Яких помилок національно-визвольної боротьби 1917-1921 років має не допустити Україна у новій війні за незалежність? До 33-річчя незалежності України Forbes Ukraine поговорив з Владленом Мараєвим, кандидатом історичних наук.
У 1917-1921 роках українці після 142 років бездержавності отримали шанс жити у своїй незалежній державі. Тоді, за чотири роки боротьби, наші пращури створили та об’єднали дві власні держави, спробували правоконсервативну монархію, пережили повстання, епідемії та кризи. У вкрай несприятливих умовах воювали одразу на три фронти й все одно здобували разючі перемоги. Але тоді не склалося.
Наступний шанс на незалежність з’явився через 70 років – вже у 1991 році. А з 2014-го за Україну триває відкладена війна.
Як формувалась українська політична нація на початку XX століття, чого вона досягла та яких уроків вчить сучасних українців? Розповідає Владлен Мараєв, співавтор YouTube-каналу «Історія без міфів».
Розмова скорочена та відредагована для зрозумілості.
Про народження української політичної нації
У 1917-му українці отримали шанс на державність. Якими ми були тоді як політична нація?
Українці були розділені між Російською імперією та Австро-Угорщиною. Тоді національна самосвідомість «ми – українці» ще не була поширена глибоко, особливо на теренах Наддніпрянщини. Люди усвідомлювали себе малоросами, хохлами, православними, тутешніми, селянами, але не обов’язково українцями. В цьому була величезна проблема.
Як політична нація – тільки починали формуватись, хоча зародки вже існували – діяли українські політичні партії. Перша – виникла в підавстрійській Галичині в 1890 році, а в підросійській Україні – у 1900-му.
Існували програмні твори, які висували концепцію створення незалежної, соборної української держави. «Україна irredenta» Юліана Бачинського 1895-го. «Самостійна Україна» Миколи Міхновського 1900-го. Символічно, що перший походив з підавстрійської Галичини. Другий – з підросійської України. В обох частинах ідея незалежності формувалась одночасно. Проте ще не була всезагальною.
З цими творами мало хто був знайомий, це було переважно надбанням інтелігенції. Саме перед цією елітою напередодні 1917 року стояло завдання – просвітницька робота із народом та поширення ідеї української державності.
Водночас еліта ще сама перебувала на етапі становлення. Ще довго були популярними ідеї не самостійності, а лише автономії України.
Які були відмінності та лінії розколу між наддніпрянцями та галичанами?
Серед західних українців тривалий час існувала русинська ідентичність. Русини – стара назва народу. Лише на початку XX століття саме українська ідентичність на Заході переважно витісняє русинську ідентичність.
Життя у двох імперіях було різним. В Австро-Угорщині практично все населення було письменним, тоді як більшість наддніпрянців – ні. Російська імперія так і не спромоглася створити систему загальної базової освіти. На 1917 рік більшість населення підросійської України були селянами, які не вміли читати й писати.
Була сильна відмінність й у політичних елітах. У Наддніпрянській Україні практично всі українські політсили були лівого спрямування, соціалістичного. На Заході – поміркованого, національно-демократичного або ліберального, ліві були у меншості. Під час Української революції це призведе до численних конфліктів між політиками-галичанами та політиками-наддніпрянцями.
Владлен Мараєв, історик, співавтор YouTube-каналу "Історія без міфів" Фото з особистого архіву
Саме Галичина та Львів вважалися центром українського національного відродження. Їх називали українським П’ємонтом. Наприклад, більшість студентів та викладачів Львівського університету були поляками та німцями, але українці мали міцну спілку та можливість займатися українськими студіями. А от Київський та Харківський університети створювалися і розвивалися в Російській імперії як інструменти зросійщення: боротьби з українським та польським визвольними рухами.
Тому науковці та культурні діячі із наддніпрянської України їздили саме у Львів. Зокрема Михайло Грушевський, майбутній голова Центральної Ради, був професором Львівського університету, головою Наукового товариства імені Шевченка та 20 років працював саме у Львові.
Наскільки міцною була злука УНР та ЗУНР 1919 року? Петрушевич пізніше називав акт декларативним.
Акт Злуки 22 січня 1919-го – подія надзвичайно великої ваги та кульмінація української революції. На офіційному рівні було заявлено про обʼєднання в одну державу двох українських держав – УНР і ЗУНР.
