Протезування та реабілітації потребуватимуть десятки тисяч українців, констатує CEO Superhumans Centre Ольга Руднєва. Скільки коштів на це знадобиться і які головні виклики бачить перед собою очільниця клініки протезування
Ольга Руднєва, 46, – відомий гравець української сфери благодійності. Протягом 18 років Руднєва очолювала Фонд Олени Пінчук, дія якого спрямована на боротьбу із ВІЛ/СНІД. У лютому 2022-го вона стала координаторкою найбільшого гуманітарного складу HelpUkraineCenter. З серпня 2022-го Руднєва очолює Superhumans Centre – проєкт, що допомагає отримати протезування, психологічну підтримку та реабілітацію.
Superhumans Centre працює на кошти благодійників. Зокрема й українських, проте їхній основний донор – за межами країни. «Це той, хто шукає гуманітарні проєкти і не готовий надавати допомогу на придбання зброї, але готовий – на гуманітарні питання», – каже Руднєва. У центрі допомагають не лише військовим, а й цивільним, що втратили кінцівки через російську агресію, у тому числі дітям.
Що допомагає Руднєвій зберігати швидкість і ресурс? «Я за своєю природою проєкт-менеджер, – пояснює вона. – Мені добре в кризу, бо криза дає мені більше можливостей щось вирішувати». Ще одна складова стійкості – приклад пацієнтів Superhumans Centre. Руднєва описує одну з традицій центру: кожен, хто виписується, має піднятися і спуститися сходами. «Вони долають це кожного разу, і я долаю це емоційно разом із ними», – каже вона.
Руднєва стала гостею другого сезону проєкту «Business Breakfast з Володимиром Федоріним». Її послання глядачам – з війни в трудові колективи буде повертатись велика кількість людей. «Створюючи комфортні умови для них, ми створюємо безпечне і комфортне середовище для себе і своїх дітей», – каже CEO Superhumans Centre. Вона виступить на благодійному форумі Forbes Ukraine «Незалежні», що пройде у Львові 25 серпня і буде присвячений реінтеграції ветеранів.
Скільки коштів потрібно Superhumans Centre для роботи, яка кількість українців потребуватиме протезів та з яких компаній варто брати приклад бізнесам, що будують програму адаптації ветеранів.
Про Superhumans Center
Ми надаємо послугу з психологічної підтримки, протезування та реабілітації. Треба не просто дати людині протез, а навчити з ним ходити. Ми також соціалізуємо пацієнтів – допомагаємо знайти нові ролі в житті. Людині не потрібна нога й рука просто так, людині потрібна нога й рука, щоб кудись прийти і щось зробити.
Коли ми заснували Superhuman Center (це була ідея Андрія Ставніцера), то створювали інструмент побудови нової картини України. Після війни ми будемо країною з великою кількістю людей з інвалідністю. Це будуть люди з інвалідністю без кінцівок на вулиці чи це будуть люди з крутими протезами, зі шрамами замість ран? Віримо: якщо бачитимемо людей, які отримали гідне медичне обслуговування, це буде інша траєкторія розвитку України.
У жовтні ми запускаємо нову послугу: реконструктивна хірургія для людей, які втратили обличчя і потребують втручання для повернення ідентичності.
Ми знаходимося у Львові і будемо розширюватися ще на пʼять регіонів України. Мріємо одного дня відкритися в Маріуполі і в Криму.
Про потужності й бюджети Superhuman Center
Вартість реконструкції, перебудови й обладнання першої будівлі Superhumans – $3,5 млн. Ми почали реконструкцію девʼятиповерхової будівлі, де буде палатний фонд, хірургічне відділення, апартаменти для закордонних лікарів. Це ще $14 млн. Кожен новий регіон – від $2 млн до $3 млн на капітальні вкладення, побудову, обладнання.
Наша потужність – 50 пацієнтів, які отримують протези, на місяць. Це $1 млн на місяць. Але загалом у Львові можемо комплексно надавати різні послуги: з психологічної підтримки, реабілітації, протезування, реконструктивної хірургії – 3000 пацієнтам.
