Роман Грищук: Не тільки спадщина СРСР, а й наслідок системи видачі ліцензій. Коли кожна контора могла стати університетом. Можливо, не такими темпами, як хотілося б, але уряд раз на два місяці ухвалює рішення про об’єднання університетів.
П. Ч.: Але хочеться більшого!
Р. Г.: Для політиків це складне і неприємне питання. Щойно якийсь університет чує про наміри його обʼєднати, на всіх рівнях вмикається максимальний супротив. Прокачуються студенти, викладачі – мовляв, хочуть знищити їхній заклад освіти. Далі підтягують мерів, депутатів обласних, місцевих рад, Верховної Ради. Звідси величезний тиск на Міносвіти.
П. Ч.: Це не виправдовує Міносвіти.
Р. Г.: Ні. Комітет ВР з питань освіти часто просить міністерство показати план обʼєднання університетів. Зараз в Україні діє приблизно 170 університетів, нам треба 100. Не показують. Підозрюю, що його немає.
Це схоже на імпровізацію, яка грає в мінус міністерству. Комітет не орієнтується, скільки заплановано обʼєднань, університети не знають, чого чекати. І МОН боїться показати план, бо щойно покаже, університети почнуть бунтувати.
Петро Чернишов, контрибутор Forbes, голова наглядової ради Національного авіаційного університету
Михайло Винницький: Колеги, я розумію ваш максималізм. Але за останній рік відбулося вісім обʼєднань університетів. Можливо, до кінця року буде ще одне. План був – 10. Майже 10% мережі. Чи був такий показник за 30 років незалежності? Запевняю – ні!
П. Ч.: Це означає, що у Міносвіти немає стратегії або ж політичного ресурсу, щоб змусити університети обʼєднуватися?
Р. Г.: Стратегії, здається, немає. Рішення ухвалює Кабмін. Треба його стимулювати обʼєднувати університети.
М. В.: Критерії об’єднання уже презентували, але неформально. Наприклад, спілці ректорів. Керуємося демографією. Якщо населення міста від 100 000 до 350 000 людей, там має бути не більше двох університетів. Понад 350 000 – ми говоримо про типажі університетів. При цьому не будемо закривати маленькі університети типу Острога, Глухова, Ніжина, Дрогобича. Вони містоформувальні.
Але питання не у критеріях. Наприклад, у Житомирі є три університети. Логічно – має бути одна сильна політехніка та один сильний класичний університет. Тільки лінивий не бачив, який був супротив, скільки мені кричали ганьби. Уявляєте, що буде, якщо ми оприлюднимо плани обʼєднання університетів щодо кожного міста?
П. Ч.: Михайле, яку мету вбачає в обʼєднанні університетів Міносвіти? Оптимізація?
М. В.: Панацея – не у меншій кількості вишів, а у модернізації мережі. На кожне обʼєднання виділено $1,5 млн інвестицій у ці заклади. $12 млн загалом буде витрачено на науково‐навчальне обладнання впродовж одного року. Це безпрецедентно.
Туманна реформа
Тетяна Павлушенко: Вікторе, чи достатні кроки МОН у реформі вищої освіти?
Віктор Євдокимов: Реформи негативно сприймаються ректорами та колективами університетів. Їм комфортно, як є. Але без реформи не буде розвитку. Ми стопоримо те, що й так багато років не розвивається.
Т. П.: Ви понад вісім років керуєте «Житомирською політехнікою». Якби вас завтра призначили міністром освіти, як би реформували систему?
В. Є.: Перше – об’єднувати університети. Зараз найбільший супротив цьому чинять саме їхні адміністрації. Бояться втратити місце. Друге – змінювати ректорів та знайти інший підхід до формування управлінських команд. Третє – підвищувати якість середньої освіти. Нинішній рівень знань вступників під великим питанням.
Т. П.: Єгоре, ви перший проректор приватного закладу, KSE. На вашу думку, яке майбутнє у держуніверситетів, якщо систему не реформувати?
Єгор Стадний: Безгрошівʼя. У 2024‐му кількість абітурієнтів зменшилася на третину, до 189 000. Це очікувано. Перше – прикрутили краник для ухилянтів. Друге – демографічна криза. У 2024 році у перший клас пішло приблизно 240 000 дітей, два роки тому було 400 000.