Злука передбачала, що ЗУНР втрачає незалежність і стає автономією в складі УНР під назвою «Західна область УНР» – ЗОУНР. Євген Петрушевич, який був головою парламенту ЗОУНР, долучався до складу Директорії – верховного органу влади УНР. Кілька міністрів ЗОУНР вступили в спільний український уряд.
Багато єднання було по лінії військової співпраці. Наддніпрянська Україна мала великі склади озброєння і постачала зброю галичанам, які воювали проти поляків. Офіцери із Наддніпрянщини їхали служити в Галицьку армію, якою командували генерали із Наддніпрянщини: спочатку Михайло Омелянович-Павленко, потім Олександр Греків.
Галичани ж постачали у Наддніпрянщину нафту з Дорогобицько-Бориславського басейну. Були спроби запровадити спільну валюту та створити спільні посольства. І відправити спільну делегацію на Паризьку мирну конференцію. Але її не допустили до роботи конференції, бо західні країни не визнавали УНР.
Акт злуки був попереднім рішенням. Після завершення війни та встановлення контролю над всією територією України планувалося скликати українські установчі збори. Вони мали остаточно визначити форму державного правління, узгодити деталі об’єднання, ухвалити щось на кшталт Конституції та затвердити Акт злуки.
Чому ці збори так і не вдалося скликати?
Через несприятливі воєнні фактори: невпинні бойові дії, періодичні звуження та розширення підконтрольної території та неможливість провести легітимні вибори до установчих зборів. Тому ЗОУНР хоч і стала автономією, зберігала власний уряд, парламент, армію, закони.
Лише з липня 1919 року дві армії формально діяли на одній території більш-менш спільно. Тому що поляки витіснили Галицьку армію із Галичини на Поділля – і з липня 1919 року вона разом із армією УНР спільно воювала проти більшовиків і потім й проти білогвардійців.
Так тривало лише близько пів року. Наприкінці 1919-го керівництво УНР було змушено вступити в переговори з Польщею — для підтримки з боку поляків. Акт злуки було фактично розірвано, оскільки лідери ЗОУНР відмовилися від будь-яких спроб порозуміння з Польщею, яка для них була окупантом їхньої батьківщини.
Про недооцінених політиків та уроки 1917-1921-х
Ви раніше називали лідера ЗУНР Євгена Петрушевича однією із недооцінених історичних фігур. Чому? Які його здобутки?
По-перше, Петрушевич набагато менш відомий за Грушевського, Скоропадського або Петлюру. Хоча після Акту злуки він став одним із політиків загальноукраїнського рівня, його й досі сприймають як регіонального галицького діяча.
По-друге, Галицька армія в 1919 році була значно сильнішою та чисельнішою за армію УНР. Рівень національної свідомості, патріотизму і розуміння відповідальності за долю України в Галичині був вищим. Саме Галицька армія визволяла Київ 30 серпня 1919 року.
Петрушевич, на відміну від наддніпрянських політиків, був поміркованим діячем, націонал-демократом. Був депутатом австрійського парламенту в 1907-1918-х, лідером когорти депутатів, які відстоювали український інтерес. Загалом мав 11 років досвіду парламентської боротьби, чого взагалі не мали лідери наддніпрянців.
Петрушевич мав колосальні звʼязки у Відні. Докладав багато зусиль в пошуках дипломатичної, політичної, економічної, військової підтримки для України. На жаль, звʼязків не вистачило, аби знайти виходи на лідерів країн Антанти, які були переможцями в Першій світовій війні і від яких значною мірою залежала доля України.
Які головні здобутки ЗУНР та УНР для сучасної України?
Проголошення державної самостійності як УНР, так і ЗУНР. Акт злуки та об’єднання в спільну державу.
Створення збройних сил та здобуття низки яскравих перемог. Визвольний похід Петра Болбочана на Крим у квітні 1918 року, Чортківська офензива в червні 1919-го. Успішний наступ на правобережжі та визволення Києва в серпні 1919 року. Партизанський перший зимовий похід в грудні 1919-го – травні 1920-го. Перемога під Замостям наприкінці серпня 1920-го. Це лише окремі приклади.
Багато зроблено для розбудови українського державного апарату, системи освіти населення та військової освіти.
Було отримано часткове міжнародне визнання. Спочатку від Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Османської імперії. Потім від Фінляндії, країн Балтії, Польщі. Деяких країн на теренах колишньої Російської імперії, як от Козацький Дон і Кубань, Азербайджанська Демократична Республіка й Білоруська Народна Республіка. У 1921 році здобули визнання від Аргентини.
Які фактори призвели до падіння цих українських держав?