Будуємо освітній центр на базі Superhumans. Точно не зможемо запротезувати всіх, хто цього потребує, але можемо навчити велику кількість реабілітологів, протезистів та психологів надавати таку ж якісну послугу в різних регіонах України.
Про місячну потребу в протезуванні
Проблеми, з якими зараз стикаємось, – високі ампутації кінцівок. Це повʼязано з довготривалою евакуацією з лінії фронту. У нас є пацієнти, яких побратими евакуювали 9–10 годин. То ж людина наклала високо турнікет до того часу, коли приїде в лікарню, тому їй високо ампутують руку. Або ампутація в полі була «брудною», і людині потрібні додаткові реампутації.
Маємо багато ампутацій верхніх кінцівок, також подвійних та потрійних ампутацій, з якими складно працювати. Можна видати протез, але період реабілітації доволі тривалий. Відповідно, треба доучувати протезистів, які можуть протезувати верхні кінцівки, і команди по всіх куточках України, які можуть ставити на ноги людей, яких ми запротезували. Це є найбільшою проблемою.
За статистикою МОЗ, 20 000 людей будуть потребувати протезування. Але серед них багато хто втратив понад дві кінцівки, тобто це значно більша кількість протезів. Також маємо памʼятати, наскільки заміновані території – відповідно, кількість цих людей буде збільшуватися. А протезування – не апендицит, що його вирізали, людина пішла – і більше її не бачимо. Ми встановили протез, і після того людина ходить до свого протезиста, як до священика. Набрала чи скинула вагу – треба адаптувати протез. На фронті військовослужбовець потребував одного протеза, повернувся до цивільного життя і потребує вже іншого. До тих, кого ми запротезували, додаються нові пацієнти. І вони будуть нашими пацієнтами завжди.
Про три найголовніші проблеми
Перша проблема – складні випадки. Думаю, всі бачили пацієнта, який втратив дві верхні кінцівки і не має зору. Ми можемо запротезувати його, але він не бачить, що брати. І він не єдиний такий. Маємо шукати рішення для тих, хто втратив три або чотири кінцівки.
Друга – велика кількість пацієнтів потребує якісних протезів. Genium X3, який хочуть усі пацієнти, – електронне коліно, яке допомагає ходити, – коштує €46 000. Протез руки може коштувати €80 000–90 000. Якщо це пацієнт із потрійною ампутацією, давайте порахуємо, скільки це коштує.
Отже, складні випадки, брак фахівців на ринку в сфері реабілітології та протезування і вартість. Це дорого. Але ми маємо забезпечити людей руками та ногами, щоб повернути їх на робочі місця.
Як працюють із донорами
Станом на зараз ми залучили $27 млн у комітментах і в живих грошах. Це здається великою сумою за рік фандрейзингу, але треба ще раз нагадати: $1 млн – це 50 пацієнтів. Відповідно, це зовсім невеликі гроші. В нас є комітмент на відкриття ще одного центру, зараз шукаємо локацію.
Ми не зупиняємось ні на секунду в залученні ресурсів, працюємо з кожним донором і пояснюємо, куди підуть його гроші. Хтось більше готовий давати на цивільних, хтось – на військових, хтось – на освіту, хтось – на капітальні вкладення. Аргументи відрізняються, залежно від того, яку частину проєкту пропонуєш донору. Якщо освітню, пояснюєш, навіщо вчити фахівців з усієї України. Якщо протезування, пояснюєш, навіщо давати можливість ще 50 людям ходити й рухати кінцівками.
Про найкращі практики адаптації ветеранів в українських компаніях
Мене вразив досвід «Укрзалізниці» – зокрема, системність їхнього підходу. Один з їхніх провідників втратив дві ноги, отримав протези. Коли він сказав, що готовий повертатися, йому запропонували роботу онлайн. Але керівники вирішили: «Ні, він не буде сидіти вдома, наше завдання – повернути його на робоче місце». Це про те, як ми думаємо про цих людей. Якщо хочемо залишити їх удома, за закритими дверима, це радянщина. Давайте заховаємо всіх наших людей з інвалідністю, надамо їм дистанційну роботу, і нібито ми їм допомогли. Ні, так не працює. В «Укрзалізниці» є перекваліфікація і перенавчання, є помічники ветеранів, які допомагають їм навігувати всередині системи.
