Велика війна втягує зовсім молодих українців, які потрапляють на фронт, не маючи й 20 років. Як кривавий конфлікт впливає на людей майже без життєвого досвіду, чи не шкода їм молодості в окопах і що вони планують робити після перемоги? П’ять історій юних героїв
В Україні постало покоління, дитинство чи юність якого поєдналися з війною: спочатку восьмирічною на Сході, а з 24 лютого 2022‑го – повномасштабною. Дехто з юнаків потрапив до війська одразу після закінчення школи, для них війна стала першою роботою і замінила університет. Є непоодинокі випадки, коли на фронт рвалися ті, кому ще не має і 18.
Попри відсутність статистики, скільки було і є у війську зовсім молодих людей, можна припустити, що після 24 лютого 2022‑го їх значно побільшало. «Відсоток геть молодих людей на війні невисокий, але він є. Це категорія людей, які не потрапляють під мобілізацію. Тож це добровольці або контрактники», – каже психолог Андрій Фоменко, який працює із ветеранами.
Американські дослідниці Ірма Спетч і Рейчел Бретт провели серію глибинних інтерв’ю із наймолодшими військовими майже всіх війн останніх десятиліть. Найголовніші висновки: по‑перше, ніхто з юнаків не обирав війну; по‑друге, війна прийшла до них, а не вони шукали її, щоб воювати.
Українська соціологія майже нічого не знає про наймолодше покоління військових. Хто вони, чого прагнуть, про що мріють, яким бачать майбутнє? Хтось планує, що військо буде справою життя, хтось – правильним місцем у ці буремні часи. Дехто з них хоче повернутися з війни й піти в громадську роботу, аби змінювати країну. Хтось поки що має єдиний план – вижити.
Ми обрали п’ять історій молодих українців, аби показати це покоління зблизька.
Інший рай
Мирослав Олійник, 24
Три роки тому 21‐річний Мирослав казав: «Я боюся кінця війни». Якщо так станеться, він збирався написати книжку, взяти переточений стартовий пістолет і застрелитися. Мирослав, який був тоді на фронті вже п’ятий рік, боявся не знайти себе поза військом. «Я казав про це командиру: а якщо війні кінець – що ми робитимемо? Я вмію вести розвідку, лазити в сіру зону, окопуватися, відстрілюватися – що із цим усім я робитиму в цивільному житті? Чого я навчився, окрім як воювати?» – розповідає Мирослав.
Коли «русская вєсна» тільки проривалася на Схід і Південь, Миросі, як його ніжно називала мама, було 15. Він вклинився у місцеву самооборону в рідному Павлограді на межі Дніпропетровщини та Донеччини. Навесні 2015 року всіма неправдами хлопець пробився до одного з батів «Правого сектора». Неповнолітнього швидко вирахували і відправили додому. Тоді він так само проскочив до свободівців – і потрапив на фронт, у Піски.
Першим про те, що Мирославу немає 18, дізнався командир групи, але змовчав. Якось Мирослав спитав його: а що як мене вб’ють? Командир відповів, що малого скинуть у рів під злітну смугу Донецького аеропорту. Нормальне рішення, подумав Мирослав, який не хотів нікого підставляти. У 18 він підписав контракт із ЗСУ і командував ВОПом на Світлодарській дузі. Нині – його шостий контракт.
Мирослав Олійник, 24 Фото з особистого архіву
Повномасштабну війну Мирослав зустрів у Попасній у 24‐й бригаді імені Короля Данила: «Бої були страшні. Я ще такого ніколи не бачив. Усе, що було до 2022 року, здалося мені навчанням, легким полігоном. Почалася ж справжня війна, і вона була безжалісна». Йшов і танув сніг, згадує Мирослав. І сніг був у крові. Він втрачав близьких друзів. Один за одним гинули командири.
