Реформи в Україні /ілюстрація згенерована Олександром Скоріченко за допомогою ШІ DALL-E
Категорія
Життя
Дата

Спокуса простих рішень – це отрута, як і корупція. Як громадський сектор стає для влади засобом створення непропрацьованих реформ. Розповідає адвокатка Світлана Панаіотіді

6 хв читання

Багатьох манить слава простих і швидких рішень, хоча абсолютно точно усвідомлюють, що потрібні довгострокове планування та розбудова інституцій, а не покладання на особистості. Фото ілюстрація згенерована Олександром Скоріченко за допомогою ШІ DALL-E

Бажання простих і швидких рішень, перемог, рекордів стає для української влади та суспільства рушієм реформ в Україні. Останнім часом до розбудови нашої держави влада почала долучати громадський сектор. Особливо – в контексті боротьби з корупцією. Все було б добре, якби рішення будувалися та приймалися не на хайпі та зневазі до держслужби, а на компетенції та оцінці ризиків. Про пастку простих та швидких рішень у розвʼязанні складних завдань та наслідки такого підходу розповідає заступниця міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України у 2019–2021 роках Світлана Панаіотіді. Редакція Forbes Ukraine відкрита до дискусії та чекаємо на думку іншої сторони.

Як створити продукт, який полюблять клієнти? Отримайте цінні поради від співвласника monobank™ – Олега Гороховського. Купуйте квиток на Форум підприємців, який відбудеться 27 червня.

На початку листопада Громадська організація «Автомайдан» повідомила про створену нею базу (реєстр) помічників українських суддів під назвою «Суддівські посіпаки». Це зчинило неабиякий розголос і стало приводом для написання того, що наболіло у багатьох колишніх і теперішніх публічних службовців. 

І не дарма, адже на сайті проєкту Університету Грінченка «Словопис» знаходимо: «посіпака – це прислужник, готовий допомагати в будь-яких діях, переважно ганебних; поплічник». Виглядало так, що слово «посіпаки» було обрано невипадково, зважаючи також на одну з декларованих цілей проєкту – перевірка помічників суддів, які будуть потенційними кандидатами на суддівські посади в нових конкурсах. 

Мені ж, як сторонній спостерігачці, видалось, що така назва містить у собі, у першу чергу, неповагу до честі та гідності людини. В такій ситуації – людини, що працює помічником/помічницею судді. 

Одразу випереджаючи закиди про те, що давно існує реєстр «посіпак» (тобто помічників) народних депутатів, зазначу, що звернулась з окремим зверненням щодо зміни назви й цього реєстру. 

Натомість важливо розуміти, що помічник судді – це робота на повний робочий день, на якій працюють понад 5000 спеціалістів. У той час як переважна більшість помічників нардепів влаштовані «на громадських засадах» паралельно зі своїм основним заняттям. При цьому я переконана, що гідність помічників нардепів так само важлива. 

Після хвилі розголосу ГО «Автомайдан» змінила назву реєстру на «База помічників суддів», але це підштовхнуло до глибших роздумів. Ця ситуація змушує замислитися, чому така комунікація є руйнівною та шкідливою. І чому про це варто говорити вголос попри шквал персоніфікованих вербальних образ. І звідки ці бажання простих і швидких рішень, перемог, рекордів? 

Промоція приниження та зневаги

Я свідома того, що громадська діяльність є нерегульованою сферою в Україні. Жодної формалізованої етики ця сфера не торкалася. Громадські активісти так само є неоднорідними, їх неможливо узагальнити, але серед них можна виокремити певне «радикальне крило», часто цю назву можна почути в приватних розмовах. 

Все частіше ми стикаємося з промоцією чи толеруванням приниження та зневаги до людей, які обрали своєю професією публічну службу. Використання «радикальним крилом» громадських організацій, які виконують проєкти за кошти донорів, подібних характеристик до всіх публічних службовців підриває довіру і до публічної служби, і до публічних інституцій, і загалом є просто неповагою до людської гідності. Вже не кажучи про поширення мови ненависті та ворожнечі до публічних службовців. 

Ніхто не таврує всіх людей вбивцями, коли хтось у суспільстві чинить такий злочин, але відносно публічних службовців узагальнення або рівняння на гіршого відбувається постійно. Достатньо одній людині в спільноті чи інституції вчинити злочин – і злочинцями таврують усіх без виключення. 

Але ж не зносять весь будинок, якщо в одному під’їзді виявилося, що мешканець крадій або навіть кілька? 

Поділ на касти

Фактично на повній швидкості ми йдемо до поділу на касти. З одного боку, грантери – завжди винятково хороші, ціннісні, доброчесні й завжди бездоганно праві. Їхні пропозиції щодо реформ є досконалими й, відповідно, не можуть піддаватися жодному сумніву чи навіть винесені на обговорення в професійних колах. Усім поступом держави й реформами з 2014 року суспільство завдячує виключно їм. 

