Тривалий мир після Другої світової тримався на трьох китах: технологічних проривах, економічних досягненнях та ліберальному світовому порядку. Багато хто – зокрема деякі демократичні країни – вирішив, що третя опора зайва. Результатом стала російська агресія, яка у разі успіху загрожує знищити цивілізацію, якою ми її знаємо, пише ізраїльський історик Юваль Ной Харарі в своїй колонці для The Atlantic. Forbes вибрав з нього головні думки
Декілька років тому я опублікував книгу під назвою «21 урок для 21 століття» і присвятив один із розділів майбутньому війни. Розділ називався «Ніколи не недооцінюйте людську дурість». У ньому йшлося про те, що перші десятиліття XXI століття були наймирнішою епохою в історії людства і що війна більше не має економічного та геополітичного сенсу. Але це не гарантує абсолютного миру, тому що «людська дурість – одна з найважливіших сил в історії» і «навіть раціональні лідери часто роблять дуже дурні вчинки».
У лютому 2022 року я був приголомшений, коли Володимир Путін спробував завоювати Україну. Потенційні наслідки для Росії і всього людства були настільки руйнівними, що російська агресія здавалася малоймовірним кроком навіть для безсердечного мегаломана. Однак російський самодержець вирішив покласти край наймирнішій епосі в історії людства і підштовхнути її до нової ери війни, яка може виявитися найгіршою за все, що ми бачили раніше. Більше того, ця війна може загрожувати виживанню нашого виду.
Останні кілька десятиліть показали, що війна – не сила природи, а людський вибір. З 1945-го ми не бачили жодного випадку війни між великими державами та жодного випадку знищення міжнародно визнаної держави внаслідок іноземного завоювання.
Навіть якщо взяти до уваги громадянські війни, повстанські рухи і тероризм, в останні десятиліття від воєн загинуло набагато менше людей, ніж від самогубств, дорожніх аварій чи хвороб, пов’язаних із ожирінням. У 2019 році внаслідок збройних конфліктів або перестрілок із поліцією вбито близько 70 000 осіб. Майже 700 000 скоїли самогубство, 1,3 млн загинули в дорожніх аваріях, а 1,5 млн померли від діабету.
Однак мир – це не просто питання цифр. Можливо, найважливішою зміною за останні десятиліття стала психологія. Протягом тисячоліть мир означав «тимчасову відсутність війни». Політика, економіка та культура формувалися під впливом постійного очікування війни. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття значення слова «мир» змінилося. Нове визначення миру (для стислості – «новий мир») стало означати «неймовірність війни».
У багатьох (хоч і не у всіх) регіонах перестали боятися, що сусіди вторгнуться та знищать їх. Оборонні бюджети скоротилися. На початку ХХІ століття середні державні витрати на військові потреби становили лише 6,5% держбюджету. А середні витрати на охорону здоров’я, наприклад, сягнули 10,5% – приблизно в 1,6 раза більше, ніж на оборону. Навіть Сполучені Штати, домінуюча наддержава, витрачали лише 11% на підтримку військової переваги.
Три кити «нового миру»
«Новий мир» з’явився в результаті трьох процесів. По-перше, технологічні зміни, і насамперед розробка ядерної зброї, значно підвищили ціну війни.
По-друге, економічні зміни значно зменшили прибуток від війни. Колись ключовими економічними активами були матеріальні ресурси. В останні десятиліття ними стали наукові, технічні та організаційні знання. Срібні копальні легко захопити силою, але знання так не отримати. Нова економічна реальність привела до різкого зниження рентабельності завоювань. Я писав ці рядки на початку листопада, коли російські солдати грабували Херсон. У Росію йшли вантажівки, набиті килимами і тостерами, вкраденими з українських будинків. Але грабіж не зробить Росію багатою і не компенсує росіянам величезні витрати на війну.
Третьою важливою опорою «нового миру» стали культурні й інституційні зміни. У стародавніх суспільствах довго домінувала культура мілітаризму, великі митці оспівували війну. У період «нового миру» вони звернули свої таланти на викриття жахів війни. А політики прагнули залишити слід в історії реформами охорони здоров’я, а не пограбуванням чужих міст. Лідери всього світу об’єднали зусилля для створення глобального порядку, який дозволяв країнам розвиватися мирно та стримувати випадкових розпалювачів війни.
Цей світовий порядок заснований на ліберальних ідеалах: всі люди повинні мати однакові основні свободи, жодна група людей за своєю природою не вища за інші, всі люди мають спільну історію, цінності та інтереси. Ліберальний світовий порядок пов’язав віру в універсальні цінності із мирним функціонуванням глобальних інститутів.
Золотий вік людства
Критики ліберального світового порядку спочатку мають відповісти на одне просте запитання: у яке десятиліття людство жило краще, ніж у 2010-х роках? Яке десятиліття можна назвати «загубленим золотим віком»? 1910-ті роки з Першою світовою, більшовицькою революцією та жорстокою експлуатацією Африки та Азії європейськими імперіями?
Можливо, 1810-ті роки з кривавою кульмінацією наполеонівських воєн, особистою залежністю селян від землевласників у Росії та Китаї та легальним рабством у США, Бразилії та більшості інших частин світу? Може, 1710-ті з війною за іспанську спадщину, Північною війною, війнами за престол Великих Моголів та дитячою смертністю від недоїдання і хвороб на такому рівні, що кожна третя дитина у всьому світі не доживала до повноліття?
