Цими вихідними, 15–16 червня, у Швейцарії пройшов Саміт миру, який організувала Україна за підтримки партнерів. Проте Китай офіційно заявив, що не братиме участь у цьому заході, якщо на ньому не буде Росії. Чому Пекін так очевидно стає на бік Росії, попри заяви про повагу до суверенітету незалежних країн? Foreign Affairs вважає, що справа не лише у дешевих енергоресурсах. Forbes переказує головне з матеріалу
31 травня влада Китаю заявила, що КНР не приєднається до понад 90 країн, які погодилися взяти участь у Саміті миру України, якщо не буде виконано дві умови: Росію теж запросять і будуть заслухані будь-які запропоновані плани. Звісно, Україні не підходить жодна з умов, але Китай це не надто хвилює, адже він переслідує свої плани, пише Foreign Affairs.
Продовжуючи допомагати Москві і саботуючи західні пропозиції миру, Китай планує стати автором тривалого миру між Росією та Україною, використовуючи власні важелі тиску. І дарма, що це навряд чи спрацює. Президент Китаю Сі Цзіньпін нічого не втратить, якщо війна продовжиться.
Тісний контакт
Безперечно, дружба з Росією має свої переваги для Китаю: дешеві природні ресурси, деякі передові військові технології та підтримка в Раді безпеки ООН від такого самого авторитарного лідера.
І все ж Пекін не може зовсім піти проти Заходу і його санкцій проти Росії через бажання мати доступ до західних ринків і найновіших технологій. Але він працює за правилом «все дозволено, що не заборонено». Тому летальну зброю Китай не продає Москві, але використовує російських операторів і їхніх партнерів у Китаї і Центральній Азії, щоб надсилати в Росію важливі промислові товари. За два роки торгівля між цими країнами виросла на понад 60%, до рекордних $240,1 млрд.
У грудні 2023-го США пригрозили санкціями будь-якому міжнародному банку, який навіть несвідомо схвалить платежі для російської військової індустрії – все для того, щоб зупинити співпрацю між Китаєм і Росією.
Це мало деякі позитивні наслідки. По-перше, у березні, квітні і травні було зафіксовано двозначні показники скорочення китайського експорту в Росію.
По-друге, тотальна більшість китайських банків почали надзвичайно обережно ставитися до усіх трансакцій, що повʼязані з Росією, а деякі взагалі відмовилися такі обслуговувати.
Але достеменно невідомо, чи ці заходи зупинять величезні потоки товарів подвійного призначення з Китаю в Росію, зауважує FA.
Китай і Росія поглиблюють економічні та дипломатичні звʼязки у різний спосіб:
- Під час візиту президента РФ Володимира Путіна в Пекін китайські та російська залізничні компанії підписали угоду про розширення інфраструктури між їхніми країнами, щоб сприяти експорту Росії на схід.
- Тоді ж Путін погодився на збільшення постачання газу в Китай через Казахстан, Киргизстан і Узбекистан.
- Створення спеціалізованих банків для обслуговування чутливого експорту з Китаю в Росію, які не будуть приєднані до міжнародних фінансових систем. Всі оплати відбуватимуться в юанях і рублях, а трансакції будуть приховані безліччю підставних компаній. Подібну схему Китай вже використовував, щоб обходити санкції проти Ірану.
- Сі й Путін очевидно демонструють свою єдність, адже від початку війни в Україні вони зустрічалися вже тричі. Цього травня Сі на камеру двічі обійняв Путіна, що для нього рідкісний жест.
Або по-моєму, або ніяк
FA пише, що, може, Путін і Сі щиро симпатизують одне одному, але у Китаю є своя причина підтримувати Росію у мирних ініціативах: Пекін має свій план миру, тому хоче саботувати зусилля США і Європи.
Зараз Китай розуміє, що його пропозицію ніхто не прийме, але сподівався, що саміт у Швейцарії закінчиться провалом. Річ у тім, що ніхто з учасників ніяк не зможе змусити Путіна погодитися на ухвалені там плани. Практичне значення саміту буде навіть скромнішим, ніж резолюція Генасамблеї ООН.
Тобто Пекін розраховує на провал максималістських вимог України, після якого він зможе спробувати представити себе центральним гравцем на дипломатичній арені. На допомогу в цьому він може покликати дружні країни, які вже мали успіхи у переговорах за участі України, наприклад, Саудівську Аравію, ОАЕ чи/і Туреччину.
В успіху власного мирного плану Китай може бути впевнений з однієї причини: здатність переконати Росію сісти за стіл переговорів. Російські дипломати і сам Путін вже не раз дякували Пекіну за мирні ініціативи й підтримували їх.
«[Китай] пропонує різні варіанти і демонструє гнучкість», – сказав Путін минулого місяця. Такі заяви можуть вказувати на те, вважає FA, що Путін і Сі досягли порозуміння: Росія погодиться на переговори, які організує Китай, а той натомість погодиться не їхати в Швейцарію.
Якщо Пекіну вдасться прямо чи непрямо організувати припинення вогню, це принесе йому чимало бонусів:
- визнання з боку країн Південної півкулі і багатьох європейських;
- зменшення критики з боку США і Європи щодо підтримки російської агресії;
- оскільки припинення вогню не означає вирішення територіальних зазіхань Росії і не розвʼяже питання репарацій Україні, санкції Заходу продовжать діяти, а отже, Москва і надалі буде економічно залежною від Китаю;
- військову підтримку це теж не зупинить, а отже, Вашингтон продовжить виділяти ресурси на Європу, тобто можливості посилювати американські позиції і союзників у Індійсько-Тихоокеанському регіоні будуть обмежені.
Ілюзія величі
Так, Китай має чималий тиск на Росію, але він навряд чи буде корисним, якщо йтиметься про повноцінний мир між Росією і Україною. FA наводить такі причини невдачі Пекіну:
- Складність досягнення компромісу. Сторони навряд чи колись дійдуть згоди щодо статусу окупованих росіянами територій чи продовження постачання військової підтримки з боку Заходу, щоб забезпечити обороноздатність Києва.
- Залучення непрямих учасників війни до переговорів. Росія і Китай, ймовірно, захочуть власних двосторонніх переговорів із Вашингтоном без участі України, щоб домовитися про свої питання. Але мало того, що з морального погляду говорити про Україну без України не зовсім прийнятно, Вашингтон не перестане конкурувати із Китаєм і не зніме свої обмеження, а саме це і потрібно КНР.
- Втрата довіри. Дії Китаю щодо Києва, зокрема відмова приїхати на Саміт миру, зруйнували довіру до Пекіну як з боку України, так і багатьох важливих європейських країн.
- Відсутність досвіду. Китай хвалиться саудівсько-іранською угодою, але Ер-Ріяд і Тегеран від початку до кінця все зробили самі, а Пекіну дозволили представити себе медіатором.
- Інертність, брак дипломатичної уяви і неприйняття ризику провалу, особливо якщо може постраждати репутація Сі, не дадуть Китаю вигадати потрібне рішення.
Однак більше питання полягає у тому, чи Китай реально вірить, що зупинить війну, чи всі його зусилля виключно показушні. Зрештою, ресурси західних країн виснажуються, і страждають економіки держав, що розвиваються. А в Китаю тим часом все чудово. Він отримав владу над Росією, при цьому майже не постраждавши економічно чи дипломатично.
Тобто, підсумовує FA, Пекін цілком може і далі висміювати мирні зусилля Заходу і закликати до переговорів, при цьому не пропонуючи нічого конкретного чи справді корисного.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
