Україна почала запроваджувати санкції проти російських бізнесменів та політичної еліти понад пів року тому. Але навіть після цього дістатися до російських грошей важко. Що заважає швидко конфіскувати підсанкційні активи?
З вересня 2022 року, коли Україна вперше з початку повномасштабної війни з Росією запровадила санкції проти російських бізнесменів та топпосадовців, Рада нацбезпеки та оборони (РНБО) ухвалила 35 санкційних пакетів.
Загалом до них увійшло 6873 юридичні та фізичні особи. Законодавство дозволяє державі конфісковувати їхні активи за позовом Міністерства юстиції до Вищого антикорупційного суду (ВАКС). За час війни Мінʼюст ініціював 19 таких процесів, з них лише пʼять проти російських бізнесменів. У вересні суд задовольнив позов проти Володимира Євтушенкова, справи Михайла Шелкова, Євгена Гінера та Аркадія Ротенберга закінчилися перемогою Мінʼюсту. Процес навколо активів Олега Дерипаски застряг в апеляції.
Співрозмовники Forbes серед нардепів з антикорупційного та економічного комітетів, а також неурядових організацій, які слідкують за санкційним процесом, дають позитивну оцінку роботі Мінʼюсту, але констатують відсутність загальної політики держави щодо підсанкційних осіб. «Якщо не змінити підхід до стягнення активів, санкційні справи розглядатимуться не один рік», – каже голова аналітичного центру StateWatch Гліб Канєвський. Згідно із законом щодо санкційної політики, конфіскація можлива лише під час дії воєнного стану.
Чому за рік війни Україна так і не змогла налагодити роботу зі стягнення російських активів та як можна поліпшити цей процес?
Проблема №1. Відсутність єдиного центру прийняття рішень та пріоритетів
До санкційного процесу залучена велика кількість державних установ. Аналізом та формуванням майбутнього санкційного переліку займається міжвідомча група на чолі з першою віцепремʼєр-міністеркою та міністеркою економіки Юлією Свириденко. «Зрозуміло, що у міністра економіки велика кількість завдань і санкційна політика – не пріоритет», – каже перший заступник голови антикорупційного комітету Ярослав Юрчишин.
Перелік осіб має затвердити РНБО та підписати президент. Лише після цього Мінʼюст готує документи до судового процесу. «Кожен орган виконує свою окрему функцію, але єдиного центру немає, – пояснює Юрчишин. – Тому кожен виконує своє завдання на власний розсуд».
Юлія Свириденко та прем'єр Денис Шмигаль. Фото Пресслужба КМУ
Відсутність чіткої стратегії, які активи потрібно подати на конфіскацію в першу чергу, відкриває поле для зловживань, вважає Канєвський зі StateWatch. «Наприклад, правоохоронні органи можуть не подавати або затримувати докази щодо певного активу», – пояснює він.
Також є ймовірність, що Мінʼюст та правоохоронці концентруватимуться не на кейсах проти великого бізнесу, а на справах, які найлегше довести, попереджає Юрчишин. «Є багато кейсів, де активи фігурантів перебувають у Криму, але над ними немає контролю, – погоджується голова Інституту законодавчих ідей (ІЗІ) Тетяна Хутор. – Виникає питання, чи потрібно було зараз витрачати на це ресурс міністерства?»
Проблема №2. Відсутність єдиного реєстру санкційних активів
«У держави наразі немає уявлення, якими активами володіють підсанкційні особи», – констатує Юрчишин. Як наслідок – майно чи активи значно легше переоформити на підставних осіб, пояснює нардеп.
Єдиний реєстр полегшив би роботу Мінʼюсту, якому не доведеться перевіряти понад 6000 підсанкційних осіб, каже Канєвський зі StateWatch. «У більшості з них немає серйозних активів в Україні», – додає він. За оцінкою StateWatch, в Україні зосереджено активи лише приблизно 250 підсанкційних юридичних та фізичних осіб.
Ще навесні 2022-го свій перелік майна російських бізнесменів та українських колаборантів надало Національне агентство із запобігання корупції (НАЗК). Воно знайшло всі активи росіян і білорусів в Україні, стверджував в інтервʼю Forbes у червні 2022 року очільник агентства Олександр Новіков. Наскільки це дієвий інструмент? «НАЗК провело велику роботу, але ці дані мала перевірити та затвердити РНБО», – каже Юрчишин.