Отже, буде менше абітурієнтів. За 10 років кількість номінальних вступників може скоротитися до 100 000. Із них 20 000 будуть ті, хто здатен здобувати вищу освіту. Попит на вищу освіту і, відповідно, бюджетне фінансування вишів скоротиться.
Індустрія роздута. Ми забуваємо, що основний показник – не кількість університетів, а кількість їхніх працівників. Треба встановити стимули, щоб вмотивувати університети залишати тільки тих, хто дає результат.
Тетяна Павлушенко, редакторка Forbes Ukraine
П. Ч.: Єгоре, ваші кроки, якби вас завтра призначили міністром освіти?
Є. С.: Я б одразу написав заяву на звільнення.
П. Ч.: Запитаю інакше: які рекомендації ви можете дати Міносвіти?
Є. С.: Зараз міністерство сфокусоване на одному треку – для університетів, що тонуть. Має бути другий трек – для університетів, які можуть плисти. Їм потрібно дати більшу свободу.
Ви, Петре, голова наглядової ради НАУ, який є учасником експериментального проєкту з перезапуском наглядових рад у вишах. НАУ належить до університетів, які будуть у змозі давати собі раду. Держава вам довірила, й у вас буде більше свободи.
Експеримент із наглядовими радами
П. Ч.: Єгоре, дякую, що зачепили тему експерименту. Над проєктом, який має перетворити управління університетів на корпоративне, довго працювали. Поки що у ньому беруть участь три університети: НАУ, Запорізький нацуніверситет та Прикарпатський університет. Чому так мало?
Р. Г.: Байдуже, скільки університетів доєднається до експерименту. Це може зробити будь‐який університет. Моя позиція була спробувати на одному. Суть – відпрацювати механізм відбору комісії, яка обирає ректорів, наскільки вона прозора; зрозуміти переваги та ризики в роботі наглядових рад.
М. В.: Постанову про експеримент в університетах довго ухвалювали, бо було багато дискусій стосовно саме моделі наглядової ради.
Є американська модель – вона різна у державних та приватних вишах, канадська, польська, німецька, британська. Наглядові ради по‐різному називаються, різна форма урядування в університетах. Ми маємо провести експеримент, щоб зрозуміти дієву для України модель. Найімовірніше, вона буде гібридною.
П. Ч.: Михайле, скільки часу ви приділяєте цьому proof of concept, щоб до експерименту приєднувалося більше університетів?
М. В.: Експеримент триватиме два роки, після закінчення буде proof of concept. Це юридична частина. Практична – будемо бачити, скільки приєднається інших університетів за шість місяців, рік. Це може бути немасовим явищем.
Т. П.: Вікторе, яка додана вартість у роботі наглядової ради у «Житомирській політехніці»?
В. Є.: Вона працює з травня 2023‐го. Наведу кілька прикладів: створено стипендіальний фонд наглядової ради для підтримки талановитих студентів. За підтримки Міносвіти створили в університеті науковий парк у формі ТОВ. Мета – комерціалізація наукових досліджень для наповнення бюджету університету.
П. Ч.: Які формати наглядових рад розглядає Міносвіти?
М. В.: Різні. Мені подали проєкт положення про наглядову раду «Львівської політехніки». Університет не хоче реорганізуватися з держустанови у державне некомерційне підприємство [як НАУ]. Його влаштовують додаткові елементи автономії, які наразі пропонує Міносвіти.
Цим внутрішнім положенням у виші хочуть погодити, що їхня наглядова рада матиме деякі розширені повноваження. Замість того, щоб ухвалювати рішення через Кабмін, через велику постанову. Це цікавий елемент.
П. Ч.: Які члени наглядової ради запропоновані?
М. В.: Тараса Кицмея (співзасновник SoftServe. – Forbes Ukraine), Ростислава Вовка (співвласник «Кормотеху». – Forbes Ukraine), Миколу Кмітя (експрезидент IDS Group. – Forbes Ukraine) і Тараса Федака. «Львівська політехніка» матиме дуже сильну наглядову раду. Разом вони точно можуть позмагатися у кількості фінансового ресурсу з паном Буткевичем, який очолює раду «Житомирської політехніки».