Перший – незавершеність формування політичної нації. Народ був дезорієнтований: хтось підтримував більшовиків або білогвардійців, інші – УНР. Ще частина — байдуже спостерігала.
Наступний – внутрішні конфлікти між українськими політиками: лівими та правими, галичанами та наддніпрянцями. Ліві українські партії не сприймали Скоропадського. Були постійні тертя всередині Директорії, конфлікти між Винниченком і Петлюрою, Петлюрою і Петрушевичем.
Петрушевич зі своїм урядом шукав підходи до Антанти, був готовий навіть укласти союз з білогвардійською Росією Денікіна, але вкрай вороже налаштований до Польщі. Тоді як наддніпрянці з Директорії не могли ніколи знайти спільної мови з Денікіним, бо денікінці їх взагалі не визнавали. Та водночас шукали порозуміння з Польщею. Це провокувало конфлікти з галичанами.
Владлен Мараєв, історик, співавтор YouTube-каналу "Історія без міфів" Фото з особистого архіву
Ще один фактор – відсутність повного міжнародного визнання та підтримки, особливо з боку Антанти, насамперед Франції, Британії, США. Ідея незалежної України ще не стала загальноприйнятною на Заході. Значна частина політиків того періоду трактувала українські землі як частину білої Росії або Польщі. Українці практично не мали свого лоббі на Заході.
Мінусом була й одночасна війна на кілька фронтів проти кількох ворогів. В 1919-му Україна воювала проти більшовиків, білогвардійців та поляків. І до того ж несприятливий нейтралітет зайняла Румунія.
Всередині України постійно точилися різноманітні повстання, заворушення, страйки, селянські виступи. Дисципліна в армії слабшала. Отамани – військові командири виступали за сепарацію від центральної влади або хотіли здійснити переворот.
Здобути перемогу було архіскладно. Нестача боєприпасів, озброєння, медикаментів. Як наслідок – криза пізньої осені 1919-го, коли не було чим воювати. Почалася епідемія сипного тифу. Як результат, обидві армії – Галицька та УНР – втратили боєздатність.
А економічно була можливість воювати на три фронти? Війна – це ж супердорого.
Вивозили, допоки могли. Реально це було можливо майже до кінця 1919 року. Це фантастичний подвиг. Протриматися у таких несприятливих умовах проти трьох ворогів, сильніших за українську армію, ще й здобувати перемоги.
Але з листопада-грудня 1919-го продовжувати регулярну боротьбу вже не було можливостей: військові територіальні втрати й епідемія далися в знаки. Почалася партизанська боротьба – перший зимовий похід.
Петлюрі, тодішньому лідеру Директорії, довелося укладати військово-політичний союз з Польщею і визнати відмову від території Заходу України. Жодна з країн, окрім Польщі, за тих умов не погодилась надати пряму військову підтримку Україні.
Це дало можливість боротися ще й в 1920 році. Альтернативою була загибель або виїзд в еміграцію вже в кінці 1919-го.
Про українську монархію
Ще одна постать тих часів – гетьман Скоропадський. Його іноді ідеалізують прихильники консервативних поглядів. Яким був насправді цей діяч? Хіба це не була авторитарна диктатура?
За Скоропадського була військова диктатура, яка спиралася на історичну традицію – відновлення гетьманської влади. Для її створення зробили видимість демократичного вибору. Скликали хліборобський конгрес в Києві на понад 6000 делегатів. Але що таке 6000 для вибору лідера 30-мільйонної країни? Хоча альтернативні кандидати й були, перемога Скоропадського була фактично визначена заздалегідь.
Основа військової диктатури Скоропадського – іноземна військова сила. Від 1918 року Україну контролювали німецькі та австро-угорські війська з центрами у Києві та Одесі відповідно.
Владлен Мараєв, історик, співавтор YouTube-каналу "Історія без міфів" Фото з особистого архіву
Хоча Скоропадський й походить з відомого козацько-старшинського роду, на 1918 рік він був насамперед військовим діячем, колишнім генерал-лейтенантом російської армії. До революції в українському русі участі не брав і в політичній боротьбі не розбирався.
Тому вчився на ходу. Вивчав українську мову, налагоджував контакти з українськими політичними силами, які після перевороту влаштували йому обструкцію та вважали узурпатором. Зазвичай категорично відмовлялися вступити до його уряду. У жовтні 1918-го були спроби створити коаліційний уряд з Українською партією соціалістів-федералістів, але він протримався лише три тижні.