Після оборони Попасної Мирослав ніби вперше зрозумів, що може загинути. У Попасній він дістав осколкове сліпе вогнепальне поранення правого суглоба. «З осколком у коліні я йшов 8 км до своїх», – каже Олійник. Розповідає, що відстрілювався від собак і боявся не дійти. Після одужання його відрядили у Бахмут. Зізнається, що не розраховував повернутися звідти. «Який же я був дурень, коли боявся кінця війни», – сміється тепер Мирослав.
Він продовжує служити. У нього є кілька мрій: стати офіцером, написати книгу і вижити. Вижити, бо у шпиталі він уперше задумався про майбутню сім’ю.
Часом, повертаючись у тил, Мирослав сердиться й розпалюється. «Особливо, коли бачу молодих спортивних хлопців. Агов, чому ви відпочиваєте? Герої не вмирають, але чомусь кладовища велетенські. Потім заспокоююся. Бо ці хлопці – український народ. Я склав присягу – не зрадити український народ».
Мирослав вірить в Одіна. Колись він уявляв Вальгаллу канонічно: після смерті хоробрі воїни п’ють, їдять і б’ються на мечах. Але тепер він задумався: а якби рай – це був би просто один і той самий щасливий день? Він описав це у книзі, яку ще не видав, але колись планує зробити це.
Головний герой – військовий – гине і прокидається у квартирі в Києві поруч із дівчиною, яку любив. Він виходить по цигарки, коли його гукає одноокий старий у панамці. Це Одін. Герой питає: «А де Вальгалла? Де пацани?». Одін відповідає: «Не обманюй себе. Тобі не потрібна Вальгалла. Ось твій рай – дім, людина, яку ти любиш. Відпочивай».
Молодь пізніше реагує на травматичні зміни
Андрій Фоменко, кризовий психолог, який працює з ветеранами, заступник директора у КЗ «Центр-Ветеран»
Зовсім молоді люди у війську, яких мені довелося бачити, вмотивовані й рішучі. Це впливає і на ставлення до ризику. Крім того, вони мають бажання показати себе перед старшими товаришами. Більшість із них – це патріотично налаштована молодь, але є і ті, хто пішли на контракт у пошуках роботи.
Варто очікувати тих, хто амбітно рухатиметься військовою вертикаллю, тих, хто буде активною силою соціальних проєктів, і травмовану частину, яка потребуватиме допомоги.
Робота з травмою не різниться залежно від віку – 40, 30 чи 20. Однак молодь пізніше реагує на травматичні зміни. Швидше і частіше по допомогу звертаються люди 30–35 років. З іншого боку, з розвиненими молодими людьми, які мали спрагу до навчання, саморозвитку, легше працювати, ніж із людьми після 40 років.
Щастя полегшувати біль
Ніка Чернявська, 19
17‐річна чернігівка Ніка була серед перших волонтерів, які приїхали розбирати завали в Бучі, Ірпені, Бородянці. «Й ось стоїть бабуся. Її сім’я вбита. Все, що ти можеш – дати їй води і їжі. Її дім зруйнований, у дворі – кістки, а в залишках кухні – танк. Тоді я зрозуміла, що хочу робити те, що приносить зміни тут і зараз. Аби від моїх дій хтось жив», – каже Ніка.
Щойно їй виповнилося 18, у червні 2022 року, вона приєдналася до «Госпітальєрів» – добровольчої організації парамедиків.
Ніка завжди намагалася встигнути якомога більше. Їй було 10, коли почалася війна на Сході. У школі вчилася екстерном – два класи за рік, тож у 13 вона закінчила дев’ять класів. Пішла вчитися до Чернігівського медичного коледжу на денне й до юридичного – на заочне.
Медичний коледж вона обрала задля життєвого досвіду. Їй було цікаво спробувати себе в медицині, можливо, на швидкій допомозі, доки вона не здобуде повну юридичну освіту. Паралельно з навчанням у двох закладах дівчина пішла до чернігівської філії IT‐компанії SendPulse.
