Сумніви можна перетворити на інструмент самовдосконалення. Чому синдром самозванця приведе до успіху швидше, ніж самовпевненість /Фото Getty Images
Категорія
Лідерство
Дата

Сумніви можна перетворити на інструмент самовдосконалення. Чому синдром самозванця приведе до успіху швидше, ніж самовпевненість

Адам Ґрант, американський вчений-психолог. Фото Getty Images

Перше правило клубу Даннінґа–Крюґера полягає в тому, що ви не знаєте, що є членом клубу Даннінґа–Крюґера, іронізує Девід Даннінґ. Результати його спільного із Джастіном Крюґером дослідження показали: часто люди не можуть усвідомити власну неспроможність виконувати певні дії. Водночас вони переконані у своїй високій компетентності

«Чи не найбільше мене дратує удавана обізнаність, коли люди вдають, що знаються на тому, про що й гадки не мають. Мені вона так свербить, що я пишу про це книжку», – зазначає американський вчений-психолог Адам Ґрант. Таких людей він називає диванними знавцями і протиставляє їм «гаданих самозванців». Ґрант переконаний, що синдром самозванця змушує частіше сумніватися, знаходити власні прогалини та заповнювати їх. 

Американський вчений згадує Халлу Томасдоттір – одну із засновниць Рейк’явікського університету та підприємицю. У 2015 році хтось створив петицію, щоб Халла балотувалася на посаду президентки Ісландії. Вона відповідала, що їй бракує досвіду та впевненості, але зрештою погодилася. Шанси на перемогу були невисокі.

Тоді ж у президенти балотувався Давід Оддсон, який був прем’єр-міністром Ісландії з 1991-го до 2004 року. Пізніше він потрапив у список 25-ти людей, винних у світовій фінансовій кризі, за версією Time. Однак у 2016 році Оддсон був впевнений у вагомості своїх знань і досвіду. 

Люди можуть себе дуже пере- або недооцінювати. Але як зробити сумнів інструментом самовдосконалення та прийняти страхи, які є наслідком синдрому самозванця? Відповіді на ці питання дає Адам Ґрант. Forbes публікує уривок із його книги «Подумай знову. Сила розуміння власного незнання», яка вийшла у видавництві Yakaboo Publishing у 2022 році.

Сумніви можна перетворити на інструмент самовдосконалення. Чому синдром самозванця приведе до успіху швидше, ніж самовпевненість /Фото 1

Переваги сумнівів

За півтора місяця до виборів президента Ісландії Халлу Томасдоттір, за результатами опитувань, підтримував лише один відсоток виборців. Щоб зосередитися на найбільш перспективних кандидатах, телеканал, який транслював передвиборчі теледебати, повідомив, що не запрошуватиме претендентів із підтримкою, нижчою за 2,5%. І Халла заледве подолала цей бар’єр у день початку дебатів. За наступний місяць її популярність злетіла до небес. Вона не просто стала перспективною кандидаткою – ​вона опинилася в четвірці лідерів.

Кілька років по тому, коли я запросив Халлу виступити перед моїми студентами, вона сказала, що емоційним пальним у той час для неї був синдром самозванки. Зазвичай до цього синдрому ставляться з пересторогою: хронічне недооцінювання себе може знищити мотивацію та завадити нам діяти задля досягнення мети. Утім, час від часу дещиця сумнівів сповнює нас усіх.

Деякі опитування свідчать, що понад половина людей почувалися самозванцями на тому чи тому етапі своєї кар’єри. Вважається, що це відчуття найчастіше спізнають жінки та маргінали. Утім, цей досвід не оминув і найбільш успішних людей.

У мене були студенти, які отримали патенти раніше, ніж дозвіл на купівлю алкоголю, і стали майстрами спорту з шахів, перш ніж навчились керувати автомобілем. Одначе вони дотепер борються з невпевненістю у собі й постійно ставлять під сумнів свої здібності. Стандартною реакцією на досягнення в них було твердження, що їм щось вдавалося всупереч сумнівам. А що як саме ці сумніви й посприяли їхньому успіху?