Т. П.: Чому їм цікаво брати у цьому участь?
М. В.: Кожен з них випускник «Львівської політехніки», а ще вони роботодавці і потенційні інвестори в інноваційні розробки. Вони розуміють, що університет готує якісних спеціалістів, які можуть працювати в їхніх компаніях. І у межах університету є наукові розробки, цікаві для їхнього бізнесу.
І, Петре, на противагу вам вони не зацікавлені бути залученими у процес обрання ректора.
Михайло Винницький, заступник міністра освіти і науки
Т. П.: Вікторе, з практики «Житомирської політехніки», які плюси від бізнесменів у наглядової ради?
В. Є.: Співпраця дуже ефективна. На прикладі Геннадія Буткевича, (співзасновник АТБ. – Forbes) за останній рік університету у різній формі надано фінансування у межах 10 млн грн. Це великі кошти, і це закупівля сучасного обладнання.
Вони дають замовлення на наукові розробки, які ж і фінансують. Перспективні з них ми виводимо на інший рівень. Наприклад, засновуємо окреме підприємство зі створення цього продукту.
П. Ч.: Мені як очільнику ради НАУ цікаво: як ви, державний ЗВО, отримуєте пожертви від членів наглядової ради? Який процес?
В. Є.: Кошти не надходять на рахунок університету. Ми даємо перелік обладнання і просимо його придбати й передати нам. Так полегшуємо процес із переказом коштів через казначейство для бюджетної установи.
Вибори ректора
П. Ч.: Хочу порушити питання з обранням ректорів. У розвинених західних країнах їх не обирає ні колектив університету, ні студенти, як в Україні. Це робить наглядова рада.
М. В. Не узагальнюйте. У Польщі обирають колективом. Петре, ви постійно схиляєтеся до американського прикладу.
П. Ч.: До американського, британського.
М. В.: Британський приклад особливий, у нас немає короля. Різні контексти, різні системи освіти. В Україні немає університетів, які працюють 800 років і мають мільярдні ендавменти. Навіщо нас порівнювати з Британією?
П. Ч.: У Британії є й бідні університети, які існують 50 років. Британія – дуже успішна країна. Також маю на увазі Францію, Німеччину, Нідерланди.
М. В.: У Німеччині наглядова рада не є обовʼязковою. Не впевнений, що ідею, де колектив узагалі не має впливу на обрання ректора, буде сприйнято. Колективи повинні мати свій голос в обранні ректора.
П. Ч.: Це радянська модель!
М. В.: Ні. Така практика є у Польщі, Німеччині, Італії. У багатьох європейських країнах це є в обовʼязковому порядку. Ми ж маємо виробити власну модель. Я мав розмови з іншими університетами, вони пропонують свою версію експерименту, який не потребує змін у законодавстві.
П. Ч.: Для мене як екскерівника великого бізнесу модель, коли CEO обирається трудовим колективом, це нісенітниця.
М. В.: Університет – це не бізнес.
П. Ч.: В Америці – дуже великий бізнес. Ми не хочемо стати Америкою?
М. В.: Ставати Америкою у випадку університетів не обовʼязково. У США діє 5000 університетів. Є такі, які продають дипломи. Там не все так ідеально. Ми ж думаємо, що в Америці є лише Гарвард. Зробімо свою модель на підставі нашого експерименту та інших.
В. Є.: Підтримаю Михайла. Колективи та академічна спільнота і модель, за якою працюють університети, різниться з бізнесом. Розглядати модель функціонування університету як модель бізнесу неправильно. Це не спрацює.
П. Ч.: Я часто чую від держави, що ми маємо збудувати свою, українську, економічну модель. Вважаю, це дуже тупо. Неможливо збудувати економічну модель винятково для України. Ми маємо брати приклад з розвинених країн, можливо, не лише Америки, а й азійських багатих країн.
М. В.: Нам потрібно у наступний рік‐два знайти ті моделі врядування університетів, котрі поєднуватимуть демократизм, до якого звикли наші академічні спільноти, із потребою їх оновлення. Наша ціль – зберегти спільноти і водночас оновити врядування.