Ніка Чернявська, 19 Фото Богдан Бондар
Звичка багато працювати й мати запасні варіанти тягнеться з дитинства. Ніка говорить, що до 15 років не мала власної думки через погляди в сім’ї: «Я сьома в родині з дев’яти людей». Усе оцінювалося не з боку власних бажань, а з боку користі для сім’ї.
Ніка мала опікуватися меншими й працювати, аби допомогти матері. Коли почалася повномасштабна війна, Ніка зрозуміла: вона має оцінити все, що відбувається навколо, і зробити так, як вважатиме за потрібне саме вона, а не мама і родина. Вирішила йти служити медиком.
Дівчина не вважає, буцімто втрачає молодість. Нещодавно в бліндажі, коли навколо свистіло й пісок сипався на обличчя, вона щиро подумала, що живе своє найкраще життя. Серед найкращих. Не втрачає молодість, а набуває. «У війську я познайомилася з великою кількістю таких людей, заради яких не страшно віддати життя. Тут я відчула справжню підтримку. Поруч зі мною – найкращі люди, й це мене мотивує», – розповідає вона.
Ще Ніка каже, що повертається з ротації на фронт, бо не хоче, щоб молоде покоління бачило те, що й вона. Хоч вона і сама є цим поколінням.
Після війни, якщо вціліє, Ніка не уявляє себе осторонь війська. Це буде соціальна робота, правозахист чи реабілітація. У її баченні майбутнього чути прагнення бути творцем змін – підходів, практик.
Водночас вона категорично не згодна з тим, що «військові повернуться і все порішають». Суспільство не має перекладати на них відповідальність. «Багато військових повернуться травмованими і виснаженими. Тил має подбати про них, – каже Ніка. – Мені самій потрібна буде реабілітація. Рішення, що робити далі, чим займатися, має бути особистим. Я бачу себе у громадському житті, тому що можливість полегшувати біль робить мене щасливою».
Але Ніка певна – війна надовго.
Військо – це робота
Максим Громов, 26
Коли у серпні 2014-го Максимові зателефонували із львівської Академії сухопутних військ і сказали, що він чудово склав ЗНО і його чекають на навчання, 17‑річний Громов у складі добровольчого підрозділу «Крим» саме обороняв Савур‑Могилу – височину, яку влітку 2014‑го російська артилерія рівняла із землею. Максим міг обрати університет, а не війну – був неповнолітнім. Тож, з’явившись у добробаті, збрехав.
Став 19‑річним кримчанином Жекою й почав вивчати саперну справу. Із перервами Максим у війську вісім років. У 18 він підписав контракт, став командиром окремого розвідувального відділення 42‑го батальйону. У 20 на міні втратив ногу – продовжив службу. Потім закохався, одружився, облаштував дім, у нього народилася донька, пішов‐таки вчитися до львівської Академії сухопутних військ. У відпустку – в гори, у вільні дні – на пошуки загиблих військових Другої світової. Це його хобі з 15 років.
У 2014 році не зміг інакше, каже Максим. Хоча нині розуміє, що для кар’єри було б краще спершу відучитися, аби швидше отримати офіцера. Додає, що не став би змінювати рішення. «Я завжди цінував життєвий досвід більше за кар’єру», – говорить він зараз. «Я тоді мріяв стати військовим, а тут війна, – описує того хлопчака Максим. – Це були патріотизм, максималізм і романтизм».
Максим Громов, 26 Фото з особистого архіву
Тоді йому здалося, що війна не триватиме довго. Три‐чотири місяці – й перемога до кінця року. «Я б не був собою, якби втратив той досвід, не взяв у тому участь». Він хотів торкнутися фронтиру, що утворився посеред Європи.
За рік до повномасштабного вторгнення Максим пішов із війська. Армійська буденність набридла, він не бачив у ній свого розвитку – війна причаїлася, з’явилося багато паперової роботи замість реальної. «Я хотів приділити час родині, дитині. До того ж я стояв на посаді, вище якої стрибнути не міг, а освіту ще завершував. У мене з’явилася цікава робота на заводі з виготовлення боєприпасів», – розповідає хлопець.
