Прослухати матеріал
15:39 хвилинПерший діалог – про те, що визначає довгострокову конкурентоспроможність суспільства, культури і держави, – економіку знань та одну з її ключових інституцій, університет. У розмові взяли участь президент KSE Тимофій Милованов, 51, колишній заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький, 55, експроректорка КНУ з міжнародної співпраці Ксенія Смирнова, 45, та членкиня наглядової ради НаУКМА, співзасновниця благодійного фонду «Повір у себе» Ірина Іванчик, 65. Forbes Ukraine запропонував їм уявити життєздатний університет 2040-го, пройти шлях назад і зрозуміти, що Україні доведеться робити зараз, а від чого відмовитися.
Новий журнал Forbes Ukraine – у продажу з безкоштовною доставкою
Четвертий номер Forbes Ukraine у 2026 році – про людей і бізнеси, які вже сьогодні визначають майбутнє країни. Усередині – «30 до 30», 15 перспективних ветеранських компаній, 20 франшиз із потенціалом зростання, Говард Баффет і $1,4 млрд допомоги Україні, ціна війни для бізнесу та українське мистецтво воєнного часу.
Тимофій Милованов, 51, очолює Київську школу економіки, яку сам описує вже не як університет, а як екосистему, де вища освіта відіграє важливу, але не домінуючу роль – його дослідницьке питання на цю розмову: де пролягають межі цієї експансії? Ірина Іванчик, 65, членкиня наглядової ради НаУКМА, засновниця фонду «Повір у себе» та сенаторка УКУ, переконана, що університет має творити знання, а дослідницька програма – поєднувати корпоративне управління з академічною свободою.
Михайло Винницький, 55, колишній заступник міністра освіти, після держслужби зосередився на освітніх проєктах, зокрема на програмі Liberal Arts and Sciences у Могилянці, і шукає відповідь на питання, у чому полягатиме унікальна торгова пропозиція людства в часи ШІ. А Ксенія Смирнова, 45, випускниця й екс-проректорка КНУ з міжнародної інтеграції, яка нині балотується на посаду ректора цього університету, ставить питання ще гостріше: чи можна навчити слона танцювати?
Якою буде Україна після війни? Ідея проєкту «Майстер-план для України» – побачити бажане майбутнє й обговорити принципи його розбудови.
Розмову скорочено та відредаговано для ясності.
Володимир Федорін: Успішний університет 2040 року – у чому сенс його існування?
Тимофій Милованов: Є дві невизначеності, які не дозволяють лінійно екстраполювати тренди на 2040 рік. Перша – боротьба між демократіями і автократіями. Вчити в них будуть по-різному.
Друга – чи досягне роботизація рівня, на якому перебувають штучний інтелект та великі мовні моделі?
У будь-якому разі університети змінюватимуться. Інакше студенти швидко зрозуміють, що те, чого в них навчають, у більшості спеціальностей не дуже й потрібно.
У KSE ми спостерігаємо, як відбувається когнітивна капітуляція. Дехто називає її offloading, чи делегування. Це особливо видно на нетехнічних програмах, наприклад у public policy чи в економіці. І на магістратурах, де викладачі і студенти делегують думання ШІ.
Гадаю, магістратури зникатимуть, а професійні програми ставатимуть коротшими.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Бакалаврів треба буде навчати моделей orchestration, тобто не самих знань, а керування ними. На цьому рівні залишиться потреба у формуванні особистості, формуванні середовища. Буде потреба у summer camps, літніх школах для побудови звʼязків.
А в післядипломній освіті важливо буде вчити наукового методу – як здобувати нові знання за допомогою ШІ. Думаємо про створення центру, що досліджуватиме, як створювати нові знання разом із ШІ.
В. Ф.: У 2040-му моєму синові Платону буде 16. Час вирішувати – йти йому до університету чи ні. Чи можете двома реченнями пояснити, навіщо йому університет?
Т. М.: Щоб пізнати себе і пізнати, як працювати з людьми навколо. Це буде його перше середовище, де він далеко від сімʼї. Це перехід у доросле життя.
В університеті він потрапить до переднього краю знань. А ще завданням університету буде надихати його допитливість. У ситуації, коли завдяки ШІ всі знання під рукою, виграють допитливі. Ті, в кого немає curiosity, будуть дуже сильно відставати.