П. Ч.: Ви вважаєте демократизмом, коли ректори сидять у кріслах по 30 років?
М. В. Таких небагато. Цьогоріч у системі змінено 20 ректорів. Вони пішли без експерименту, без наглядової ради. Закінчився термін їхньої роботи. 2014 року було ухвалено закон, в якому прописано так званий term limit: ректор університету обирається строком на п’ять років. Одна й та сама особа не може бути ректором більш ніж два строки.
Т. П.: Михайле, чи розглядає Міносвіти зміну ієрархії управління ЗВО з вертикальної, де ректор вирішує все, на горизонтальну?
М. В.: У великій організації неможливе повне горизонтальне управління. Але більш горизонтальна структура є бажаною. Потрібно змінювати систему управління ЗВО. Але цього не досягти, змінивши ректора чи сформувавши наглядову раду. Треба змінювати внутрішню культуру взаємодії в університеті.
Міносвіти готує навчання понад 1000 керівників середньої ланки в університетах. Навчатимемо менеджменту завкафедри, деканів.
П. Ч.: Єгоре, ви погоджуєтеся з Михайлом?
Є. С.: Петре, я вас засмучу. Питання, як обирати ректора, які повноваження давати наглядовим радам, – це взагалі не геймченджер.
Натомість у мене є практичні питання, без вирішення яких не буде якісних змін. Як зробити так, аби викладачі в Україні мали не більше 120 авдиторних годин на рік? Що змінити у шкільній освіті, аби вступники вміли критично думати й читати наукові тексти, мали необхідний рівень знань з математики, англійської? Як організувати навчання, щоб матеріал, який можна сприйняти самостійно, сприймався асинхронно?
У цьому контексті те, як обиратиметься ректор, чи буде наглядова рада, ні на що не впливає.
Єгор Стадний, перший проректор Kyiv School of Economics
П. Ч.: Дуже серйозно впливає.
Є. С.: Університет – це автономна структура, ректор не може прийти у кожну авдиторію і сказати викладачам, як навчати студентство. Ми зробили з ректора царя і бога.
П. Ч.: Але ректори насправді є царями у багатьох держуніверситетах.
Є. С.: Якщо ми реально оцінюємо ситуацію, ні. Ані він, ані вчена рада не впливають на рівень освітнього процесу в авдиторії або дослідницького у лабораторії.
М. В.: Відповідь на запитання Єгора – закрити приблизно 80 приватних університетів. Залишити лише «реальні». Наразі маємо два приклади класних приватних проєктів: УКУ та KSE. «Реальних» же держуніверситетів є приблизно 100.
Ідея, коли приватне має бути кращим, в Україні поки що не спрацьовує.
П. Ч.: Так, частина українських приватних ЗВО – це контори для продажу дипломів. Як і багато держуніверситетів.
М. В.: Петре, назвіть хоча б один державний, що «торгує» дипломами…
Проблема – якість середньої освіти
Т. П.: Неодноразово лунала теза: потрібно підвищувати якість освіти. Як це зробити?
В. Є.: Коли я став ректором, зробив багато непопулярних кроків. Це і про зміну навчальних планів, і про команду університету. Недоторканність професорів, доцентів, докторів, кандидатів наук – це неправильно. На різні програми ми залучили багато людей із практики, які дали поштовх розвиткові університету й підвищенню якості освіти.
Питання освіти – це питання національної безпеки. Не зрозуміємо цього – опинимось у поганій ситуації.
Є. С.: У мене як у проректора KSE, що відповідає за бакалаврат, є дилема. Вже не перший рік я не можу знайти понад 400 вступників на прикладну математику або хімічну інженерію, 200 вступників на теоретичну фізику або хімію, які здатні вчитися на цих спеціальностях.
Абітурієнти часто вступають на них, бо малий конкурс, і це катастрофа. Як зробити так, аби вступники були підготовленими до навчання в університеті?
П. Ч.: Теорфізика – це складна наука, потрібні серйозні знання з математики, яка в Україні зараз на не дуже високому рівні. Не знаю, як розв’язати цю проблему. Можливо, Україні не потрібно більш як 200 теорфізиків, хіміків?