За п’ять днів до повномасштабної війни Максимові зателефонував колишній командир: «Щось станеться. Збирай хлопців». Увечері 23 лютого Максим із побратимами вирушив на Схід. Початок застав їх у дорозі. Смуга в напрямку Сходу була майже порожня. Колони авто прямували на Захід.
Максим не вважає, що війна якось змінила його. У цивільному житті він провів рік – і воно ніколи його не дратувало. «Мене радше дратує певний тип людей, а такі типи бувають і у війську, і в цивільних професіях. Я не злюся, не маю жодних злих думок. Я навіть не замислююся про це. У мене просто інші інтереси. Відпочинок у барі чи кафе мені не цікавий. Натомість я люблю гори й воєнну археологію. А військо – це робота. Як і будь‐яка інша, просто небезпечніша». Максим не вважає, що він щось втратив чи не побачив. У нього є улюблена справа, хобі, сім’я, і він живе те життя, на яке не скаржиться.
Коли війна скінчиться, Максим або продовжить службу, щоб розвиватися у війську, або, можливо, піде у справу, дотичну до військової. Ще десятки років триватиме гуманітарне розмінування, а Максим – фанат саперної справи. Зрештою, він був би не проти стати наглядачем у природному парку: «Наприклад, у Карпатах або на Чернігівщині. Охоронятиму тваринок, аби їх ніхто не стріляв». Але спершу поїде в подорож із сім’єю. Будь‐куди. «Може, навіть у Росію», – каже Максим із іронічною посмішкою.
Життя без мистецтва мімікрії
Володимир Єрмоленко, філософ
Люди, які дорослішали у 2010 роках – це ті, хто звикли до постійного протистояння, що реальність повсякчас чинить супротив. Тому вони, з мого досвіду, набагато менш цинічні, ніж покоління тих самих 90-х. Мистецтво життя цих молодих людей не передбачало мистецтва адаптації, їм не треба було мімікрувати під реальність, ставати пластичними. Нове покоління пряме, ціннісні позиції – сталеві.
Чи стане це покоління (яке пішло на фронт) агентами змін, залежатиме багато від чого. Дуже романтично думати, що ось люди пішли на фронт, а потім прийшли й змінили країну. Може статися й інакше. Когось війна може поглинути так, що він з неї не вийде. Але багато молоді, яка нині на фронті, очевидно, через цю непримиренність, більшу спрямованість, меншу готовність до компромісів ними стануть.
Вижити, творити
Оксана Рубаняк, 20
Дитяча мрія Оксани – стати першою жінкою – президенткою України. Дівчина родом із невеликого прикарпатського села, була шкільною відмінницею, президентською стипендіаткою, писала наукову роботу в МАН з історії України.
У 2014‐му 11‐річна Оксана пакувала коробки для військових на Схід. А після школи пішла здобувати дві освіти. У Прикарпатському нацуніверситеті вивчилася на вчителя початкових класів, там закінчила і військову кафедру. Паралельно здобула філологічну освіту в Педуніверситеті імені Драгоманова. Вже під час повномасштабної війни вступила на заочне до Прикарпатського університету на публічне управління та адміністрування.
Навчаючись у виші, Оксана долучилася до молодіжної ради Франківська й пішла працювати спеціалісткою в департамент молодіжної політики в міській раді. Це вже була її юнацька мрія – більш серйозна, все ще максималістська – змінювати громаду, країну і світ. Збройні сили України не останнє місце, де дівчина могла себе уявити, хоч і не хотіла.
Оксана Рубаняк, 20 Фото з особистого архіву
На початку повномасштабного вторгнення Оксана пішла до добровольчого формування і нині є кулеметницею у складі одного з підрозділів 72‐ї бригади імені Чорних Запорожців. У неї довга руда коса, всипана веснянками шкіра, вона невеличка й красива – майже книжкова. Чимось подібна до Лесі Українки. Тільки аби не плакати – бореться.