Басіма Тевфік – на той час докторантка Вортонської школи бізнесу, а нині викладачка Массачусетського технологічного інституту – ​дослідила групу студентів-медиків, що готувалися до клінічної практики, аби виявити можливий сприятливий вплив сумнівів. Вона організувала пів годинні огляди «пацієнтів», яких вдавали актори. Вони розповідали про симптоми вигаданих недугів, а Басіма спостерігала, як студенти-медики спілкувалися з «пацієнтами», а також фіксувала коректність поставлених діагнозів.

За тиждень до експерименту ті самі студенти пройшли опитування щодо того, як часто вони почуваються самозванцями, тобто вважають себе не такими кваліфікованими та здібними, якими їх бачать важливі для них люди. Ті, хто визнавав себе самозванцем, не лише продемонстрували гарні діагностичні навички – не гірші, ніж їхні упевненіші колеги, – ​а й були дуже лояльними до «пацієнтів». Їх оцінили як таких, що виявляють емпатію, високу повагу і професійність. Крім того, вони ставили влучніші запитання і доступніше тлумачили «пацієнтам» інформацію. В іншому дослідженні Басіма виявила таку закономірність серед фахівців у галузі інвестицій: що частіше вони почувалися самозванцями, то ліпше про їхню роботу відгукувалися керівники протягом чотирьох місяців після оцінювання.

Ці факти є новими, і нам ще належить багато дізнатися про те, коли синдром самозванця приносить користь, а коли шкодить. Однак вони змусили мене засумніватися у своїх уявленнях про синдром самозванця як про шкідливий розлад.

Зазвичай, коли нас долають сумніви, пов’язані із синдромом самозванця, нам радять ігнорувати їх і вірити в себе. Та, гадаю, ліпше прийняти ці страхи, бо вони можуть надати нам три переваги.

Перша перевага синдрому самозванця полягає в тому, що він мотивує нас працювати наполегливіше. Імовірно, це небагато важить, коли ми вирішуємо, чи взяти участь у перегонах, але, коли ми вже очікуємо старту, сумніви можуть спонукати нас добігти до фінішу, щоб виправдати свою участь і право на місце серед фіналістів. Під час досліджень, проведених із працівниками кол-центрів, військовими та урядовими командами й представниками громадських організацій, я виявив, що впевненість може сприяти розвитку самовдоволеності. Якщо ми ніколи не переймаємося тим, що можемо підвести інших людей, то, радше за все, підведемо. Коли ж ми почуваємося самозванцями, то гадаємо, що повсякчас маємо щось доводити. Почуваючись самозванцем, ви, найімовірніше, одним з останніх доєднаєтеся до проєкту, але також будете останнім, хто в ньому зневіриться й припинить щось робити.

Другою перевагою синдрому самозванця є те, що він спонукає до ухвалення виважених рішень. Коли ми сумніваємося у своїй перемозі, то прагнемо переглядати свою стратегію. Пам’ятаєте, що новачки не схильні страждати на синдром Даннінґа–Крюґера? Почуваючись самозванцями, ми діємо, як початківці, тому скептично сприймаємо ті свої припущення, щодо яких хтось інший і не подумав би засумніватися.

А третя перевага – ​цей синдром спонукає ліпше навчатись. Не даючи нам певності щодо нашої обізнаності, він опускає нас із п’єдесталу на землю, підохочуючи дослухатися до інших. Психологиня Елізабет Крумрей Манкузо разом із колегами дійшла висновку: навчання потребує скромності, щоб усвідомити, що нам є чого вчитися.

Це до певної міри підтверджує й дослідження ще однієї колишньої докторантки Вортонської школи бізнесу Даніель Тассінґ, яка нині є професоркою Університету штату Нью-Йорк у Буфалло. Даніель збирала дані в лікарні, де всі медсестри почергово виконують обов’язки старшої медсестри. Тобто навіть на медсестер, які сумніваються у своїх лідерських здібностях, там періодично покладають управлінські функції. І саме ті медсестри, які не були певні щодо своєї готовності, виявлялися ефективнішими. Серед іншого й тому, що воліли радитися з колегами стосовно своїх рішень. Вони не вивищувалися над іншими й знали, що там, де їм забракне досвіду чи навичок, вони зможуть запитати в інших. Халла Томасдоттір – ще одне яскраве підтвердження важливості сумнівів.