Проблема №3. Квола робота парламенту
Прискорити процес конфіскації російських активів могли б зміни до законодавства, але Верховна Рада провалила низку необхідних законопроєктів.
Нещодавній приклад – законопроєкт №9107-1 щодо націоналізації банків із підсанкційними акціонерами. Він спрямований на націоналізацію Сенс Банку (колишній Альфа-Банк) росіян Михайла Фрідмана та Петра Авена. У травні депутати провалили голосування щодо законопроєкту, а до другого читання подали майже 400 правок.
Це важливий кейс з точки зору подальшого процесу конфіскації: у Мін’юсті очікують, чим завершиться епопея з банком, аби взятись за інші активи Фрідмана в Україні, каже співрозмовник Forbes серед високопосадовців у міністерстві. Він попросив не згадувати його прізвище у цій статті.
Михайло Фрідман та Петро Авен. Фото Getty Images
Інший епізод не надто вдалої роботи парламенту – законопроєкт №8392, який удосконалює санкційну процедуру. Зокрема йдеться про збільшення строків розгляду справ про конфіскацію активів. Поки що чинні законодавчі дірки дають росіянам шанси оскаржити конфіскацію у міжнародних судах, пояснює Тетяна Хутор з ІЗІ.
Ще одна проблема – в Україні досі немає кримінальної відповідальності за ухилення від санкцій, вважає Хутор. Депутати так і не ухвалили відповідний законопроєкт. «Подібні закони вже є у США та ЄС. Це б могло дозволити претендувати на конфіскацію активів не лише на території України», – пояснює Хутор.
Проблема №4. Кадровий дефіцит
Мін’юст має обмежений ресурс для підготовки та супроводження справ у суді, каже на правах анонімності співрозмовник у міністерстві. «Кваліфіковані юристи далеко не завжди хочуть іти в держсектор, тоді як підсанкційні росіяни можуть найняти фахових та високооплачуваних спеціалістів», – додає він.
Від браку людей потерпають усі відомства, які так чи інакше задіяні у протидії агресії РФ, каже нардеп з економічного комітету Галина Янченко. «Я упевнена, що Мін’юст зміг би більше, якби у нього був більший штат під цей напрям», – вважає вона.
Ще одна проблема – не у всіх правоохоронних органах сформовані команди, які відповідають за санкційний напрям, додає нардеп Юрчишин. Мін’юст співпрацює у санкційному процесі з 18 держорганами. «Через це процес іде в «робочому порядку», а Мінʼюст отримує відповіді із затримкою», – розповідає Юрчишин.
Проблема №5. Недосконала робота правоохоронців
Щоб Мін’юст міг власноруч довести справу про конфіскацію до ВАКС, потрібно, щоб активи були записані безпосередньо на підсанкційних росіян. Так буває вкрай рідко. «Зазвичай засновниками є компанії умовно з Кіпру, далі по ланцюжку йдуть засновники, наприклад, з Віргінських островів, – каже Янченко. – Реальний власник ховається в «матрьошках», тож правоохоронцям доводиться розмотувати ці схеми».
Правоохоронцііз цим завданням не справляються, а в деяких випадках під приводом санкцій «кошмарять» український бізнес або громадян, які колись мали причетність до Росії, додає Янченко.
Про не завжди якісну роботу правоохоронців каже на правах анонімності і співрозмовник у Мін’юсті. «Нам можуть направити відписку на кшталт «за оперативними даними, ця компанія належить, умовно, Ротенбергу», – розповідає посадовець. – Це недостатня доказова база як для українського, так і для міжнародного суду».
Існують і об’єктивні складнощі тривалої роботи правоохоронців: встановлення реальних власників майна, яке записано на закордонні фірми, потребує міжнародної співпраці, а ця бюрократична процедура не дуже швидка, констатує співрозмовник із Мін’юсту. До того ж деякі закордонні юрисдикції (такі, як Британські Віргінські острови. – Forbes) приховують кінцевих бенефіціарів, нагадує Хутор з ІЗІ.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