Тимофій Милованов Фото надано пресслужбою KSE
В. Ф.: Ірино, навіщо університет у 2040 році?
Ірина Іванчик: Тимофій уже згадав, що університет – це місце, де творяться нові знання. Завдання – поєднати творчу, вільну атмосферу з конкретними відповідями на запит суспільства.
Для цього потрібна інтеграція університетів з академічними інститутами. Решта має просто відійти.
Михайло Винницький: Мені здається, що питання поставлено достатньо інструментально.
В. Ф.: Питання – про сенс існування університету.
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
М. В.: Припустімо. А навіщо людині авто? Очевидно, для того, щоб пересуватися, але ж автомобілі давно перестали бути просто засобом пересування.
Є різні автівки і є різні університети. У нас наразі приблизно 150 державних і майже 100 приватних. Не кожна з цих інституцій буде місцем, де формуються нові знання. Чи це означає, що їх усі треба позакривати? Ні.
У нас буде три типи університетів. Дослідницьких, про які говорить Ірина, залишиться, можливо, 10. Ксенія тут представляє один із таких університетів – Київський національний. Сюди я б додав Львівський університет, Карпатський, Сумський, [Харківський імені] Каразіна.
Друга категорія – інструментальні університети, куди людина йде, щоб здобути професійні знання і корисні навички. Тут є простір для коротких курсів.
А третя – це середовища, які існують для того, щоб прокачувати мозок чи формувати світогляд. Я є частиною університету, який розвиває саме таку концепцію. Вона далека від ідеї дослідницького університету, «храму знань». Це радше про спільноту і про формування інтелектуальних здібностей протягом життя.
Ми не знаємо, який обсяг наших інтелектуальних завдань буде автоматизовано чи замінено штучним інтелектом до 2040 року. І тут я хочу дати таку аналогію. 150 років тому більшість людей займалася фізичною працею. У них не було потреби у спортзалах.
Зараз величезна кількість людей ходить до спортзалів. У майбутньому ми перестанемо працювати інтелектуально у звичайному розумінні. Але це не означає, що нам не будуть потрібні спортзали для розуму. Це дуже класна бізнес-модель – університет, де людина має можливість тренувати мозок і робити це у спільноті.
В. Ф.: А що б ти сказав 16-річному Платонові?
М. В.: Я не буду робити йому пітчів. Бо вірю в субʼєктність молодих людей. У 15–16 років вони самі ухвалюють рішення – кажу як батько чотирьох.
Ксенія Смирнова: Що таке Київський національний університет у 2040 році? Я його бачу як інтелектуальний хаб, в якому зібрані найкращі люди – допитлива молодь і викладачі, котрі вже є не стільки трансляторами знань, скільки мотиваторами.
Ксенія Смирнова Фото надано пресслужбою
Для Платона такий університет буде простором, де він зможе прокачувати допитливість і самомотивованість, шукаючи власний шлях у майбутнє.
Для мене є важливим знаменитий звіт Маріо Драгі про інновації і конкурентоспроможність Європейського союзу. Європейські університети саме шукають стратегії, як перемагати у світовій конкуренції.
КНУ теж конкуруватиме глобально. Тому університет має обрати ніші, де його люди, їхні знання й досвід будуть найбільш затребуваними у світі. Це кібербезпека, фізика, хімія, все те, що збереглося з точки зору прикладної та фундаментальної освіти і науки.
В. Ф.: КНУ у 2040 році – більший за себе у 2026-му чи менший? Зараз у вас, як я розумію, 27 000 студентів, понад 2000 викладачів, 19+ факультетів та інститутів.
К. С.: Треба фокусуватись. І гнатися не за кількістю, а за якістю. Плюс є фактори, на які ми вплинути не можемо. Приміром, зсув студентів на захід України через питання безпеки.
В. Ф.: Нещодавно перечитав розмову з Кахою Бендукідзе, яку ми вели у 2014-му. Там він дослівно сказав: «Усі ці лекції насправді від лукавого, бо це – спроба перекласти на студентів проблему надлишку професорів». Чого не залишиться в університеті 2040 року?