Всі бізнеси мають готуватися до того, що люди будуть повертатися і не зможуть зайняти колишні робочі місця. Я б дивилася на бізнеси, яким уже вдалося це зробити, і вчилася б адаптованому українському досвіду. Знаю, багато робить група Starlight Media. Є багато організацій, до яких можна звернутися, – Veteran Hub або «Принцип», який заснував Масі Найєм, – і отримати поради, як правильно інтегрувати ветеранів.
Ви можете підготувати колектив або найняти людину, яка буде супроводжувати ветерана. Але якщо ваше робоче місце не буде доступним, якщо він не зможе зайти до офісу, сісти на місце або сходити до вбиральні, він звільниться. Це базові речі, це номер один. І вже далі ми починаємо вирішувати, як людину інтегруємо, як її перевчимо, як їй дамо нові скіли і підготуємо колектив.
Про те, як CEO має готуватись до роботи з ветеранами
СЕО має зрозуміти: «У мене на роботі будуть люди, які мають бойовий досвід. Які завдання я можу їм давати? Як можу їх інтегрувати, як ми можемо знайти спільну мову?» Потрібно дати відчуття, що їх чекають і їхня робота тут буде корисна не менше, ніж під час боїв. Маємо шукати для них виклики.
СЕО має провести час із ветеранами. Бо поки не сядеш і не поговориш із людиною, ти її не зрозумієш і не відчуєш. Коли ми будували Superhumans, проводили неймовірну кількість часу з пацієнтами. Ми питали в них про все. Я навіть питала, як вони ходять в туалет, бо маю знати, де повісити туалетний папір для людини, в якої немає правої кінцівки. Тож якщо ви будете брати ветеранів на роботу, поговоріть із ними, зрозумійте, чого вони хочуть. Вони дійсно різні, але загальні настрої прослідковуються.
Маємо розуміти, що кожен із нас має психологічні травми. Психологічна бойова травма – трошки інша. Було б непогано проконсультуватися з психологами про її наслідки.
І, напевно, менторство: взяти на роботу ветерана, який може бути провідником для іншого ветерана і першим контактом, з яким він зустрінеться, коли прийде на роботу. Бо ветерани довіряють ветеранам. Для них важливо, що вони говорять із людиною, яка має такий самий досвід. Хтось має провести їх по цивільному життю, грубо кажучи, тримаючи за руку. У нас працюють фахівці з першого контакту. Це наші колишні пацієнти та пацієнти партнерських центрів, які пройшли через ці ж травми. Вони зустрічають пацієнта і обговорюють із ним його шлях тут. А далі вже лікарі, соціальні працівники і все інше.
Про організацію простору і табу в спілкуванні з ветеранами з інвалідністю
Якщо це фізичний простір, він має бути доступний. Є класна фраза Олени Пчолкіної: «Коли немає барʼєрів, немає інвалідності». Ти не відчуваєш себе людиною з інвалідністю, якщо можеш зайти, взяти, дотягнутися. Якщо це онлайн-магазин, варто розуміти, що до вас може зайти людина з вадами зору або слуху. Ви маєте зробити так, щоб вона могла комфортно навігувати у вас на сайті. А якщо зателефонує на кол-центр, потрібно мати опцію спілкування, якщо вона вас не почує.
Не треба ставитися до людини з інвалідністю як до якоїсь особливої. Не треба їх жаліти: вони сильні та стійкі, і їх ця жалість принижує. Дуже важливо: поговоріть із всіма вашими консультантами, щоб вони не бажали людям одужувати і триматися. Наші пацієнти сміються, коли їм кажуть: «Одужуйте, будь ласка». Вони кажуть: «По-перше, ми не хворі, а по-друге, нога не відросте».
Не перевершуйте очікувань, а просто їм відповідайте. Сядьте в крісло колісне, спробуйте зайти в своє приміщення. Спробуйте навігувати по своєму сайту і купити там щось. Закрийте вуха і спробуйте замовити щось з вашим консультантом. Якщо вам все вдасться, значить, ви зробили доступний простір. А краще – запросіть консультантів.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