«Новий мир» народився не в результаті дива. Його досягли люди, які зробили вибір на користь функціонуючого глобального порядку. Але надто багато хто сприйняв це досягнення як належне. Можливо, вони вважали, що «новий мир» тримається на технологічних та економічних здобутках і може вижити без третьої опори – ліберального глобального порядку. Як наслідок, цей порядок спочатку ігнорувався, а потім піддавався все жорстокішим нападкам.
Атака на ліберальні цінності
Атаку розпочали держави-ізгої на кшталт Ірану та лідери-ізгої на зразок Путіна. Але самі собою вони не були достатньо сильними, щоб покласти край «новому миру». Ліберальний світопорядок підривали країни, які отримували від нього найбільшу вигоду (зокрема, Китай, Індія, Бразилія та Польща), а також країни, які його спочатку створювали (зокрема, Велика Британія та США). Вони відвернулися від «нового миру». Голосування щодо Brexit та обрання Дональда Трампа у 2016 році символізували цей поворот.
Ті, хто кинув виклик глобальному ліберальному порядку, переважно не хотіли війни. Вони просто хотіли просувати те, що розуміли як інтереси своєї країни. Вони стверджували, що кожна національна держава має розвивати і захищати свою власну ідентичність і традиції. Але вони ніколи не пояснювали, як різні держави взаємодіятимуть одна з одною за відсутності універсальних цінностей і глобальних інститутів.
Противники глобального порядку не запропонували жодної чіткої альтернативи. Вони, схоже, думали, що якимось чином різні нації чудово уживатимуться одна з одною, а світ перетвориться на мережу обнесених стінами, але дружніх одна одній фортець.
Юваль Ной Харарі: «Глобальний світовий порядок підривали країни, які отримували від нього найбільшу вигоду» Фото Getty Images
Проте фортеці рідко бувають дружніми. Кожна, зазвичай, хоче отримати трохи більше землі, безпеки та процвітання за рахунок сусідів. Без допомоги універсальних цінностей і глобальних інститутів вони не можуть домовитися про будь-які загальні правила. Модель мережі фортець була рецептом катастрофи.
І катастрофа не забарилася. Пандемія продемонструвала, що при відсутності ефективної глобальної співпраці людство не може захистити себе від загальних загроз. Потім, можливо, спостерігаючи за тим, як COVID ще більше підриває глобальну солідарність, Путін дійшов висновку, що він може здійснити переворот, порушивши найбільше табу епохи «нового миру». Він подумав, що якщо захопить Україну і приєднає її до Росії, деякі країни зітхнуть здивовано і засудять його, але ніхто не зробить жодних ефективних дій проти нього.
Путін довго готував своє вторгнення. Він не змирився з розпадом Російської імперії та ніколи не розглядав Україну, Грузію чи інші пострадянські республіки як законні незалежні держави. За оцінками, витрати на армію в Росії сягали 20–30% держбюджету.
Якщо путінська авантюра вдасться, результатом стане остаточний крах глобального порядку та «нового миру». Автократи всього світу зрозуміють, що завойовницькі війни знову можливі. Демократіям доведеться мілітаризуватись для захисту. Ми вже бачили, як російська агресія спонукала Німеччину одразу різко збільшити оборонний бюджет, а Швецію – відновити призов на військову службу. Весь світ стане схожим на Росію – країну з надмірно великою армією та злиденними лікарнями. Настане нова епоха воєн, злиднів і хвороб. Якщо ж Путін буде зупинений і покараний, глобальний порядок буде зміцнений.
Який із цих двох сценаріїв здійсниться? На щастя для всіх, незважаючи на свої військові приготування, Путін виявився катастрофічно не готовим до головного – мужності українського народу. Українці відкинули росіян у серії приголомшливих перемог під Києвом, Харковом та Херсоном. Але Путін відмовляється визнати свою помилку та реагує на поразку ще більшою жорстокістю. Бачачи, що його армія не може здолати українських солдатів на передовій, Путін намагається заморозити українських мирних жителів до смерті у їхніх будинках. Передбачити, чим закінчиться війна, неможливо, як і долю «нового миру».
Як врятувати «новий мир»
Історія не визначена наперед. Після закінчення холодної війни багато хто вважав, що мир неминучий, що він буде непорушним, навіть якщо знехтувати глобальним порядком. Після російського вторгнення дехто почав дотримуватися іншої крайності. Вони стверджували, що мир завжди був лише ілюзією, що війна – це некерована сила природи і що єдиний вибір, який є у людей – це бути здобиччю або хижаком.
Обидві позиції помилкові. Війна і мир – це рішення людей, а не неминучість. Війни розв’язують люди, а не закони природи. І так само, як люди ведуть війни, вони можуть досягати миру. Але встановлення миру – це не одноразове рішення. Це довгострокові зусилля щодо захисту універсальних норм та цінностей, а також створення інститутів співробітництва.
Відновлення глобального порядку не означає повернення до системи, що розпалася у 2010-х роках. Новий і досконаліший глобальний порядок має відвести важливішу роль незахідним державам, які готові стати його частиною.
Він також має визнати важливість почуття національної приналежності. Глобальний порядок розпався насамперед через атаки популістів, які стверджували, що патріотизм суперечить глобальній співпраці. Політики-популісти проповідували, що якщо ти патріот, то маєш виступати проти глобальних інститутів та глобальної співпраці. Але між патріотизмом та глобалізмом немає внутрішньої суперечності. Патріотизм – це не ненависть до іноземців. Патріотизм – це любов до своїх співвітчизників. І у ХХІ столітті, якщо ви хочете захистити своїх співвітчизників від війни, пандемії та екологічного колапсу, найкращий спосіб зробити це – міжнародне співробітництво.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