Окремі представники партій входили на індивідуальних засадах в гетьманський уряд. Наприклад, соціаліст-федераліст Дмитро Дорошенко став міністром закордонних справ. Але його звільнилиз партії за такий крок.
Якими були погляди Скоропадського?
Дуже цікава персона. До революції 1917 року, хоч і памʼятав українське коріння, був вірним слугою російського царя, робив успішну військову карʼєру, був заслуженим офіцером, героєм російсько-японської та Першої світової війни.
У спогадах, які він написав одразу після втрати влади у 1919 році, розкриває свої погляди під час революції. Бачимо людину двох культур: розділений навпіл українською та російською культурою. Яка ще не самоідентифікувалася.
У його тодішній риториці: українці та росіяни – братні народи, російська та українська мови рівноправні. Він за всеросійську федерацію, в якій Україна буде мати автономію як рівноправна частина цієї федерації.
Чомусь це часто ігнорується багатьма його сучасними прихильниками, які дійсно намагаються його інколи ідеалізувати.
У 1920-1930-ті, вже в еміграції, завершується світоглядна еволюція Скоропадського. Тепер він прихильник незалежності України, але у формі спадкової монархії. Вочевидь з династією Скоропадських на чолі.
Про відкладену війну за незалежність
Перейдемо до 1991 року та здобуття незалежності. Є думка, що незалежність тоді ніби звалилась на голову. Наскільки українці були готові до розбудови державності?
Так кажуть ті, хто не знає історії. Не знають про українську революцію, чотири роки запеклої боротьби за незалежність, численні повстання 20-х років, боротьбу ОУН в 1930-1940-х та УПА в 1940-1950-х, діяльність шістдесятників та дисидентів в 60-80-х.
Боротьба не припинялась, а тільки еволюціонувала. Люди приносили в жертву своє життя та здоров’я. З поваги до них не маємо права сказати, що незалежність впала нам з неба. Це комплексний результат зусиль та загальних причин, які призвели до краху СРСР.
Українці були готові до незалежності. На референдумі 1 грудня 1991-го її підтримали 90,32% населення.
19 серпня 1991-го владу в Москві на короткий час захопив ДКНС. Були спроби скасувати здобутки перебудови, розвернути країну в стан бережнівського застою. Така перспектива налякала десятки мільйонів людей, що відчули віяння свободи від перебудови. Люди не були готові від цього відмовитися, тому зробили вибір на користь незалежності.
Чому ви називаєте чинну війну відкладеною війною за незалежність?
У більшості випадків, коли розпадаються імперії, війна відбувається одразу в момент розпаду або негайно після його завершення. Новостворені держави змагаються за території, економічні ресурси. У нашому випадку, війна між провідними державами колишнього СРСР почалась на 23 році після краху імперії. І повномасштабна війна – на 31-му.
Це відкладена війна за незалежність, оскільки її змістом і суттю є намагання Росії позбавити Україну реальної незалежності. Окупувати та ліквідувати як державу. Або залишити як формальну державу під російським контролем, на кшталт Білорусі.
Мотив війни – це небажання Росії відпустити Україну від себе і визнати її державність. Тому для нас це війна за незалежність від Росії та російського впливу.
Можете порівняти умови відкладеної війни за незалежність та боротьби 1917-1921 років?
Ми – у набагато сприятливіших умовах, ніж наші пращури. Маємо міжнародне визнання, колосальну військову та економічну підтримку від провідних держав світу.
Воюємо тільки з одним ворогом, а не з кількома й одночасно. Щоправда, цей ворог дуже сильний, але він тільки один. Напряму, принаймні. Росії може допомагати КНДР, Іран, Білорусь, але напряму ніхто з них вступати в цю війну наразі не хоче.
Маємо фактично сформовану політичну націю, яка остаточно викристалізувалася саме під час повномасштабної війни.
Які помилки 1917-1921 років можуть повторитись або вже повторюються?
Внутрішня єдність – основна проблема. Ситуація складна, велика війна триває третій рік, у суспільстві наростає втома і зневіра. Але це теж мінлива історія. Достатньо порівняти настрої у суспільстві кілька тижнів тому та після початку Курської операції.
Наш ворог – Росія. Він – ззовні, а не всередині. Не можна допустити переростання боротьби з Росією у внутрішню українську боротьбу. А ворог намагатиметься розпалити її за будь-яку ціну. Як от протистояння між політичними партіями, регіонами, російсько- та україномовними, вірянами УПЦ, ПЦУ і греко-католиками, прихильниками євроінтеграції та нейтралітету, військовими та цивільними, біженцями й тими, хто нікуди не виїхав.
