Для України економіка, що стрімко розвивається, є невіддільною складовою не лише майбутньої суспільної угоди, а й існування. У дискусіях про можливий шлях розвитку України люблять наводити приклади Китаю чи Кореї. Але методи цих країн розіб’ються об українські реалії. Як же нам бути? Для початку – визнати реальність та підвищувати економічну свободу.
Велика війна пришвидшила вихід жінок на лідерські ролі. Вже 15 травня на форумі «Вільна» Forbes пропонує подивитися на це явище крізь нову, чітку оптику. Спікерки та спікери з Superhumans, Google, ENKO, McDonald’s, G. Bar та інших. Купуйте квитки за посиланням.
У середині червня мене покликали на семінар Аспен Інституту поговорити про нариси майбутньої суспільної угоди (цікаве питання, про це ми публікували блискучу статтю філософа Володимира Єрмоленка).
На четвертій годині діалогу дійшли консенсусу, що для України економіка, яка стрімко розвивається, є невіддільною складовою не лише угоди, а й існування. Навіть за відсутності гіперагресивного сусіда, із на порядок потужнішою економікою Україна не може ще 30 років залишатися бідною в оточенні розвинених та/або багатих сусідів. З країни просто поїде більшість талановитих людей.
Консенсусу щодо того, «як розвивати», не було. Комусь подобався шлях азійських тигрів, хтось пропонував використати нові технології на кшталт ШІ.
Про шлях Китаю чи Кореї цікаво читати книжки, проте жодним чином до українських реалій його не притулити – у нас просто немає десятків-сотень мільйонів людей, чию продуктивність можна швидко в рази підвищити.
Єдиний вихід – у вивільненні підприємницької енергії, тобто підвищенні економічної свободи.
Свобода – це не абстрактна метафора, а набір конкретних показників: податки, інвестиції, регулювання цін-тарифів, державні видатки, трудові відносини, ефективність правоохоронної й судової систем. До війни за індексом економічної свободи Україна посідала 130 місце серед 177 країн. Цього року нас не оцінювали, але нескладно прикинути, що були б ближче до 150 позиції.
Українці за замовчанням за будь-яку свободу, поки не дізнаються, що складова угоди про вільну економіку – відповідальність абсолютної більшості громадян за своє життя.
Дуже спрощена суспільна економічна угода звучить так: держава не заважає бізнесу і громадянам чесно заробляти, але допомагає тим, кому це найбільше потрібно.
Чи зможе після війни будь-яка влада не обіцяти щедру допомогу мільйону ветеранів та 3–4 млн українців, які втратили домівки (а є ще понад 15 млн людей, які отримують пенсії, соцдопомогу, субсидії, й 4–5 млн, які працюють на державу)?
Політично й морально – не зможе, а економічно це нереально поєднати зі швидким розвитком. Не може найбідніша країна Європи довго вдавати, що вона вже Держава загального добробуту.
Як вийти з глухого кута українського договору – без потужної економіки не буде сильної України (а може, і взагалі країни), але абсолютна більшість населення не готова відмовитися від відносин з державою, ніби в нас уже є потужна економіка?
Для початку – визнати реальність.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