Оксана не любить думати про майбутнє: «Поки що мій єдиний план – вижити. Я часто говорю про смерть – і серйозно, і жартома. Бо вона мені загрожує. Це аж ніяк не про викликання жалості». Додає, що це радше про впевнений погляд. Вона знає і приймає загрози. Хоч у її розмові часто чути «майбутня сім’я, майбутні діти». Зрештою, дівчина не змогла відрізати свою довгу косу, з якою їй важко ведеться на фронті і яку в нападах утоми ледь не спіткали медичні ножиці.
«Мені не шкода молодості. Я спрямовую її в правильне русло. А ті, хто вкладає її зараз в авто, квартири, – вони безвідповідально ставляться до свого майбутнього. Все це горить у вогні, коли приходить війна». Свою молодість Оксана проводить на фронті, бо хоче, аби її сім’я, зокрема майбутня, не знала війни.
Вона хоче зберегти краще життя і залишитися в ньому, якщо їй пощастить. І в цьому кращому житті вона хоче залишатися в Україні, щоб і далі творити її. «З одного боку, мене дратує, коли кажуть, що військові повернуться і все порішають. З іншого – а хто, як не ті, хто ладен був віддати життя за цю країну, матиме право впливати на те, якою вона буде?».
Надія на майбутнє
Єгор Шаповалов, 21
Є ризик не згадати про Єгора ні серед живих, ні серед загиблих. Тяжке проникаючи сліпе уламкове поранення і пошкодження стовбура головного мозку. Єгор уже понад рік у комі після поранення в Лисичанську в червні 2022 року. Різні лікарі – різні прогнози. Але шанс, що він має свідомість під товщею чорноти, є.
У Єгора, який зростав у Кропивницькому, амбіції щонайменше – на прем’єр‐міністра. З дитинства йому легко давалося навчання. Коли він захопився економікою, батьки допомагали йому скуповувати книжки. Єгор – кандидат у майстри спорту зі скелелазіння, підлітком загубився в Китаї і став «побутовим лібертаріанцем». Приймаючи атестат зрілості від мера Кропивницького, він відмовився потиснути йому руку, бо не вважав того гідною людиною.
У 19 років Єгор подзвонив татові в Канаду і сказав, що відтепер говорить українською й просить підтримати. Тато пропонував йому приїхати до нього, але син не захотів. Йому подобалася Україна. Зрештою, батько теж повернувся.
Єгор Шаповалов, 21 Фото надано ГО «Українські студенти за свободу»
Він обрав економіку своєю справою. В Університеті імені Тараса Шевченка всі дивувалися чималій бібліотеці хлопчака з невеликого Кропивницького. Він прагнув розвиватися стрімко, студентом працював аналітиком у ПУМБ і консалтинговій компанії Kreaton GCG. Став операційним директором об’єднання «Українські студенти за свободу». Єгор брав участь у всіх мітингах у столиці, його дівчина працювала в захисті Романа Ратушного в суді.
Коли почалася повномасштабна, хлопець вирушив у військкомат. Одразу ж. Так опинився в Сєвєродонецьку, потім – у Лисичанську. «Єгор багато чого не розумів у війську, його засмучували хаос, відсутність продуманої логістики, старші чоловіки, які могли пити й не мали інтересу до світу», – розповідає його батько Денис. Він звик до іншого оточення, а армія – це зріз суспільства.
«Він шукав і знаходив активних людей, з якими почав налагоджувати роботу підрозділу. У Єгора було багато енергії й рішень – він постійно щось вигадував», – згадує його побратим Сергій. Того дня він вирушив на підкріплення й досі спить. Батьки спробували все, хлопця дивився й відомий британський хірург Генрі Марш. Але поки їм не вдалося витягти сина із чорноти.
Втім, доки він живий, доки шанси на свідомість є, Єгор залишатиметься тут. Його батько каже, що має надію на майбутнє. На майбутнє, у якому наука щось вигадає. І Єгор повернеться в це майбутнє зі своїми амбіціями й енергією.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