Владлен Мараєв, історик, співавтор YouTube-каналу "Історія без міфів" Фото з особистого архіву
З внутрішніми проблемами будемо розбиратися по завершенню війни. Всі чвари та конфлікти мають бути відкладені до того часу. Зараз нам потрібно тримати себе в межах пристойності й памʼятати: попри різні ідеологічні та політичні вподобання, українці все одно є однією нацією.
Не можна допустити розколу країни та суспільства. Це різко послабить нас – і Росія обовʼязково цим скористається. Якщо не зараз, то пізніше, щоб знову спробувати остаточно знищити українську державність і асимілювати українську націю.
Про відмову від ядерної зброї
Про помилки. Часто помилкою називають Будапештський меморандум. Чи був бодай примарний шанс в України зберегти ядерну зброю?
Скоріш за все, ні. На Україну дуже тиснули Росія та США. У нас не було коштів на обслуговування ядерної зброї, та й управління нею здійснювалося з Москви.
Треба враховувати контекст епохи: перша половина 90-х, розпад СРСР, закінчення холодної війни. У світі панувало уявлення, що настав довготривалий мир, в якому ядерна війна не загрожуватиме людству.
Фукуяма тоді й писав про кінець історії.
Завершення холодної війни здавалося кінцем глобального протистояння і початком нового етапу мирного співіснування та співпраці Сходу й Заходу без будь-якої конфронтації.
На той час був приклад — від ядерної зброї вже відмовилась ПАР. А коли країна ще й відмовилася від політики апартеїду, з нею стали спілкуватись як з цивілізованою країною, бо до тих пір вона була такою собі країною-вигнанцем.
Про сучасну українську демократію
Коли Україна невідворотно стала на траєкторію демократії? На думку ексголови МЗС Вадима Пристайка, це момент, коли не дозволили Кучмі піти на третій президентський строк.
Таких моментів багато. Президентські вибори 1994-го — перший дзвіночок демократичного вибору. Вперше на пострадянському просторі президента змінили без перевороту та захоплення влади. Тоді в першому турі президентських перегонів більше голосів набрав Кравчук, але в другому переміг Кучма.
Поступово зароджувалось громадянське суспільство. Протести на кшталт «Україна без Кучми», Помаранчева революція, Революція гідності, яка засвідчила, що громадянське суспільство в Україні стає реальною силою.
Навіть під час великої війни громадянське суспільство себе проявило якнайкраще. Українці голіруч виходили проти російської бронетехніки, протестували в тимчасово окупованих Росією містах. Масовим став незалежний від держави волонтерський рух.
Цим Україна вирізняється від Росії чи Білорусі. Суспільства цих країн значно пасивніші, більш схильні до сильної руки, патерналізму, авторитаризму.
45% українців хочуть бачити при владі політичну силу з військових, 21% – волонтерів, згідно з даними квітневого опитування Центру Разумкова. Наскільки історично військові можуть бути успішними цивільними керівниками?
Можуть бути, а можуть і ні. Військові та волонтери закономірно матимуть колосальний вплив на найближчих після війни загальноукраїнських та місцевих виборах. А чинні політичні сили будуть намагатися їх максимально залучити у свої лави.
Йде велика війна, масштабна мобілізація, більшість військових – вчорашні цивільні. Сили оборони обʼєднали дуже різних людей: від професійних військових до вихідців із будь-яких професій та соціальних груп.
Військові – дуже різні. Матимуть й різні політичні погляди, а не стануть якимись монолітними.
Який історичний досвід влади військових має Україна?
Козацька держава була державою саме військових, існувала на території України у XVII-XVIII столітті. Будувалась за принципом організації армії, а на чолі стояв гетьман, який водночас був військовим головнокомандувачем. Уряд складався із військових. Сама держава ділилася на полки, полки – на сотні. Полковники та сотники були одночасно держуправлінцями та військовими командирами.
Сучасна українська держава, безперечно, базується на зовсім інших засадах.
Щоб бути успішним політиком, необхідно бути різнобічно освіченою людиною, досвідченою в державному управлінні, з великим життєвим досвідом. Тому на кожних виборах я завжди рекомендую дуже зважувати симпатії, багато разів подумати, детально ознайомитись з біографіями та програмами кандидатів.
І робити вибір не емоціями, а розумом. Вибори – величезний привілей. За право їх проводити наші військові віддають життя. Цю можливість треба цінувати, бо її мають тільки незалежні держави.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