Ліга надзвичайної скромності

Коли ми спілкувалися з Халлою, вона розповіла, що раніше вагання просто виснажували її. Вона сприймала їх як ознаку того, що їй бракує здібностей для досягнення успіху. Нині ж вона здобула впевнену скромність й інакше інтерпретує сумніви – вони є сигналом до того, що вона має вдосконалювати свої інструменти.

Існує багато доказів, що впевненість так само часто є результатом досягнення успіху, як і його причиною. Ми не мусимо чекати, коли наша впевненість зміцниться для досягнення високих цілей. Утім, ми можемо зміцнювати її, досягаючи нових висот. «Я вдячна синдрому самозванця, адже він спонукає мене робити більше й пробувати нове. Я навчилась обертати його собі на користь і чудово почуваюся, бо завдяки своїм сумнівам невпинно розвиваюсь», – каже Халла.

Коли інші кандидати задовольнялися звичайним висвітленням у ЗМІ, необізнаність Халли змусила її застосувати нестандартний підхід до своєї кампанії. Вона наполегливо працювала й не спала до пізньої ночі, відповідаючи на повідомлення у соціальних мережах. Вона проводила сеанси Facebook Live, на яких виборці могли запитати її будь-що, й опанувала Snapchat, щоб підтримувати зв’язок із молодим поколінням. Розуміючи, що їй однаково нема чого втрачати, Халла безнастанно робила те, до чого дуже рідко вдавалися кандидати у президенти: не критикувала своїх опонентів і не засуджувала попередників. У найгіршому разі просто нічого не вийде, думала вона. Почасти саме тому вона дістала таку підтримку виборців: вони просто втомилися спостерігати, як інші кандидати поливають одне одного брудом. На противагу їм Халла з повагою ставилася до своїх опонентів.

Невизначеність спонукає нас ставити запитання та сприймати нові ідеї. Вона оберігає нас від синдрому Даннінґа–Крюґера. «Синдром самозванця змушує мене завжди бути в тонусі, прагнути більшого й вчитися нового, бо я ніколи не думаю, що вже все осягнула, – розмірковує Халла. – ​Можливо, цей синдром і є рушієм змін, адже навряд чи ви почуєте від того, кому він властивий, щось на кшталт «тут так не заведено» або «це єдино правильний шлях». Я так прагнула навчитися і дізнатися більше, що запитувала поради про те, що можу змінити, майже в кожного». Хоча Халла сумнівалася у своїх інструментах, вона була впевнена в собі як в учениці. Вона розуміла, що знання варто шукати в експертів, але креативність і мудрість можуть прийти звідки завгодно.

На президентських виборах в Ісландії голоси розподілилися між чотирма кандидатами – Халлою, Давідом Оддсоном та ще двома політиками. Троє кандидатів-чоловіків мали доволі широке медійне охоплення: вони давали інтерв’ю, їхні світлини часто з’являлися на шпальтах газет і журналів. Однак до Халли ЗМІ не виявляли такої уваги. Також чоловіки мали набагато більші бюджети передвиборчих кампаній. Утім, у день голосування Халла здивувала країну й себе саму, здобувши понад чверть голосів.

Вона не дістала посади президента, але посіла друге місце. Її підтримали 28% виборців, водночас переможця – 39%. Утім, Халла здолала Давіда Оддсона, за якого проголосувало вдвічі менше виборців, ніж за неї. Він посів третє місце серед чотирьох основних кандидатів. З огляду на те, як зростала її підтримка, цілком можливо, що вона могла б здобути перемогу, якби мала ще кілька тижнів.

Великі мислителі сумніваються не тому, що вони самозванці. Вони сумніваються, бо знають, що всі ми є у чомусь сліпими, і прагнуть поліпшити свій зір. Вони не теревенять про те, як багато знають, бо повсякчас переймаються тим, скільки ще мусять осягнути. Вони розуміють, що кожна відповідь породжує нові запитання, і пошуки знань тривають нескінченно. Ознакою тих, хто навчається усе своє життя, є усвідомлення, що вони можуть чогось навчитись у кожного, хто трапляється їм на шляху.

Зухвалість засліплює нас і приховує від нас наші слабини. Скромність, як мікроскоп, дає нам змогу розгледіти найменші тріщинки. Стан упевненої скромності – як вдало підібрані окуляри, що допомагають нам долати наші вади.

Матеріали по темі