М. В.: Що ти розумієш під лекцією? Що хтось стоїть за кафедрою й читає з жовтих папірців? Такого вже давно немає, принаймні у тих університетах, з якими я маю справу, зокрема у Могилянці, KSE, Шевченка. Назва, може, формально залишилась, але це вже зовсім інший жанр. Це інтерактивне ведення думки студентів – через провокативну дискусію, через передачу знань, обговорення текстів.
К. С.: Це залежить лише від мислення конкретних викладачів. Їхня трансформація має бути шаленою.
Ще один рудимент – це семінари у класичному варіанті. Замість них мають бути дискусії, обговорення кейсів, застосування знань у практичній ситуації.
В. Ф.: Що ще має відійти в минуле?
І. І.: Мають відійти ці терміни – три роки бакалаврат або чотири, потім два роки магістратура, потім – докторантура…
Ці кордони мають розмиватися, включаючи кордони, які відокремлюють університет від бізнесу і суспільства. Багато університетів залишаються замкнутими системами. Вони мають розкритися і стати платформою створення нових знань – і високонаукових, і суто практичних. Вони можуть орієнтуватися на конкретну людину або на конкретну групу людей. Ціль – розвʼязувати нагальні проблеми, актуальні для суспільства.
Можливо, треба переходити до гібридного навчання: пів року в університеті, пів року в лабораторіях. Практичне застосування знань, а потім повернення в академічне середовище, де цей досвід проговорюється, переосмислюється.
Ірина Іванчик Фото Артем Галкін
В. Ф.: Тимофію, здається, ви зі своїм профтехом робите щось схоже.
Т. М.: Цікавий ефект профтеху: навіть професори беруть курси, бо їм цікаво щось робити руками, щось хайтекове.
Ми зайнялися профтехом не тому, що бачили у ньому майбутнє університету, а тому, що бачили потребу на ринку. Але це стало важливою частиною університету. Важливі навіть самі верстати, бо ми відкриваємо програму з інжинірингу, і там межа точно розмивається.
Нині ми вже більше, ніж просто університет. Бюджет самого університету і бізнес-школи – це лише третина [від бюджету KSE]. У нас сильний think-tank, у нас є вже й спінофи, й венчури, і навіть виробництво починається.
Це все відбувається природно, саме по собі. Наприклад, ми запустили AI-школу з Еріком Шмідтом, і дві команди написали проєкти, які можна виводити на ринок, брати pre-seed. Їм треба дати можливість будувати компанії, і ми думаємо, як добудовувати цю інфраструктуру.
Я зараз у Лондоні на зустрічах із донорами. Якщо подивитися на дахи, видно, що вся інфраструктура Лондона побудована навколо вугільної енергетики. Якби ми сьогодні будували місто, то його енергетика, compute, data transmission були б геть іншими.
Сучасні університети побудовані для ситуації, де знання складно дістати. Є лектор, є книга, є курс. І на курсі передають знання. Іноді – культуру, якщо гарний викладач. Інколи – curiosity. Але це – вугілля Лондона.
Проблема в тому, що вугілля, тобто знання, можна створити чи знайти однією кнопкою. Тому університет має більше вчити постановки питань, ведення research чи production program, верифікації результатів, управління системою агентів.
В. Ф.: У Михайла є важлива теза, що ми маємо навчитися давати університетам помирати.
М. В.: Ми маємо величезну мережу університетів. Дуже багато з них просто продають дипломи. І їх треба прибрати з ринку. Але для цього держава має їх відпустити. Бо закрити зараз бюджетну установу фактично неможливо. Її треба приєднувати, обʼєднувати, треба ухвалювати рішення на рівні Кабміну. А якщо дозволити ринкові методи, то щось виживе, щось ні.
Це буде болісно. Люди можуть втратити роботу. Але якщо ти перебудовуєшся, то так чи інакше знайдеш себе у новому світі. Якщо ні – на жаль, такі закони еволюції…
Михайло Винницький Фото надано пресслужбою
І. І.: У мене маленька репліка щодо розвитку наукового мислення. Чим воно відрізняється від ненаукового? Це широке бачення і збирання всіх факторів, які можуть бути неочевидними і на які у тебе немає відповіді. І допитливість допомагає в цьому пошуку нового рішення.
А друге – якщо університет зростає у природний спосіб, як KSE, тобто бачить проблему і створює під її рішення підрозділ або напрям, тоді розподіл університетів на типи втрачає сенс.
К. С.: Мене зачепили слова Тимофія про димарі у Лондоні. У Києві їх не так багато, але теж чимало застарілого. І саме університети мають шукати інноваційні підходи – в енергозабезпеченні, енергобезпеці, озброєнні і так далі. Тому допитливість має бути не тільки у студентів.
В. Ф.: Ціль на 2040 рік зрозуміла – конкурентоспроможна індустрія створення, накопичення, передачі знань. Які рішення уряд, бізнес, університети мають ухвалити у найближчі рік-два-три, щоб це наблизити?
Т. М.: Михайло правильно сказав, що треба дати університетам самим закритися. Бо це означатиме зворотний звʼязок від ринку чи від суспільства.
Немає нічого поганого в тому, щоб субсидіювати цю сферу. Але ж сьогодні зворотні звʼязки повністю розірвано. Ми просто даємо гроші тим, кому історично їх давали.
Я це бачу на прикладі KSE. Щойно ми перестаємо чомусь приділяти увагу, там моментально утворюються метастази. Причому спротив змінам чинять люди, які ще два роки тому робили прогресивні речі.
У мене два завдання. Перше – мати прямий звʼязок із клієнтами. Майбутнє викладачів, менеджерів, лідерів, студентів, донорів залежить від того, як вони спілкуються одне з одним, яких вимірюваних результатів досягають.
А друге – швидко масштабувати зміни. Моя команда диджиталізації працює, серед іншого, над тим, щоб університет міг за допомогою ШІ бачити, що відбувається зі студентами, як вони прогресують.
Щоб не загубитись у світі, KSE потрібні десятки мільйонів доларів. І тому ми будуємо університет, який рухається зі швидкістю технологічної компанії.
В. Ф.: А від уряду тобі щось потрібно?
Т. М.: Для мене дуже важливо, що є УКУ, Могилянка, що відбуваються зміни в КАІ. Мені потрібні союзники у конкретних університетах – Шевченка, Франка, КНЕУ – і щоб цих союзників не мучили.
У мене ще до повномасштабки була розмова із президентом. Він спитав, чи не хотів би я стати міністром освіти й науки. На це я відповів, що проведу незалежну, неукраїнську оцінку університетів – і закрию всі фабрики дипломів. І на завтра у вас під вікнами стоятимуть ректори половини університетів. Ви до цього готові? «А ти можеш зробити по-іншому?» А у мене по-іншому не виходить. Є люди, які вміють. Я – ні.
Чи можливо це в сьогоднішніх політичних умовах? Абсолютно ні. Відповіді, як цього досягти, у мене немає.
І. І.: Нічого нового тут не придумаєш. Якщо в бізнесі є напрям, де неефективно витрачаються кошти, він просто закривається. Так має статись і з університетами.
Як великий платник податків, я не готова оплачувати такі університети. На жаль, ми бачимо проблему, але не маємо волі і сили розвʼязати її кардинально. І це нас критично ослаблює.
М. В.: Те, що з Києва скидається на нібито нераціональне використання коштів, не завжди ним є. Уяви, що ти працюєш в Умані або в Ніжині, і в тебе заклад вищої освіти, який одночасно є і великим роботодавцем, і інтелектуальним центром, який сяк-так, але працює. І тут хтось приїжджає з Києва і каже, що його треба закрити або з кимось обʼєднати. Це вочевидь створює проблему.
Вихід міг би бути у покращенні управління – передачі таких закладів на рівень громад. За центральним рівнем зберегти дослідницькі університети, які мають державні й міжнародні функції, а решта має перейти під управління громад.
К. С.: Погоджуюсь, що закриття університетів на місцях створить більше проблем, аніж розвʼяже. Додам лише дві речі.
Всередині університетів має зʼявитися більше лідерства, більше інноваційних підходів.
А на національному рівні потрібна дерегуляція, аби роль трендсетерів брали на себе університети.
Матеріал опубліковано у журналі Forbes Ukraine №3 [42] за серпень – вересень 2026 року.
