Документальний фільм «Іван і Марта» Сергія Буковського вийде на екрани 16 листопада. Від імені Марти, дружини літературознавця та дисидента Івана Дзюби, автори розповідають про часи гонінь і переслідувань української інтелектуальної еліти – шістдесятників.
«Добра у світі все-таки більше, ніж зла. Інакше б життя взагалі не існувало», – казав Іван Дзюба режисеру Сергію Буковському у своєму останньому інтерв’ю. Дзюба помер 22 лютого 2022 року у віці 90 років.
Життя Дзюби було сповненим боротьби. Перед прем’єрою фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Дзюба закликав глядачів підвестися на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів. За цим слідували обшуки та арешт самого Дзюби. За дружбу з ним виключали з університету.
У стрічці «Іван і Марта» дружина Дзюби, що впродовж 62 років була опорою літературознавцю, літературному критику і, згодом, міністру культури України, розповідає про їхнє життя на тлі історії покоління шістдесятників.
Прокат фільму «Іван і Марта» мав розпочатись 2 листопада. Його перенесли через «стандартні процедури оформлення документів з Держкіно», казала продюсерка стрічки Оксана Іванюк у коментарі «Детектору медіа». Тому прокат фільму триватиме менше. У мережі кінотеатрів «Планета Кіно» говорять про тиждень на екрані. «Але якщо глядач буде, подовжимо», – додає генеральна директорка мережі Наталія Байдан.
Чому «Івана і Марту» обов’язково слід встигнути подивитися, розповідають головний редактор видавництва «Дух і Літера» Леонід Фінберг, кінокритик Сергій Тримбач, продюсерка Дар’я Бассель та культурна менеджерка Софія Челяк.
Леонід Фінберг, соціолог, головний редактор видавництва «Дух і Літера», директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА
Сергій Буковський – один з найсильніших, найкращих документалістів не тільки українського, а й світового кіно. Він відзначений чималою кількістю премій, а цього року отримав одну з найбільш значущих – Премію імені Василя Стуса. А коли майстер береться за важливу тему, виходить хороший фільм.
«Іван і Марта» – це розповідь у першу чергу про Марту Дзюбу. Вона розуміла: поруч з нею живе геній. Іван Дзюба – один з найглибших українських гуманітаріїв, який зробив настільки багато для української незалежності та української гуманітаристики, що важко когось поставити поруч. Якщо кінець 90-х був часом Василя Стуса, то наступне десятиліття – це роки Івана Дзюби. Він автор десятків книг та сотень статей надзвичайно високого рівня.
Пані Марта була його ангелом. Завдяки їй Іван Дзюба зробив чимало: видав книги про Шевченка і десятків діячів української культури, започаткував «Енциклопедію сучасної України», організував Національну асоціацію україністів, яка свого часу ініціювала діалоги про українців з росіянами, поляками, євреями.
Буковський хотів зробити цей фільм набагато раніше: він починав його чи за пʼять чи шість років до періоду, коли виділили гроші на цей на цей фільм. Та коли приходив на комісію із заявкою про фільм, там не знали, хто такий Іван Дзюба. Коли гроші виділили, Буковському довелося знімати фільм значною мірою про пані Марту, бо Іван Михайлович вже сильно хворів. Проте продовжував писати блискучі тексти.
Під час перегляду я думав про те, як добре пан Сергій показав пані Марту – шляхетну, іронічну, глибоку, солідарну. І шкодував, що у фільмі практично немає Івана Михайловича. Сергій дуже хотів [показати його більше], але на жаль.
Про життя та стосунки з Іваном Дзюбою у стрічці розповідає його дружина Марта, що впродовж 62 років була опорою літературознавцю, літературному критику і, згодом, міністру культури України
Дар’я Бассель, продюсерка, програмна координаторка Docudays UA
«Іван і Марта» – видатний фільм. Це документ, збереження нашої пам’яті та історії й водночас – майстерно зроблене, талановите кіно. Дуже важко зробити захопливий документальний фільм про події, які відбулись пів століття тому, використавши інтерв’ю як основний інструмент. Але Сергію Буковському це вдалось.
Режисер зміг вхопити за хвіст час – у стрічці він оприявнюється, ми відчуваємо його плин. А ще мені дуже імпонує, що ця стрічка про простих людей, які роблять героїчні вчинки, бо мусять, але при цьому – хочуть лишатись простими людьми. Думаю, це зрезонує багатьом українцям.
«Іван і Марта» – кіно, сповнене ніжності, світла і великої любові до нашої культури й історії.
Сергій Тримбач, український кінокритик, кінознавець, кіносценарист
Чи не головний, як на мене [закладений у фільмі], сенс полягає у ствердженні цінності родинного життя. Коли пливеш проти течії, так важливо мати духовну і психофізичну підтримку. Марта виходила заміж за 30-літнього чоловіка, хворого на туберкульоз, у підсумку він прожив 90 літ. Сам би Іван ніколи не доплив до цієї земної точки.
«В Іванові не було страху, – говорить у фільмі Марта Дзюба, – не було якоїсь подвійності». І несподіване продовження: «Подвійності, яка була в мені: говорити там так, а там – інак». І вона, й він здолали те, що належить долати нині молодшим: не боятись зазирати в очі завтрашнього дня, уникати подвійних стандартів, мужньо йти назустріч випробуванням, не прораховуючи безпечніших сюжетів. Тільки тоді ти вибореш – себе, Україну і її майбутнє.
Іван і Марта Дзюби
Іван і Марта Дзюби
Іван і Марта Дзюби
Софія Челяк, культурна менеджерка
У фільмі, звичайно, йдеться про політичний подвиг і роботу на незалежність [України], але історія фільму побудована довкола ніжної любові, що вижила попри все.
Пані Марта – королева кадру. Будувати фільм довкола такої харизматичної, красивої жінки є величезним виграшем для режисера. А розповідати історію про шістдесятників через призму кохання Івана та Марти – найкраще його рішення. Завдяки цьому можна побачити молодих людей, які кохали, раділи і жили так, як живемо ми.
Мені було дуже важливо бачити галицькість пані Марти. Моменти, де вона говорить, що спеціально пошила костюм з хустки своєї бабусі, щоб виглядати елегантно на суді. Або як невдовзі після знайомства з Іваном вони з мамою поїхали знайомитися з його батьками. Та найбільше запам’ятались моменти, де пані Марта впливала на рішення або приймала те, через що повинна буде пройти.
Антиколоніальна боротьба Івана Дзюби і покоління 60-ків загалом – така ж, яку ми проходимо зараз. Ми є одним з перших поколінь, яке не заперечує спадок попередніх. Звʼязок з шістдесятниками для нас інтелектуальний, текстовий. Через них ми виходимо до тридцятників, а там до громадівців, тобто людей, що жили наприкінці XIX століття.
Історія Івана та Марти показує нам, що ніхто не народжується героєм. Насправді ми всі прості люди, які прийняли рішення говорити про те, що не подобається, і боротися за те, у що ми віримо.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