Є. С.: Як не потрібно? Хто робить лазерне напилення для прицілів «Стугни»? Хіміки. Тому, може, нам їх стільки й не потрібно. Але результат – замовлятимемо в іншій країні, платитимемо дорожче, чекатимемо довше. Це будуть кадри, які змушені будемо імпортувати.
Спрощу: мені треба, щоб середня школа «постачала» на мій ринок більше вступників із необхідними знаннями. Із цим катастрофа. Ми зараз на волосині невідтворюваності. Тому що з цих 200 в науку піде вісім, четверо з них підуть викладати. Те ж саме і з хіміками…
Таким темпом за 10–15 років наукових кадрів не буде. Наступні покоління ми заганяємо в умовний борг. Вони муситимуть платити за інтелектуальну працю, за технології, яких в Україні не буде.
Т. П.: Що ж зробити? Перенаправити більше грошей у середню освіту?
Є. С.: Деякі з університетів мають стати майданчиками з подолання освітніх втрат середньої школи. Сумно дивитися, як хтось перебивається в онлайні за браком класів фізики та хімії. А в цей час у якомусь обласному університеті є обладнані лабораторії та класи. Вони можуть стати хабами.
Треба надолужувати освітні втрати у STEM‐галузі.
П. Ч.: Єгоре, ви говорите про деталі. Доки не працюватиме правильна економічна модель у держуніверситеті, нічого не буде.
В. Є.: Підтримаю Єгора. Три роки тому на базі «Житомирської політехніки» ми створили науковий ліцей. Залучили лабораторії університету, матеріальну базу, кадровий потенціал.
Зараз ми лідери в регіоні за якістю знань наших ліцеїстів. Торік у ліцеї навчалося 225 ліцеїстів. З них 165 стали призерами міжнародних, всеукраїнських, обласних наукових конкурсів та олімпіад. Цьогоріч дві ліцеїстки вступили до KSE. Вони розповідають, що їх перепитували, який заклад вони закінчили, бо показали дуже гарний результат.
Віктор Євдокимов, ректор університету «Житомирська політехніка»
П. Ч.: Вам пощастило. У вас є наглядова рада, яка має фінанси.
В. Є.: Наглядова рада не має жодного стосунку до роботи ліцею.
М. В.: У Міносвіти є структурна проблема: серйозне розрізнення між директоратом і вертикаллю середньої школи та вищої освіти. Це не дозволяє нам ухвалювати рішення, про які говорить Єгор. Має бути звʼязок між середньою освітою і тим, що відбувається в університетах.
Т. П.: Михайле, ваша пропозиція, як підвищити якість освіти.
М. В.: Один із кроків – запровадити 12‐річну школу. Старшу профільну школу, де ми зможемо на всю країну імплементувати практики таких ліцеїв, як у «Житомирської політехніки».
Для студентів, які не хочуть іти в академічні ліцеї, створювати професійні коледжі.
Найважливіша річ – вступник буде повнолітнім. Людина відповідає за себе, має право підпису, може йти до армії. Плюс – індивідуальні траєкторії, гранти на освіту, які запроваджує Міносвіти.
Наглядові ради та управління університетами – маленька частинка системної реформи вищої освіти. Hа проблему треба дивитися ширше.
(Не)нова бізнес-модель ЗВО
П. Ч.: Чи мають держуніверситети покладатися у майбутньому лише на гроші з бюджету?
В. Є. Сім років у нас щороку зростала кількість вступників‐студентів. Але, аналізуючи демографічну ситуацію, розуміємо, що контингент скорочуватиметься.
Стратегічна мета «Житомирської політехніки» – відмовитися від державного фінансування. Зараз на нас дивляться із подивом. Але разом з наглядовою радою робимо все для цього.
Є. С.: Вікторе, аплодую. Не чув, щоб інші держуніверситети стратегічно про це замислювалися. Бо у перспективі не буде державних грошей. Україна постане перед вибором, куди в людський капітал інвестувати. У дошкілля, середню школу, профтех чи вищу освіту. Напевно, вища освіта буде найменш пріоритетною.
Громадяни мають бути зацікавленими, щоб найменше урізалося бюджету для середньої освіти.