Іншу касту формують публічні службовці (держслужбовці), узагальнено «радянською мовою» – «чиновники» та «зверхники». Вони завжди злодії (дрібні й не дуже), крадії та корумпанти, які можуть працювати на суспільнокорисний результат лише під тиском міжнародних партнерів і за вказівкою грантерів. 

При цьому перші отримують ринкові зарплати, часто з пільговим оподаткуванням (працюючи як ФОПи), а публічні службовці – як правило, злидарську компенсацію, тотальний контроль із боку антикорупційної вертикалі та системи органів правопорядку, та підживлювану «радикальним крилом» ненависть суспільства.

Така чорно-біла картина світу не лише формує неконструктивний підхід, але й не передбачає жодної відповідальності. Адже купка хороших, ціннісних, світлих людей начебто протистоїть незліченній зграї зловісних лиходіїв. 

Тобто ми й далі ніби існуємо в парадигмі 2013 року, де влада за означенням є злочинною, будь-який її представник – крадій і ледар. У такій парадигмі правил дотримується лише дурник («адже у нас тут вирішальна битва з внутрішнім злом, які можуть бути правила?!»), а тому не може й бути натяку на етику. 

Це створює пастку уявлень про громадський сектор, який насправді є дуже неоднорідним, і не всі громадські організації мають узагальнено нищівну чи агресивну комунікаційну політику й радикальний порядок денний. Є дуже багато таких, хто є поміркованим інституціоналістом щодо впровадження тих чи інших реформ. 

Пастка простих і швидких рішень

Дивно спостерігати, як засудження донорами простих і швидких рішень, які пропонувались та пропонуються урядами України, зустрічає погодження ними ж простих і швидких рішень радикальних проєктів громадського сектору. Без жодної оцінки наслідків впливу та аудиту попередніх ітерацій. 

Невже донори зацікавлені в отриманні швидких результатів, а «стратегічне» планування часто обмежується строком пів року – рік, бо це даватиме політичним керівникам урядів політичні дивіденди? 

Невже приклад Афганістану, де стався шалений розрив між звітами та реальністю, це й український приклад також? Якщо це так, бажання завжди мати успішний успіх у короткострокових політичних циклах і неготовність до визнання помилок, як своїх, так і чужих, – це проблема, яка може обернутися великою трагедією.

Як би не було важко впоратися зі спокусою простих рішень, треба чесно собі зізнатися, що то є такою ж отрутою, як і корупція. І вона так само здатна накопичуватися в суспільному організмі.

Від будь-якої політичної влади України вимагається довгострокове планування, на шляху якого, найімовірніше, будуть провали та помилки. З іншого боку, очікуються та фінансуються прості та швидкі рішення. Швидкі й прості рішення для донорів. Швидкі й прості рішення від грантерів. Ліквідувати, створити, ліквідувати, створити. Недобудови попередніх реформ, на яких будуються нові й все більш осяяні прості та швидкі реформи.

Багатьох манить слава простих і швидких рішень, хоча абсолютно точно усвідомлюють, що потрібні довгострокове планування та розбудова інституцій, а не покладання на особистості. Створені безмежні повноваження під «хороших» сьогодні, завтра можуть обернутись катастрофою в руках «поганих». Або ж «хороші» можуть виявитись не такими вже й хорошими, бо все це питання конкретних персоналій, а не процесів та інституцій. 

Пасткою є впровадження реформ чи будь-яких змін, базою яких є умовно хороші конкретні персоналії. В складні рішення потрібно інвестувати компетенцію (інтелектуальні зусилля), час, увагу та обов’язково робити оцінку ризиків не на власних відчуттях, які можуть бути як правильними, так і хибними, а на аналітиці. 

Прості й швидкі рішення – як fast food: можна зʼїсти та потім лікувати наслідки для організму різними пігулками (новими простими та швидкими рятівними рішеннями-реформами), бо це зручно й легко. Натомість набагато складніше змінити харчові звички, почати займатись спортом та вести здоровий спосіб життя (займатись освітою і культурою, розбудовувати інституції та приймати завчасно детально опрацьовані рішення). 

Ми, очевидно, стаємо (чи вже стали) заручниками простих і швидких рішень. Найскладніше в цьому – це good governance та rule of law, які не можуть будуватись швидко і просто.

Будь-яка реформа вимагає спокійного, виваженого, етичного громадського обговорення. Без істерик і звинувачень, узагальнень і таврувань людей і, безумовно, без записувань у вороги тих, хто бажає бачити підґрунтя для прийняття того чи іншого рішення, яке активно просувається. 

Такі рішення складні та тривалі, часто політично не привабливі і не популістичні, але засновані на оцінці впливу та ризиків, а значить, їхні результати матимуть прогнозовані наслідки.

Вибір завжди є, у ньому важливо любити не себе у справі, а власне справу.

Матеріали по темі
Контриб'ютори співпрацюють із Forbes на позаштатній основі. Їхні тексти відображають особисту точку зору. У вас інша думка? Пишіть нашій редакторці Тетяні Павлушенко – [email protected]

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Виправити
Попередній слайд
Наступний слайд
Передзамовлення нового номеру Forbes Ukraine. Купуйте зараз за 209 грн замість 279 грн

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні