Чиновник підвищує податок на 5% і вже записує додаткові надходження до бюджету, а інвестор у цей час тихо відмовляється будувати завод. Нобелівська премія з економіки 2026 року присуджена за те, що люди й бізнес діють, виходячи з очікувань. Тож чи навчиться українська влада рахувати не лише облікову ставку, а й реакцію на неї? За що ж Роберт Голл і Майкл Вудфорд отримали Нобелівку і чого їхні дослідження можуть навчити український уряд та бізнес?
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
Уявіть чиновника перед величезною таблицею Excel. Підвищив податки на 5% – і вже записав додаткові доходи бюджету. Знизів облікову ставку – бізнес побіг за кредитами. Роздав людям гроші – всі побігли до магазинів, економіка зросла. Краса! Якби все працювало так просто, міністрів можна було б замінити макросами в Excel. Дешевше і менше пресконференцій.
Але люди – не комірки таблиці в Excel. Вони думають про майбутнє, бояться кризи і змінюють поведінку залежно від того, чого очікують завтра. Саме за дослідження того, як ці рішення впливають на економіку цілої країни та як держави правильно реагувати на кризу, і присудили Нобелівську премію з економіки 2026 року. Офіційно – «за мікроекономічні основи макроекономічної стабілізації». У нас, щоправда, існує альтернативна «Трускавецька школа економіки»: змінили цифру в законі і дивуються, чому економіка не послухалася.
З поглядом на майбутнє та рішення
Лауреатів двоє: 83-річний Роберт Голл зі Стенфорда та 71-річний Майкл Вудфорд із Колумбійського університету.
Голл довів важливу річ: люди планують витрати, виходячи не лише із сьогоднішньої зарплати, а й із майбутніх доходів. Якщо ви знаєте, що через пів року отримаєте підвищення, то можете почати витрачати більше вже сьогодні. Тому державі недостатньо просто роздати гроші й очікувати, що всі негайно побіжать їх витрачати.
Вудфорд допоміг пояснити, чому під час криз підприємства часто скорочують виробництво й працівників, а не просто знижують ціни. І як центральні банки можуть впливати на економіку не лише зміною процентних ставок, а й поясненням своїх майбутніх дій. Головний висновок: щоб керувати економікою, потрібно розуміти, як люди та бізнес реагуватимуть на твої рішення, а не просто змінювати цифри в бюджеті.
За ці дослідження лауреати поділили приблизно $1,2 млн – по $600 000 кожному. Обидва захистили докторські дисертації в MIT. А науковим керівником Голла був нобелівський лауреат Роберт Солоу, пʼятеро учнів якого теж отримали Нобеля. Оце я розумію KPI університету!
Після оголошення премії два американські економісти, у яких я особисто брав інтервʼю для Forbes Ukraine, почали цікаву суперечку. Ноа Сміт назвав нагороду перемогою сучасної кейнсіанської економіки, а Джон Кокрейн зі Стенфорда запитав: до чого тут узагалі Кейнс? На його думку, це радше продовження ідей Мілтона Фрідмана та Роберта Лукаса.
Ось вам і універсальні закони економіки, які нібито достатньо вивчити, щоб зробити країну багатою! Навіть провідні економісти сперечаються, як правильно пояснювати економічні явища та які рецепти працюють. Тому далі – про їхні відкриття, економічні кризи, інфляцію, податки й те, чому українському бізнесу іноді складніше передбачити наступне рішення чиновника, ніж курс долара.
Як нафта зламала економічні підручники
У 1960-х економісти намагалися керувати економікою за досить простими правилами. Зростає безробіття – держава більше витрачає, центробанк здешевлює кредити, люди більше купують. Економіка перегрівається – робимо навпаки. Два перемикачі: «газ» і «гальма». Існувала навіть відома залежність, названа кривою Філліпса: вважалося, що в короткостроковому періоді можна обміняти трохи вищу інфляцію на нижче безробіття. (До речі, більшість сучасних топполітиків досі саме так розуміють, як працює економіка, бо їх так учили в їхніх університетах).
Але у 1970-х різко подорожчала нафта. Витрати підприємств зросли, економіка сповільнилася, а ціни й безробіття почали підвищуватися одночасно. Це назвали стагфляцією – поєднанням економічного застою та інфляції. Для старих моделей ситуація виявилася неприємною: і газ натиснули, і гальма, а автомобіль усе одно їде не туди.
Як пояснює Ноа Сміт, економісти забули важливу річ: якщо два показники раніше рухалися разом, це не означає, що так буде завжди. Сміт визнає, що історія стагфляції складніша, але цей приклад добре показує проблему. Американський економіст Роберт Лукас, який отримав Нобеля у 1995 році, звернув увагу: коли держава змінює політику, люди пристосовуються. Якщо всі знають, що уряд постійно бореться з безробіттям друкуванням грошей, вони почнуть заздалегідь очікувати інфляцію й вимагати вищих зарплат. Старі економічні формули перестануть працювати.
Економісти почали будувати нові моделі, враховуючи не лише статистику, а й рішення людей, поведінку компаній та очікування щодо майбутнього. Спочатку набули популярності моделі, які пояснювали економічні підйоми та спади переважно змінами технологій і продуктивності. Це теорія реальних бізнес-циклів (RBC). Проте вона погано пояснювала, чому підвищення ставки центробанку може зупинити економічне зростання.
У 1990-х виникла новокейнсіанська економіка. Вона поєднала сучасні уявлення про поведінку людей з ідеями британського економіста Джона Мейнарда Кейнса: під час спаду держава та центробанк можуть підтримувати економіку, оскільки зарплати й ціни не завжди швидко пристосовуються до нових умов. Голл і Вудфорд зробили надзвичайно важливий внесок у розвиток цього підходу.
Роберт Голл: чому люди витрачають гроші, яких ще не заробили?
У 1978 році Голл опублікував роботу Stochastic Implications of the Life Cycle-Permanent Income Hypothesis (приблизний переклад «Стохастичні наслідки гіпотези життєвого циклу та постійного доходу»). Назва, мабуть, спеціально придумана, щоб читач не дістався до другого абзацу. Але за нею стоїть проста ідея, яку раніше розвивав знаменитий американський економіст і нобелівський лауреат Мілтон Фрідман: люди планують витрати, враховуючи не лише сьогоднішню зарплату, а й те, скільки зароблятимуть завтра.
Новий журнал Forbes Ukraine – у продажу з безкоштовною доставкою
Четвертий номер Forbes Ukraine у 2026 році – про людей і бізнеси, які вже сьогодні визначають майбутнє країни. Усередині – «30 до 30», 15 перспективних ветеранських компаній, 20 франшиз із потенціалом зростання, Говард Баффет і $1,4 млрд допомоги Україні, ціна війни для бізнесу та українське мистецтво воєнного часу.
Уявіть, що керівник повідомив вам: через пів року зарплату підвищать на 50%. Ви вже сьогодні можете почати витрачати більше, наприклад, купити щось у кредит, бо знаєте, що скоро зароблятимете більше. А коли через пів року зарплата справді зросте, великої зміни у ваших витратах може й не бути – ви ж давно цього очікували.
Зовсім інша справа, якщо підвищення стало повною несподіванкою. Тоді ви можете негайно переглянути свої витрати. Ось що показав Голл: якщо люди планують свої фінанси наперед, то їхні витрати змінюються насамперед тоді, коли вони дізнаються щось нове про майбутні доходи, а не просто коли отримують чергову зарплату. Цей принцип економісти назвали random walk – «випадкове блукання»: якщо люди вже врахували всю відому інформацію, наступні зміни їхніх витрат практично неможливо передбачити за старими даними.
І найцікавіше, що Голл перевірив цю теорію на реальній статистиці. Виявилося, що навіть інформація про доходи людей за попередній квартал майже не допомагала передбачити, наскільки зміняться їхні витрати в наступному. Щоправда, ціни акцій усе-таки мали певну прогностичну силу, тому ідеально теорія не спрацювала. До того ж вона передбачає, що люди можуть заощаджувати або позичати гроші. Якщо у вас залишилося $7 до зарплати і банк не дає кредит, хоч би яке підвищення вам пообіцяли через пів року, сьогодні більше витрачати ви не зможете.
У 1982-му Голл разом з економістом Фредеріком Мішкіним дослідив дані приблизно 2000 американських родин, зокрема їхні витрати на харчування. Результати узгоджувалися з тим, що близько 80% домогосподарств поводилися відповідно до моделі планування витрат на основі майбутніх доходів, тоді як приблизно 20% значно більше залежали від поточних грошей. Це оцінка для конкретної вибірки, не закон для всього людства.
Для уряду висновок практичний. Якщо роздати людям по $100, забезпечена сімʼя може просто відкласти ці гроші, а сімʼя, яка живе від зарплати до зарплати, негайно витратить їх у магазині. Тому однакова державна допомога може по-різному впливати на економіку.
Голл досліджував і безробіття. У роботі 2005 року він пояснив, чому під час спадів воно може різко зростати навіть без масових звільнень: компанії відкривають менше вакансій, наймають повільніше, і людям стає складніше знайти нову роботу. До речі, ще 1981-го Голл разом з економістом Елвіном Рабушкою запропонував Flat Tax – податкову систему з єдиною ставкою та неоподатковуваною сумою для кожної людини. Податкову декларацію вони пропонували зробити розміром із поштову листівку. Зворушлива ідея для країни, де податкові документи іноді нагадують вступний іспит на бухгалтера. Але Нобеля Голл отримав не за листівку.
Про Flat Tax написано мегатонни статей, і це окрема супертема, яка для багатьох стала релігією. Я навіть чіпати її не буду, бо прилетить з обох боків.
Майкл Вудфорд: чому зниження цін не рятує від кризи?
Якщо попит падає, чому компанії просто не знижують ціни, щоб повернути покупців? Візьмемо ресторан. Клієнтів стало менше, але оренда зафіксована договором, зарплати теж. Навіть якщо знизити ціни на всі страви, немає гарантії, що зал одразу заповниться.
Зниження цін може принести додатковий виторг у майбутньому, а скорочення витрат зберігає реальні гроші вже сьогодні. А те, що після таких скорочень у ресторану може взагалі не бути майбутнього, про це поговоримо пізніше. Тому власник скорочує закупівлі, зміни офіціантів або взагалі закривається. Так працює те, що економісти називають sticky prices – негнучкі або «липкі» ціни. Вони не можуть миттєво пристосуватися до кожної зміни попиту.
У 1990-х Вудфорд разом з економістом Хуліо Ротембергом допоміг розвинути моделі, що враховують цю негнучкість. Для розрахунків використовували, зокрема, підхід аргентинського економіста Гільєрмо Кальво: умовно кажучи, протягом певного періоду лише частина компаній переглядає ціни. У 2003 році Вудфорд видав фундаментальну книгу Interest and Prices («Процентні ставки та ціни»), систематизувавши дослідження багатьох економістів.
Суть базової моделі можна пояснити трьома запитаннями. Скільки люди й компанії готові витрачати? Як підприємства змінюють ціни? І як на це має реагувати центробанк своєю процентною ставкою? Три повʼязані математичні рівняння дозволили описати, як підвищення ставок може стримувати інфляцію, але водночас сповільнювати виробництво та створення робочих місць. Це стало основою інструментів, якими сьогодні користуються центральні банки.
Вудфорд також показав, наскільки важливі очікування щодо майбутніх ставок. Припустімо, центробанк сьогодні здешевив кредити, але бізнес упевнений, що через пів року ставки знову різко зростуть. Чи варто запускати завод, який окупиться за 10 років? Сьогоднішня ставка – лише невелика частина такого розрахунку.
Після фінансової кризи 2008 року ця ідея стала особливо актуальною. У США процентні ставки опустили майже до нуля, але економіка залишалася слабкою. Центробанки почали активно використовувати forward guidance – пояснювати, як довго ставки можуть залишатися низькими. Ідея проста: якщо бізнес вірить, що фінансування буде доступним не лише сьогодні, а й у наступні роки, він охочіше інвестує зараз. Іншим інструментом стало кількісне помʼякшення (QE): центробанк скуповує облігації та інші активи, намагаючись здешевити довгострокові кредити.
Криза повернула увагу й до державних витрат. У 2009 році Голл дослідив так званий бюджетний мультиплікатор: наскільки збільшується економіка від додаткових державних закупівель. За його оцінками, витрачений державою $1 за певних умов додає приблизно $0,7–1 до ВВП. А коли ставки вже майже нульові й центробанк не може суттєво знизити їх далі, ефект може сягати $1,7.
Вудфорд у 2011 році показав, що результат залежить і від дій центробанку: якщо той одночасно підвищить ставки, частину ефекту державних витрат буде втрачено.
Вийшов цікавий парадокс: економісти, які починали з критики старих кейнсіанських рецептів, зрештою пояснили, за яких обставин ці рецепти справді працюють.
Кейнс проти Фрідмана: кому насправді дали Нобеля
Ноа Сміт вважає цю премію давно заслуженим визнанням новокейнсіанської теорії. Особливо він виділяє американський досвід 2022–2023 років. У червні 2022-го річна інфляція за індексом споживчих цін (CPI) у США сягнула 9,1% – найвищого рівня з 1981 року. ФРС, американський центральний банк, різко підвищив ставки. Через рік інфляція знизилася до 3%, причому без величезного стрибка безробіття, як під час боротьби з інфляцією на початку 1980-х.
Сміт припускає, що важливу роль відіграли очікування. Компанії повірили, що ФРС серйозно налаштована зупинити інфляцію, і стали стриманіше підвищувати ціни. Звичайно, вплинули також нормалізація світової торгівлі, енергетичні ціни та інші чинники. Але ситуація показала, що боротися з інфляцією можна не обовʼязково ціною величезного безробіття.
Джон Кокрейн у статті A Great Nobel дивиться на премію інакше. На його думку, це радше продовження ідей Мілтона Фрідмана, який наголошував на ролі грошей і монетарної політики, та Роберта Лукаса, який вимагав враховувати раціональну поведінку людей. Вудфорда вважають новим кейнсіанцем, але його моделі мають мало спільного зі старими рецептами простого збільшення державних витрат.
Кокрейн критикує Вудфорда ще й за те, що той, на його думку, наділив центральний банк надто великою владою над інфляцією. Сам Кокрейн розробляє фіскальну теорію рівня цін. Якщо спростити, вона говорить: для інфляції важливо не лише те, що робить центробанк, а й чи здатна держава забезпечити свої борги майбутніми бюджетними доходами. Якщо довіра до державних фінансів руйнується, однієї облікової ставки може виявитися недостатньо.
Чому неможливо надрукувати електроенергію
А тепер перенесімо всю цю науку в Україну. Російська ракета влучає в електростанцію. Заводи залишаються без електроенергії, виробництво падає, собівартість товарів зростає. Економісти називають це шоком пропозиції – проблемою не з покупцями, а з можливістю виробляти товари.
Уявімо чиновника, який вирішив підтримати економіку дешевими кредитами й додатковими виплатами населенню. Люди отримають більше грошей, але якщо підприємства фізично не можуть збільшити виробництво, частина нових грошей просто підвищить ціни. Облікова ставка не ремонтує трансформатор. А бюджетний стимул не повертає на завод інженера.
Інша ситуація – економіка працює, товари є, але люди бояться витрачати гроші. Це вже проблема недостатнього попиту, і тут дешевші кредити чи державні витрати можуть допомогти. А коли обидві проблеми виникають одночасно, уряду та центробанку доводиться шукати баланс між підтримкою економіки й стримуванням інфляції.
Власне, щоб краще розуміти такі ситуації, і створювалися моделі Голла та Вудфорда. Україні, на жаль, доводиться вивчати ці уроки не за підручниками.
Український бізнес боїться не лише ракет
Є ще одна тема, яка мене особливо хвилює, – передбачуваність державної політики. Голл і Вудфорд не доводили, що підвищення податків завжди шкодить економіці. Але їхні роботи показують, чому очікування майбутніх умов впливають на рішення бізнесу вже сьогодні.
За дослідженням Advanter Group у березні 2026 року, 48% опитаних власників та керівників мікро-, малих і середніх підприємств назвали внутрішній регуляторний тиск та непередбачуваність державної політики перешкодою для бізнесу. Воєнну невизначеність відзначили теж 48%. В опитуванні брали участь 514 респондентів, і така близькість показників спостерігається не вперше – ще з осені 2023 року.
Вдумайтеся: у країні під ракетними обстрілами непередбачуваність держави підприємці згадують майже так само часто, як воєнну невизначеність. Звісно, це не означає, що податкова небезпечніша за ракету. Але коли майже половина опитаного бізнесу боїться раптових змін державної політики, це вже проблема економічного масштабу.
Бізнес може врахувати у своїх розрахунках високі податки й навіть певні воєнні ризики. Але що робити, якщо завтра можуть змінитися правила бронювання працівників, оподаткування чи державного регулювання? Підприємець відкриває Excel і розуміє, що головна невідома в його бізнес-плані – не курс долара, а наступна ідея чиновника.
І ця невизначеність має цілком конкретну ціну. Уявімо інвестора, який очікує отримати $2,22 млн через пʼять років. Якщо він вимагає 15% річної дохідності, сьогодні ці майбутні гроші коштують приблизно $1,1 млн. Якщо через ризики він вимагає вже 25%, їхня сьогоднішня вартість падає до $730 000. Це і є логіка дисконтування: чим більший ризик і вища необхідна дохідність, тим менше інвестор готовий заплатити сьогодні за майбутні доходи.
Звісно, регуляторний ризик не обовʼязково прямо підвищує вартість капіталу. Він може зменшувати очікувані прибутки або взагалі змусити інвестора відмовитися від проєкту. Але результат той самий: завод не побудують, робочі місця не створять, податки не заплатять. І держава може домогтися цього, не витративши жодного бюджетного долара.
Чиновник може щиро розраховувати збільшити бюджетні надходження підвищенням податків. Але якщо підприємці у відповідь скоротять інвестиції, результат може виявитися зовсім не таким, як у його Excel. Це не означає, що підвищення податків завжди зменшує доходи бюджету. Просто потрібно рахувати не лише нову ставку податку, а й те, як на неї відреагують люди та компанії.
До речі, за дослідження проблеми державних обіцянок Нобелівську премію вже давали. У 2004 році її отримали економісти Фінн Кюдланд та Едвард Прескотт. Вони, зокрема, пояснили, чому уряду буває вигідно сьогодні пообіцяти одні правила, а завтра їх змінити, і як це руйнує довіру до державної політики. Їхні роботи відрізняються від досліджень цьогорічних лауреатів, але разом добре пояснюють ціну непередбачуваності.
Нобелівська премія не скасовує здорового глузду
Звичайно, Голл і Вудфорд не створили формули, яка безпомилково передбачає кризи. Фінансова катастрофа 2008 року показала обмеження тодішніх моделей, а дискусії між Смітом і Кокрейном демонструють, скільки питань залишається відкритими. Сьогодні економісти намагаються краще враховувати борги, доступність кредитів та різницю між багатими й бідними домогосподарствами. Наука – не релігія, а Нобелівська премія – не сертифікат безпомилковості.
Але урок Голла та Вудфорда цілком практичний: економікою неможливо керувати, ігноруючи те, як люди реагують на рішення держави. Уряд може змінити податки, але не може наказати інвестору повірити в майбутнє. Центробанк може знизити ставку, але не змусить сімʼю брати кредит, якщо вона боїться втратити роботу. А збільшення державних видатків не запустить завод, який стоїть без електроенергії.
Україні потрібна не незмінна економічна політика – під час війни це неможливо, – а зрозумілі правила, пояснення майбутніх рішень і хоча б мінімальна можливість планувати. Бо найважливіші економічні втрати часто взагалі не потрапляють до статистики.
Завод, який інвестор вирішив не будувати, ніколи не потрапить до статистики закритих підприємств. Робочі місця, яких не створили, не зʼявляться у звітах про звільнення. А податки, які цей завод міг би сплатити через пʼять років, узагалі ніхто не порахує.
Ось чому очікування – не абстракція для професорів економіки. Це гроші, інвестиції, робочі місця і майбутні податкові надходження. Майбутнє впливає на економіку задовго до того, як настає.
А найгірше, що може зробити держава, – переконати всіх, що планувати його взагалі немає сенсу.