П. Ч.: «Житомирська політехніка» – це крутий приклад інвестицій бізнесу в державну освіту. Але в цілому державна система університетів – uninvestable. Інвестор хоче розуміти, що відбувається з активом, контролювати його. Зараз це зробити неможливо. Це проблема.
Р. Г.: Не треба підводити всі університети під одну економічну модель. Не можна порівнювати економічну модель педуніверситету з моделлю КПІ. Потрібно диверсифікувати підходи до економічної моделі, до системи управління, до впливу наглядових рад і , можливо, до організаційно‐правової форми.
У НАУ буде проба нової організаційно‐правової форми – державного некомерційного підприємства. Можливо, вона спрацює, як у закладах медичної освіти.
Для когось дієвим є варіант «Житомирської політехніки», коли бізнес напряму фінансує якісь проєкти без зарахування грошей на рахунок університету. Це може бути й асоціація випускників чи благодійний фонд.
Роман Грищук, член комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій
Т. П.: Чи може стати одним із джерел фінансування ЗВО широке залучення іноземних студентів-контрактників після перемоги? Це питання і в контексті демографічної кризи, і в скороченні державних коштів.
В. Є.: До війни у «Житомирській політехніці» навчалися студенти з 22 країн. Для бюджету університету це було дуже економічно вигідно. Але ми зараховували іно-земців лише після проходження підготовчих курсів та іспитів. Інакше – навіщо? Аби видати диплом? Це не наш підхід.
Зараз багато університетів навчають іноземців онлайн. Ми ж зупинили процес набору іноземних сту- дентів. Не можемо гарантувати якість їхньої підготовки у такому форматі.
Для нас важлива не кількість іноземців, а рівень якості їхньої підготовки до навчання. Після війни ми однозначно відновимо набір.
М. В.: На січень 2022 року в Україні навчалося 74 000 іноземних студентів, з них майже 65 000 були студентами медуніверситетів. Це величезні кошти. З їх відтоком через війну багато медичних ЗВО наразі економічно неспроможні.
У певний час в Україні утворилася ціла індустрія навчання іноземних студентів. Великий відсоток був не про якість. Але це частина питання – про загальну якість системи освіти.
П. Ч.: Як українським вишам стати привабливими для іноземців саме за якістю освіти?
Є. С. Пропоную не зациклюватися на іноземних студентах, а подивитися на іноземних викладачів. Чимало з них ще готові приїхати до України – і професори, і молоді PhD‐кандидати. Але університетам потрібно проявити неабияку активність, бо скоро таких не залишиться.
Випускники яких університетів брали участь у дискусії
П. Ч.: Маєте на увазі такий собі викладацький «Корпус миру»?
Є. С.: Класна аналогія. Peace corps у 1990‐х зробив тут величезну непомітну революцію. Це ті ж самі люди, тільки на рівні університетів. Вони несуть із собою різні практики, ідеї, знання. Це набагато ефективніша інтернаціоналізація, ніж «класична» – через іноземних студентів. Принесе нам набагато більше дивідендів.
Т. П.: Ринок праці вимагає одне, а держзамовлення й далі продукує юристів, економістів, філологів…
В. Є.: Кілька років тому ми викинули всі навчальні плани. Натомість зібрали представників бізнесу та зацікавлених осіб і під кожну потрібну їм спеціальність розробили нові плани. За запитом роботодавців у регіоні відкрили 15 нових спеціальностей.
Є. С.: Насправді немає дисбалансу між запитом ринку праці та держзамовленням. Країні потрібні інженери, вчителі, айтівці, і ці спеціальності є в постанові про державне замовлення.
Перекоси, про які ви кажете, це кількість студентів, що вступили на відповідні спеціальності, і левова частка юристів, економістів тощо – це абітурієнти, що йдуть учитися на контрактній основі.
Т. П.: Університети не можуть влізти в голову випускникові і показати, хто потрібен на ринку праці?
Є. С.: Ми намагаємось. Проте хай би скільки ти казав абітурієнту: вступай на математику, на IT, на інженерію, – більшість просто не зможе вчитися на них. Бо в сьомому класі обірвали звʼязок із математикою та фізикою. Тому на виході й маємо філологів, юристів, економістів.
Матеріал опубліковано у журналі Forbes Ukraine №4 [31] за жовтень – листопад 2024 року.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
